Лінія життя


Казка для вже справді дорослих,
яку розповів один дідусь маленькому онуку.

– Це було ще в ті часи, коли люди все більше і більше стали відмовлятися від м’яса. І взагалі – від будь-якого вбивства. Навіть дерев. Тоді до людей тільки доходила інформація про те, що до живого можна ставитися так, як до… живого.
Одного разу в одному селі зійшлися жителі і постановили, що віднині у них кожен буде намагатися якомога менше користуватися всім тим, що пов’язане із убивством і насиллям. Одні обіцяли більше не розводити домашньої птиці і не різати її, а та, що залишилися з минулого разу, нехай як хоче, так і живе, тільки кормити її будуть. Або можуть відпустити на волю. Інші казали, що вже відпустили всіх кролів і бичка, а корову поки зоставили – дитинка є мала, молоком поки будуть послуговуватися. Ще хтось обіцяв більше не їсти вбитого, яким би вбитим воно не було, а ще хтось казав, що взагалі відмовиться від всього тваринного, буде вживати тільки рослинну їжу. Навіть молока пити не буде. У нього ще запитали, чи не почне він потім думати, що рослини теж живі, тому що вони живуть, а він відповів, що їстиме тільки спеціально вирощені рослини. Багато хто обіцяв не купувати м’ясного в магазинах, і тим самим не підтримувати тих, хто на цьому робить свій бізнес.
Хтось на відвагу пообіцяв більше не ловити в хаті мишей, навіть якщо вони будуть бігати попід ногами. Йому, правда, підказали, що у цьому випадку можна скористатися «правилом незалежних», яке широко застосовують в Індії та Китаї – насипати поряд отруєне і їстівне зерно, а миші нехай вибирають, яке зерно їсти. І якщо виберуть отруєне, то ніхто не винен, тільки вони самі. Але той чоловік, напевно, про це правило знав.
Варварчук пішов далі: обіцяв не вішати липучки-мухоловки влітку, але хтось йому дорікнув, що він живе найдалі від фермерської ферми, і тому може сміливо згадувати про мух, яких у нього обмаль, тому що всі мухи, які себе хоч трохи поважають, давним-давно живуть в умовах фермерського благополуччя і не бояться нічого, тому що фермер вже давно з ними нічого не робить. Разом із мухами згадали і про пахощі, які таки добре, як би той фермер не старався, доносяться до носів порядних громадян. На захист батька стала його донька, білява красуня Благослава. Вона пояснила всім присутнім, що існує дуже якісний освіжував повітря: бризнув ним в різні боки – і кругом гарний запах. Ось вони навіть спеціальний балончик для новорічної ялинки купили, для штучної, синтетичної. Бризнув на неї – і в хаті ялина росте! Чому несправжній запах для несправжньої ялинки? Вчителька у школі на уроці пояснювала, що спиляне дерево довго ще живе і поступово «вмирає» протягом двох тижнів, точніше дванадцяти днів. Вона нічого тоді не казала про ялинку, вона казала взагалі про дерева. Але уявити собі, що навколо ялинки, яка спиляна і вмирає, танцюють хороводи, ходять, любуються нею, нарядженою, яка… е-ет, зайве вам щось там казати. А потім, ще живу, викидають на смітник. Та й непроданих стільки…
Ще хтось, здається стара Остапівна, казала, що дуже любить комарів, що наповзають у миску з медом і там зостаються навіки. Мед висотує із них всю рідину, і вони стають хрумкі і солодкі, якраз на ті дві пари зубів, що зосталися у неї зверху і знизу одна навпроти одної. Тепер вона облишить цю справу, буде миску з медом накривати марлею, а комарам зоставить не облизану чайну ложечку, нехай облизують. Їй вказували, що маленький комарик прилипне до ложки і буде те саме. Остапівна тоді завагалася і надовго задумалася – вочевидь її турбувало питання: «А як же комарики без меду?»
Довго тоді жителі того села не розходилися. Все приміряли на себе відповідальності, хто до чого здатен, хто на що гаразд. Що було дивно і трохи незвично – вислуховували одне одного, і було схоже, що радилися. Розійшлися із обіцянкою, що через рік знову зберуться і відзвітують, хто чого досягнув.
