О Запорожье - объективно и без прикрас




9 листопада
Анастасія Левкова

Запоріжжя. Розумне, тепле, красиве – моє«Розумне, тепле, красиве Запоріжжя – твоє», – написала мені телеведуча Ольга Вакало, одна з найяскравіших особистостей, із якими я мала щастя тут познайомитися. – «Весь жовтень воно для мене таким і було», – відповіла я.
Запоріжжя. Розумне, тепле, красиве – моє
«Це місто складне», – кажуть запоріжці на енній хвилині нашого знайомства. «Заводомерія» (подейкують, що Запоріжсталі дешевше було купити міську владу, ніж дотриматися вимог екологічності), сепаратистські настрої, високий рівень алкоголізму і криміналітету, небезпечна екологічна ситуація – усе це є, і дещо з цього я мала нагоду зауважити.
Але за місяць, який я прожила у Запоріжжі, готуючись до Запорізької книжкової толоки, знаю це місто іншим.
Моє Запоріжжя – це місто унікальних феноменів різного формату.
***

У перший же вихідний я побувала на екскурсії, яку проводив запорізький історик Роман Акбаш районом, що зветься Соцмістечко, або Шосте селище. Збудований у 1929-1932 рр. і доповнений після Другої світової. Конструктивізм і сталінський ампір. Між іншим, недалеко звідси на початку 1950-х жили мої бабуся й дідусь, тут народилася моя тітка, і, дивлячись на вулиці й на світлини, які гід передає учасникам прогулянки, я намагаюсь уявити, що бачили довкола себе мої рідні.

«Місто майбутнього», «місто-сад» – ось що хотіли створити тут архітектори. Район мав бути збудований так, щоб усе життя могло минати у межах дворів: дитсадочки, школи, поліклініки, бібліотеки – усе розташовувалось поряд (це й був прототип теперішніх мікрорайонів). Роман Акбаш читає нам лекцію про те, що таке конструктивізм, показує не лише фасади будівель із доріг, а й заводить у двори.

«Якщо ви бачите посеред двору велику клумбу, то будьте певні: тут був фонтан». Так, у дворах майже всюди було передбачено фонтани. Гід розповідає про знайомого вісімдесятилітнього казаха, що юнаком побував у Запоріжжі й до старості упевнений: це – найкраще місто в світі.
Читайте також: Запоріжжя. Нестерпна легкість наступного кроку
Згадує також про уродженця Запоріжжя письменника Леоніда Войновича, який у мемуарах писав, що в армії потрапляв у бійки, бо «діди» не розуміли, чому він так пишається тим, що походить із Запоріжжя, так гордо вимовляє назву свого міста, не менш гордо, ніж пітерці чи москвичі.

Акбаш іронізує й по-доброму підсміюється, просить запоріжців не казати, що все у них найбільше чи найперше (мовляв, є така звичка у містян), бо і проспект Соборний не найдовший у Європі – у Харкові Московський довший, і Хортиця – не найбільший річковий острів – у Словаччині є більші. Беріть, каже, приклад із львів’ян. Вони скромніші: задумливо вказують на архітектурні об’єкти: «Це друга у Європі будівля, яка…», «Це другий у Європі трамвай, який…». (Тут я усміхаюся, але не зізнаюся групі, звідки я).
***

То що там з одним із найбільших річкових островів у Європі? На Хортиці забуваєш про промислове місто, із яким Запоріжжя асоціюють передусім. Зелень (у жовтні – жовтінь і червінь), плавні, коні – це те, що я бачу, а дикі кабани, лисиці, олені – це те, про що мені розповідають, і я не маю підстав не вірити, що вони тут є.

Кам’яні баби, кам’яні хрести, зібрані з усього регіону, кургани (за радянських часів їх знищували, наразі відновлюють), давні святилища, змодельована Січ із церквою й переливами дзвонів, які я, щоправда, чула лише з відео в ютюбі, – різного роду місця сили.


