Стихи
Проза
Разное
Песни
Форум
Отзывы
Конкурсы
Авторы
Литпортал

Великий пересмішник


Великий пересмішник
                                        «…Є музика, яка містить в собі атоми нашого буття.»
                                                                                                            (Осип Мандельштам)

Письменника Носова Миколу Миколайовича (1908 – 1976) сприймають виключно як письменника дитячого. Причому розглядають його прозу в площині тільки російської літератури. Хоча народився він в Києві і виріс в Ірпені. І свою знамениту епопею про Незнайку почав писати для журналу «Барвінок» українською. І його твори сприймають лише як казочки для дітей – не більше. Певно, деяким майстрам слова не щастить – їх так і не встигають зрозуміти сучасники – нажаль, чи то на щастя для них. Було б, наприклад, дивно, якби Джонатана Свіфта сприймали б як автора казочок для дітей, не більше. Сучасники прекрасно розуміли, що його «Гуллівер» написаний для дорослих, як їдка сатира на тогочасне суспільство – глибока і нещадна. Сатиру Носова у його «дитячих» творах вперто не бачили. Я маю на увазі неперевершену, безсмертну трилогію про Незнайка. Для багатьох дітей – і для мене в дитинстві в тому числі, це улюблена книжка.
Це захоплюючий світ створений фантазією майстра в якому цікаво і кумедно жити. Але не тільки. Варто подивитися на ці твори уважніше і починаєш дивуватися. Як?! Невже цензура в ті роки могла це пропустити?! Звісно, хрущовська «відлига», придирались до кожної фрази не так нищівно і людожерськи, але все таки…
Ну де, в якому творі совітської літератури – цього цементного моноліту «соцреалізму», ви ще можете знайти таку сатиру, сарказм і навіть знущання над типажем епохи – радянським міліціонером? Персонаж Свистулькін викликає просто таки гомеричний сміх. Це просто ідіот у формі. Арештовує підозрілих тільки для того, щоб прочитати їм мораль, випадково повертаючись додому потрапляє в чужу квартиру і сприймає її як свою. Його, будять, пояснюють, він, звичайно, йде одягаючи чужу куртку з чужими документами водія Бублика. І тут перестає розуміти хто він – міліціонер Свистулькін чи водій Бублик як написано в документі. Починається в нього роздвоєння особистості – адже в радянському суспільстві все вирішує папірець: написано Бублик – значить ти Бублик! І потрапляє він до психлікарні будучи переконаним, що він це не він… Ну, хто б ще насмілився в кінці 50-тих так над системою посміятися, навіть у формі дитячої казочки!
Перша частина трилогії – «Пригоди Незнайки та його друзів» - це пародія на тогочасне «радянське» суспільство. Не просто пародія – зла сатира. Кожен персонаж – карикатура на певний типаж сучасника. Безтолковий лікар, який лікує всі хвороби виключно касторкою і зеленкою – бо інших методів не знає. Але вважає себе правомочним диктувати кожному його спосіб життя. Бездарний поет, який пише графоманську нісенітницю і всі оточуючі вважають його генієм пера і затамувавши подих слухають заримовану тарабарщину. Бездарний художник який малює за його ж словами «халтуру» по трафаретам, але вважає себе «богемою» і веде відповідний спосіб життя. Ненажери, які бачать сенс життя у поглинанні «делікатесів» - пончиків і сиропу (про інші вони просто не чули). Механіки, які винаходять нікому не потрібні безглузді пристрої (комбінацію магнітофона і пилососа). Інтелігент, який живе в своєму замкненому світі, який нікому не зрозумілий і викликає тільки сміх оточуючих. Письменник, що вишукує теми для романів підслуховуючи чужі розмови. І всі про це знають, що він підсовує в квартири «жучки», але продовжують вважати його шанованим письменником, хоча жодної книги він так і не написав… Як це все схоже на атмосферу певного часу! Того самого часу, коли повітря таке важке і задушливе, що хоч ножем ріж… І всі ці персонажі замикає наш головний герой – абсолютний невіглас і нездара, який, проте, впевнений, що сучасники його просто не розуміють і який жадає одного – бути головним, всім керувати, бути самим-самим… І волею випадку йому це вдається – шантажуючи товаришів по нещастю, яких – абсолютно здорових насильно утримують в лікарні з незрозумілих причин (точніше для наукової роботи місцевого «доктора» - чергового нездари), він переконує їх заявити, що він їх керівник і великий авторитет в усьому. Ставши каліфом на годину (чи то секретарем парткому на годину) він дає абсолютно безглузді вказівки (які, на щастя, ніхто не виконує), всюди демонструє свою необхідність, важливість і незамінність, не розуміючи наскільки він смішний на цій «посаді». І коли настає розвінчання псевдовченого і лжелідера, настає трагедія – трагедія «людини без кабінету», начальника, який перестав ним бути, вічно колишнього.
