Стихи
Проза
Разное
Песни
Форум
Отзывы
Конкурсы
Авторы
Литпортал

Відьми міста Сатанова


Відьми міста Сатанова
Про містечко Сатанів та його околиці здавна ходила зловісна слава. Старі люди казали (а брехати старі люди не будуть), що біля Сатанова є такі джерела в які сатана занурює свій хвіст коли місяць стає чорний як іржава підкова. І тому вода з тих джерел має таку дивну силу. А як людина забагато п’є тамтої води то хорує тяжко. І купа всякої нечисті в тих краях водиться, і як хто вирішив запродати свою душу нечистому так і мандрує по яругам біля дороги, що веде з Сатанова на Чортків – там здибанки з самим (цур його) чекати недовго. Тому це містечко так і назвали.
А ще кажуть, що коло Сатанова є печера величезна, і з тої печери хід веде до самісінького пекла. Монастир коло Сатанова збудували, щоб від нечисті ті місця очистити та марно. Року не проходить як трапляються всілякі дива страшні.
Трапився колись в ті часи, коли сатанівським замком володів воєвода Петро Одровонж, а про Сенявських було й не чути, такий ось випадок.
Так от. В ті часи на одному з пагорбів, що височать між містечком Сатанів та селом Кринцилів, була корчма – на самому вершечку. І біля підніжжя горба теж стояла корчма. В ті часи місця ці були пустельні. Ще й до того ходили вперті чутки про нечисту силу, що з’являється в там тому лісі. Тому ті місця оминали і корчми стояли пустками і хто зна хто ті шинки тримав. Але бувало, що чужі люди-подорожні яким випадало в тих місцях заблукати (бо блуд чіпався) вряди-годи тай на світло корчми заходили. Грілися біля пічки, чарчину-другу горілочки вихиляли. Зараз тотих корчмів нема й сліду – тілько ліс росте, але ще мій дід Влодко бачив камені та гнилі колоди на тому місці. І криниця ще була. Ось.
Якось в ті часи один бондар, що йшов з Гусятина до Сатанова на заробітки на свою лиху годину в тих яругах та лісах заблукав. Побачив світло від корчми та й зрадів – відпочину, подумав, та дорогу розпитаю. Зайшов до шинку і бачить: стоїть до нього спиною шинкарка в сукні, що тілько чорним вишита та коло пічки порається.
Попросив бондар, скидаючи свиту:
- Шинкарко! Дай-но мені чарочку горілочки – замерз я, по цих хащах блукаючи.
- Зараз, зараз! – відгукнулась жінка не обертаючись.
Сів бондар на лаву біля столу і захотілось йому з шинкаркою побазікати про те, про се. І згадалась йому одна бувальщина, яку він чув по дорозі.
- Слухай, а це часом не пагорб Завія Троянова, що коло Сатанова?
- Саме він і є!
- Чув я, що в старі часи тут відьма жила. А тепер з’являється в тутешніх місцях?
- Являється! Часто тут її бачили!
- Ти диви! Скажіть! А яка вона на вигляд? – питає здивований бондар і дивиться на господиню.
- Ота відьма? Яка вона на вигляд? А ось така!
І з цими словами жінка швидко обернулась до гостя. Дивиться на неї бондар і закричав від жаху. Кинувся бігти геть з корчми, забувши і про свою свиту, і про писану торбу з начинням. Бо в жінки не було обличчя – була суцільна гладка куля без єдиної заглибини – ні очей, ні брів, ні рота, ні носа.
Біжить бондар вниз по пагорбу не розбираючи дороги. Збіг, впав захеканий. Дивиться, а внизу ще одна корчма. Задихаючись зайшов до того шинку, ледве доплівся до лави. Бачить: у шинку теж біля пічки порається шинкарка. Сорочка на ній біла квітами гаптована, а спідниця чорна.
Став він розповідати тремтячим голосом про те, що трапилось.
- Ох, і злякався ж я! Вперше в житті відьму побачив! Та ще й яку страшну! А ти, шинкарко, невже не боїшся жити в такому страшному місці?
- Я? Зовсім ні. Чого тут боятися? – відповіла жінка не обертаючись.
- Невже? А я мало не помер зі страху! Як згадаю – кров холоне…
- А на кого ж та відьма була схожа? Часом не на мене?
Глянув бондар на господиню, а в неї теж – ні носа, ні очей, наче риб’ячий міхур на шиї сидить.
У бондаря від жаху волосся стало сторч. Вискочив він з шинку та побіг у сторону Сатанова… Біг, біг, впав серед лісу і тільки на світанку до тями прийшов.
Ось що в давнину в містечку Сатанів бувало…

Примітки:
Записано зі слів діда Прокопа Сидоренка у містечку Сатанів тодішньої Подільської губернії у травні 1869 року збирачем фольклору Ярославом Свічинським (1815 - 1894). Бувальщина так і не була опублікована. Рукописи Ярослава Свічинського зберігалися у рукописному фонді бібліотеки АН УРСР, після пожежі бібліотеки у 1972 році зникли. Копія цієї бувальщини була зроблена Юрієм Петровичем Дрогобицьким у 1969 році і люб’язно мені передана у жовтні 1982 року.
Сатанів – містечко на Поділлі коло Збруча. Достеменний час виникнення Сатанова невідомий. Перша писемна згадка про Сатанів припадає на 1404 рік, коли польський король Владислав II Ягайло подарував селища Сатанів та Зіньків і всі прилеглі землі Петру Шафранцю, зобов;язавши його за це виставляти на королівську службу загін озброєних людей для оборони прикордонних земель, зокрема й Сатанова. 1431 — Сатанів і Зіньків переходять до Петра Одровонжа. Із цього часу Сатанівські землі належали Одровонжам, їх нащадкам та спадкоємцям понад 300 років. 1436 — польський король Владислав III надав Сатанову магдебурзьке право. 1442 — Сатанів отримує статус містечка. У 1720 році власником Сатанова став Адам Миколай Сенявський. Він укріпив замок та його мури й вали, що оточували місто.

(На світлині – руїни Сатанівського замку. Світлина з мережі.)





Рейтинг работы: 0
Количество рецензий: 0
Количество сообщений: 0
Количество просмотров: 4
© 03.08.2020 Нестор Степной
Свидетельство о публикации: izba-2020-2866352

Метки: казка, легенда,
Рубрика произведения: Проза -> Сказка


















1