Те, що захоплює мене найбільше, – ангар із кораблями часів російсько-турецької війни 1735-1739 років, знайденими у Дніпрі в 1998-му; човни у процесі реставрації, їм, звичайно, бракує музею – з відповідними умовами для зберігання, добрим експонуванням, підсвітками і всілякими іншими доречними штучками, але навіть без цього, у холоді й вологості, у напівтемряві, з малої відстані огляду вони вражають.

ДніпроГЕС – це окрема моя любов, любов неоднозначна, бо ж «вони знищили села, пороги – як мені до цього ставитися?» – «А так, що немає чорного і білого, люди тоді жили в мазанках і у темряві, і був Голодомор, звичайно, а отут – таке інженерне диво». На інженерне диво й на Дніпро я дивлюся щоранку, проїжджаючи греблю, бо живу на правому березі, а працюю на лівому.

Ці оглядини не завжди вдаються, бо запорізькі маршрутки – це також феномен, хоч, мабуть, і не унікальний: коли стоїш (а сісти одразу зазвичай не вдається), тут нічого не видно. Ввечері, коли повертаюся додому, простіше, і щоразу я повертаю голову вбік, де розташовано те, що до 1970-х років було внесено до переліку спадщини ЮНЕСКО, аж поки не почали будувати другу чергу ДніпроГЕСу.
Читайте також: Суми. Місто можливостей
Двічі я проходжу греблю пішки – одного разу вдень, у навушниках, раз по раз клацаючи фотоапаратом; іншого разу – пізно ввечері, слухаючи лекцію про логіку побудови електростанції, раз по раз безглуздо сміючись, як у пісні Христини Соловій: «Краще безглуздий сміх», ніж демонстрація того, що я ніколи не зрозумію конструкції електростанцій, навіть якщо мені це розтлумачать найкращі педагоги. Тож моя любов до ДніпроГЕСу – тим більше ірраціональна.


***
У перші ж дні мого мешкання тут я знайомлюся ще з одним феноменом: Музеєм історії зброї – найбільшим приватним в Україні, де є зброя від найдавніших часів дотеперішньої українсько-російської війни (так звана арт-зброя). У магазині антикваріату, розташованому поряд, який належить цьому ж власникові Іллі Шлайферу, я побачила автографи Михайла Грушевського і Давида Бен Гуріона, картини Пабло Пікассо, Олександри Екстер і Василя Кандінського, фоліант, виданий до одного з ювілеїв правління цісаря Франца-Йосифа, і ще всілякі дещиці, від яких перехоплює подих.



***
Я знаю Запоріжжя, яке нічим не відрізняється від моїх міст – від мого Києва і навіть (подекуди) від мого Львова, та й від мене самої. Той самий жаргон, ті самі жарти, алюзії на одні й ті ж українські пісні, та й загалом, багато української музики в 90 % маршруток і в 90 % таксі (спасибі за закон про квоти). Тутешня українська абсолютно природна, не скажеш, що вивчена, не скажеш, що інтерферована російською, і, очевидно, навпаки, російська тут під впливом української.
Читайте також: Берегове і Хуст. Угорське. Єврейське. Французьке
Ну як людям із прізвищами Гармаш, Медко, Савченко, Гаркуша, Продайвода, Підопригора, Скалозуб – таких прізвищ тут значно більше, ніж на півночі або заході країни, – як їхнім носіям говорити неприродною українською? Втім, прізвища, звичайно, непоказові, бо чим від них відрізняються люди з прізвищами на -ов чи -ев? У квітні 2014 року вони захищають місто від сепаратистів, які вийшли з російськими прапорами на центральну площу (у всіх довколишніх магазинах не лишилося тоді жодного яйця, а Запоріжжя прославилося як «місто з яйцями»), а потім ідуть на Донбас, щоб ЛНР і ДНР не розрослися до ЗНР. Так, моє Запоріжжя – це ще й місто з очима кольору хакі.