Безтолкове суспільство живе тільки за рахунок мініатюрних розмірів його членів – природа дарує гігантські в порівнянні з розмірами мешканців плоди. Інакше все точно пішло б в тар-тарари…
Наш герой потрапляє в країну, де проблеми взаємовідносин статей і непорозуміння між особинами різних статей зайшли настільки далеко, що вони живуть окремо – в різних містах окремими «гомосексуальними» громадами. Зображення цих громад – це ще й їдка сатира на жіночу та чоловічу психології. Поведінка мешканців цих «жіночих» та «чоловічих» міст гротескна, абсурдна, позбавлена сенсу і змісту. Люди самі вигадують собі проблеми і створюють химерні фантоми яких самі ж бояться. Хтось вигадує, що в сусідньому місті завівся дракон – і всі цьому одразу вірять. Ну, як же не повірити, якщо всі так кажуть!
Це не персонажі – це карикатури на людей. Написані з натури…
Я досі не розумію, як це не помітила цензура!
Але після виходу книги автору було замало посміятися над тогочасним суспільством. Автору захотілось посміятись не більше не менше як над майбутнім – над комунізмом. У той час всі вірили, що комунізм не за горами, навколо висіли гасла «Нинішнє покоління буде жити при комунізмі!», Хрущов обіцяв, що у 1980 році настане перша фаза комунізму. І ось автор зобразив пародію на цей очікуваний досконалий суспільний устрій. Ще й назвав: «Незнайка в Сонячному місті». Явно натякаючи на комуністичну утопію Томази Кампанелли «Місто Сонця». Прямі паралелі! Читаєш і дивуєшся – комунізм якийсь тут дивний. Люди живуть і не знають для чого. Мета втрачена. Техніку вигадують все більш і більш химерну – невідомо для чого. Будинки, які крутяться, машини, що замість коліс мають спіралі та інша нісенітниця. І тут раптом просто недопустима крамола! Виявляється при комунізмі теж будуть злочинці! Вони будуть чинити злочини просто так – бо їм це подобається. Схильність до злочинів виявляється вроджена, і ніяк її не виправиш. Та в ті часи про це і говорити ніхто б не посмів. В ті часи і генетика то була заборонена, бо суперечила марксистсько-ленінській ідеї перевиховання. Як Носов насмілився це написати – не знаю. І хоча закінчується все повним хепі-ендом: міліціонера Свистулькіна виписують із психлікарні, бо він нарешті само ідентифікується, злочинців садять за грати, у бовдура Незнайка відбирають чарівну паличку, але лишається слід – це комуністичне суспільство смішне і безглузде.
Та автору і цього видалось замало! Посміявшись над своїм суспільством Носов вирішив посміятися і над західним суспільством. Геній сатири пише завершення трилогії – «Незнайка на Місяці». Тут уже автору можна було не критися і не боятися цензури, і він нищівно сміється над індустрією розваг, бізнесом, біржею, поліцією, безробіттям, монополіями, західним правосуддям, парламентом, психологією буржуа, фільмами жахів. Але раптом – автор починає сміятися над профспілками та революцією! Революція в цьому світі «коротульок» смішна. Хоча зачаровує своєю гуманістичністю – таких гуманних і добрих революцій просто не буває. І все якось казково і смішно – революцію привозять інопланетяни і викликає якийсь бовдур з акціями. І результати революції на тогочасні совіти ну зовсім не схожі – ніякої тобі держави в результаті. Анархія та й годі. Така собі ідеалістична анархія – все організовується само собою.
Завершує трилогію майстер ностальгічно – всі ці химери часу і простору ніщо. Важливий для людини лише шмат рідної землі, де є сонце і небо, трава і квіти. Все інше – пусте. І комунізм теж.

(Світлина з мережі)





Рейтинг работы: 0
Количество рецензий: 0
Количество сообщений: 0
Количество просмотров: 5
© 09.07.2020 Нестор Степной
Свидетельство о публикации: izba-2020-2848815

Метки: есей, модернізм, літературознавство,
Рубрика произведения: Проза -> Эссе


















1