Стихи
Проза
Разное
Песни
Форум
Отзывы
Конкурсы
Авторы
Литпортал

ЙОГО ВЕЛИЧНІСТЬ СТРАХ


ЙОГО ВЕЛИЧНІСТЬ СТРАХ
Одного дня, коли у мішанині звичних справ
Відволіктись від звичної рутини я хотіла,
Разочок глянула у дзеркало і побіліла:
У тому скла шматочку тлінно догорав
         Мерзотний світ із сіро-чорних вже погублених держав,
                     Той Всесвіт, що від попелу кремованих емоцій вже віки страждав…

То був так званий «паралельний світ», проте
У ньому не водились духи чи примари,
Ні, ні! Там є лише затьмарені кошмари,
Там грішні сни, що з себе видають святе
         Там вічна хуртовина душ століттями мете,
                       Там все, давно приховане, нарешті наяву цвіте…

Отож дивлюсь у дзеркало і постає картина:
Широкими колонами рушають люди,
У них у всіх лиш дірка, та не груди,
В них замість шкіри тягнеться холодна глина,
            На шиях їхніх – слід лишила гільйотина:
                          Вони померли, як колись загинула латина.

Пливли ці люди величезним річищем широким,
Рушали в бік пекельного і лютого замчища,
Яке, мов пугало в бабусі на горищі,
Лякало своїм видом, кровожадним та високим,
            Наводило тремтіння лячним ровом тим глибоким.
                         Цей замок був, як вихід, відчайдушно одиноким.

Живинно-мертвим ланцюгом з людей
Усі, тремтівши, йшли до цього замку.
По кинутому в долю скла обламку
По темряві тернистих злих алей
             Рушали всі, як на екскурсію в музей.
                          Це був страшної муки довгожданий апогей…

Навшпиньки всі снували коридорами пітьми,
Щоб не будити лихо, замуроване у стінах.
А в рамках діти, що стояли на колінах,
Через нестерпні муки вже не звалися дітьми.
           Отак і йшли, скрипіли попелястими кістьми,
                       І рахували зали замку до восьми.

Прийшли до головної зали, й на вустах
Застигла тиша, стиснувши їх скроні.
Бо ж посередині, на величезнім троні
Сидів король поважний, мудрий, у літах,
         Його парфумом замок весь пропах
                      Ім’я йому – Його Величність Страх…

І абсолютно кожен, хто прийшов до зали
Підходив до Його Величності навшпиньки,
Схилявся на коліна, і з зачиненої скриньки
Виймав частину серця. Так, казали,
          Обов’язково кожен має діять, щоб щезали
                        Усі серця на світі, пусті залишивши вокзали.

Збирав король щодня так тисячі сердець,
Поки казна цими серцями не кишіла.
Тоді то вся взяла і миттю так згоріла,
Поклавши всім тим почуттям кінець.
           Ходив відтоді кожен житель, мовби мрець,
                      Вдягнувши саморобний гіркоти вінець…

Як з’ясувалось, цю країну дивну звали
«Тиморія», а правив в ній віками
Король єдиний, обраний людей руками,
Йому самому права вибрать не давали:
            Сказали править, королем назвали
                        І так самі свою країну й поховали….

Ви скажете, «Король оцей жорстокий, просто жах!
Не знає він, мабуть, про милосердя,
Та ще й кара людей він спересердя,
Їхні серця він переносить в прах!»
            Та я скажу: у злісного життя горах
                       Допомагає вижити Його Величність Страх.

Без нього ти б не став таким, як відзеркалля нині,
Не мав би тої сили у собі,
З якою в поєдинках виграють слабі,
З якою цілими виходять після стрілянини.
           І знай: у цій сучасній вічній блуканині
                      Без страху не побачиш світла у малюсінькій щілині…

Чому ж в Тиморїї все так жорстоко, ти спитаєш?
Та лиш тому, що ці колишні анархісти
Самі зробили свої муки, мазохісти!
Мабуть, коли ти сам себе караєш
           Немає почуття провини, ніби душу ти латаєш,
                      Хоча насправді ти ножем її вбиваєш…

Отак і люди тут обрали короля насильно,
Вони схотіли бути страху лиш рабами,
Надійними і вірними живими псами,
Служити жаху абсолютно невідхильно,
            Страждати захотіли, мучитися сильно,
                       Щоб їх за гратами тримали й слідкували пильно…

І ще скажу один веселий факт:
Казну з серцями підпалили люди!
Не залишили навіть часточки споруди,
Хотіли вщент спалити кожен артефакт.
            Їм, бачте, вже набрид із серцем їх контракт,
                          Тож вирішили дати почуттям антракт…

Так і прокинулася я, у дзеркало дивившись.
Побачила я зовсім іншу сторону життя,
Котра ховається десь з-поміж нас, як забуття.
Це зрозуміла я, видовищем оцим упившись.
           Цими людьми керує страх, у них вселившись,
                           І завдяки всім їм, на троні умостившись…


Тож обирати вам, чи віддавати серце
На поталу, власноручно вмить спаливши в прах.
Або ж хай стане сам Його Величність Страх
Тим вірним другом, котрий загартує перцем.
           Хай вам уроком стане, мовби мудрості озерце,
                             Все те, що бачила я крізь магічне те люстерце!





Количество рецензий: 0
Количество сообщений: 0
Количество просмотров: 7
© 14.10.2020 Екатерина Колодяжная
Свидетельство о публикации: izba-2020-2919216

Метки: Философия, страх.,
Рубрика произведения: Поэзия -> Лирика философская


















1