Робота Романа Халілова. Взято з Фейсбук-профілю Романа Халілова
***
А що ж із «дуже складним містом»?
Від літніх жінок, які продають на зупинці квіти, я чую нарікання на мовний закон, чую, що прітєсняют. Десь збоку долучається літній пан: «А вот вы были во Львове?» – «Я не была» – відповідає його колега. – «Вы знаете, что там нет никакого украинского язика? Там польський, венгерский, немецкий…» – «Ну да, и два паспорта у всех – венгерский и украинский, так ведь?».
І ти розумієш, що стереотипи, як і раніше, – гігантських розмірів, причому у форматі «чув дзвін, та не знає, де він», розумієш, що у Львові також є стереотипи про Запоріжжя, втім, Львів, здається, менше цікавиться Запоріжжям, ніж навпаки, про що, зокрема, свідчить і розмова коло Малого ринку. І вся ця складність (незнання, нерозуміння ближнього, сусіднього, Іншого) навряд чи специфічно запорізька – вона універсальна для України.
Щодо інших складностей, то так, я бачила Павло-Кічкас – промисловий район, по периметру якого тягнуться заводи – Запоріжсклофлюс, Запоріжкокс, Запоріжсталь, Укрграфіт, феросплавний, титано-магнієвий тощо. Посеред усього височіє гора металургійних відходів, так звана Чорна Гора. Запах фенолу просочується крізь вікна у будинки, бо ж тут – житловий район, зокрема двоповерхові бараки, збудовані «з гівна і палиць» (с), це 1930-ті, і ці будівлі інші, ніж зведені у той же час у Соцмістечку, тобто – збудовані для інших робітників.



Тут досі живуть люди, чимало з них вбираються у спортивні костюми й виходять на автобусні зупинки чи іншого типу «лаунж-зони» із пивом або чимось міцнішим, і ще міцнішим, і, ймовірно, ще кайфовішим.

У центрі міста задушливого смороду немає, але й свіжості теж немає. «Подивись на скло, – показує колега на вікно своєї машини. – Бачиш малесенькі сріблясті частинки? Це те, що витає в запорізькому повітрі, осідаючи на вікнах і в легенях». З огляду на це, особливо цинічним виглядає марафон, який уже кілька років організовує Запоріжсталь, загрозливий монстр для екології в місті (містяни чорно жартують, що слід було організувати біг довкола Запоріжсталі, далі до онкоцентру й до міського моргу). І багато тих, хто покинули це місто, зробили це саме через екологічну ситуацію.
Це дивно, але я, яка все життя пильно стежить за тим, що їсть і п’є, у Запоріжжі від першого дня вирішую не випендрюватись – і п’ю воду з крану, щоправда, фільтровану, та все ж. «Ось чому ти весь час на такому драйві», – кажуть колеги.

***
Дивовижно, але це місто стало для мене феєрією. Спершу я думаю, що моє серце лежить до нього тому, що воно лежить до всіх міст, де є правобережна та лівобережна частини, набережна і Дніпро (повернувшись до Львова, я наспівую пісню «Океану Ельзи» «Небо над Дніпром»). Бо місто, де все це є, – наче привіт від мого персонального Головного Міста, Прототипа Всіх Міст. Потім розумію, що не тільки Запоріжжя стало для мене феєрією – я сама тут нею стаю. Можливо, через драйв із дніпровської води. Можливо, через очі кольору хакі. Можливо, через Запорізьку книжкову толоку, задля якої і завдяки якій я тут, а головне – колегам, із якими її спільно робимо.

Фото з Фейсбук-сторінки Запорізької книжкової толоки
Моє Запоріжжя – лише трохи моє, бо все ж я тут гостя, але відчуваю, що це місто – не чуже мені, а я – не чужа йому. Їдучи звідси (попереду – майже доба дороги), ретельно перевіряю, чи нічого не забула. Здається, ні. Серце? Розум? Себе? У поїзді розумію: ні, все при мені, все з собою, все гаразд.
У месенджері приходить фото: щось таки забула. «Повернешся».

Послесловие:

Я не стал переводить текст фото очерка автора Анастасии Левковой -, думаю, что он многим понятен и так. Читайте, дивиться та насолоджуйтесь. Запоріжжя - це колиска запорізького казацтва.





Рейтинг работы: 0
Количество рецензий: 0
Количество сообщений: 0
Количество просмотров: 14
© 10.11.2018 Алик Даник
Свидетельство о публикации: izba-2018-2409586

Рубрика произведения: Проза -> Очерк











1