Проте не пройшло й року, мабуть місяців зо дев’ять всього, як селом поповзли чутки. То хтось у магазині обмовиться, то на дні народження у когось заговорять, а далі розносили і розносили нову звістку: світ змінюється до невпізнанності! У одних, кажуть, коти перестали їсти мишей. Спочатку ті думали, що то можливо не хочуть їсти тому, що миша отруїлася зерном. Ну добре, коти теж розумні. А потім спрацювала забута мишоловка, і напівживу мишу кинули коту, який жив надворі і час від часу прибігав просити їсти. Кіт на мишу подивився, облизався, потім нахмурив брови, кліпнув кілька разів очима і… задоволено, трохи скоса, зачудовано дивився, як миша відповзала все далі і далі, поки геть не зникла десь у палісаднику. Тоді хазяї зрозуміли, що їжі, яку вони кожного дня дають котові, вистачає на розуміння того, що мишей можна і не їсти.
Але це ще було нічого. У других людей були голуби. Жили вони в голубнику, що стояв окремою будівлею із дерев’яним другим поверхом. Кожного вечора хазяїн закривав голубник знизу і зверху так, щоб вночі жоден голуб не міг вилетіти. І ось одного вечора закриті голуби почали протестувати – вони билися своїми тілами об залізні грати, билися не показово, по-справжньому: у котрогось було видно кров, а хтось був ніби зі зламаним крилом. А пір’я стільки наскубли! Хазяїн спочатку нічого не зрозумів, думав, що то всередині голубника кота чи песика закрив, але коли відкрив, то виявилося, що там нікого зайвого немає, а всі голуби, як один, заспокоїлися і стали походжати на тім місці, де закриваються двері. Походжають так поважно: туди, сюди, туди, сюди. Коли голуб’ятник захотів їх загнати і знову зачинити двері, то дістав такого відкоша, що миттєво зрозумів: голуби хочуть, щоб всі хідники були відкриті. Ну що ж, так то й так. Але що побачив хазяїн вранці! Вночі у відкритий голубник заліз тхір. Всі голуби, що не встигли прокинутися, вже не прокинуться ніколи, а ті, що прокинулися, не всі змогли вижити. Однак не про це розмова! Коли хазяїн увечері хотів закрити двері голубника, щасливчики минулої ночі знову не дали йому цього зробити! Вони накидалися на нього, а коли він відступав, то безперестанку походжали розміреними кроками на тому місці, де закриваються двері. Другої ночі хазяїн нагнав тхора, який знову прийшов, і голуби це бачили. Але закрити двері ні вранці, ні ввечері так і не дали. Хазяїн розсердився і кинув тих голубів, більше не доглядає їх. Так тепер вони знайшли неймовірний вихід зі свого скрутного становища: навчилися літати вночі! І тхір тепер більше не приходить.
Цікаву історію розповів і фермер, власних сільської «фабрики парфумів». У нього два півні усім своїм виглядом показували, що вони теж, мовляв, морально ростуть. Кожного ранку вони перелітали паркан і приходили ніби вітатися на поріг будинку, а потім ходили слідом за хазяїном, ніби хотіли щось допомогти. Коли хазяїну це набридало і він їх наганяв, півні робили якісь дивні рухи, які їм зовсім непритаманні. На якийсь день врешті-решт вони таки дали зрозуміти, що їм тепер потрібно по одній курці на кожного, а не один півень на десятьох курей згідно стандартів птахівництва. Плювали вони, вибачте, клювали вони всі стандарти, окрім одного – того, що ним користуються люди. Плювали вони клювати черв’яків та іншу нечисть. Клюватимуть тепер тільки зерно, яке повинно бути насипане, а вже де отруєне, а де ні – вони знають! А щодо жінок… тобто… один із них, наприклад, закоханий у Рябу, і нікого іншого не хоче, тільки з нею, а другий поки що думає, вибирає, з ким побратися – чи з молодшою, чи з тою, що вже все знає…
- То ти, онуче, вже заснув? То добре, тобі до того питання ще далеко, а мені вже скоро й зась…
Як воно буде далі?

***





Рейтинг работы: 0
Количество рецензий: 0
Количество сообщений: 0
Количество просмотров: 2
© 04.02.2019 Сергей Щепкин
Свидетельство о публикации: izba-2019-2483181

Рубрика произведения: Проза -> Сказка











1