Новела 6. ДНІ ЖЕНЬКА ВІЛЬШАНСЬКОГО. Розділ 5


5.
Убачивши, що Глазастик повністю заспокоївся і починає дрімати в нього на колінах, Женько обережно поворушився і, провівши долонями по його волоссі, тихо промовив:
– Може, підеш у постелю, маленький мій?
Півсонний Ігорьошка мляво кивнув і сповз з його колін. Женько устав, допоміг йому забратися в постелю, накрив покривалом.
– Я люблю тебе, Женю… – пробурмотів малюк уже крізь сон. Він виглядав дуже втомленим, личко його якось потемнішало після страху і плачу.
– Я тебе теж люблю, – шепнув Женько йому на вушко. – Спи, Глазастику. Добраніч.
Вимкнувши торшер, він тихим кроком вийшов із спальні у вітальню, де на нього в тривозі чекала тьотя Настя.
– Заснув, – сказав Женько, відповідаючи на її запитальний погляд.
– Ах, Женечко, ти просто наш добрий геній! – тихо вигукнула жінка і, підвівшись з канапи, ласкаво обійняла хлопчика.
– Та що ви, тьотю Настю, який там геній!.. – збентежено пробурмотів той, не зовсім правильно зрозумівши це слово.
– Давай, я тебе хоч нагодую, – запропонувала господиня квартири. – У мене сьогодні чудовий борщ, якраз такий, як ти любиш, – із цукром та яблуками. Я його вже підігріла. Давай, ага?
Хоча Женько не почував себе дуже голодним, він таки згодився, тому що розумів, що відмовитися в даній ситуації було б недобре – не можна було не дозволити тьоті Насті принаймні таким способом виказати йому свою вдячність.
Удвох вони пройшли на кухню.
– Тобі із сметаною, Женечко? – спитала тьотя Настя, наливаючи борщ у тарілку з великої каструлі, що стояла на плиті.
Женько кивнув.
– Та ти сідай, сідай за стіл, чого ж ти стоїш! – додала жінка клопітливо.
Женько підсунув до столу табуретку, сів, повернувся якось невдало, і біль, що досі не переставав тягнути в нього під ребрами, раптом простромив його нутрощі, як багнетом. Хлопчик задихнувся, зігнувся пополам, світла перед собою не бачачи, і напружено захрипів, відчуваючи, що звідкись із самого його шлунка вгору стравоходом кинулася гаряча кров, і губи тут же зробилися солоними і неприємно липучими.
– Ой, Женечко! – злякано вигукнула тьотя Настя. – Ой, та що ж це діється!..
Женько, тремтячи всім тілом, провів долонею по губах – на ній залишилася червона пляма.
– Ой, у тебе кров!.. – зовсім злякалася господиня.
– Нічого, нічого, не лякайтесь… – простогнав хлопчик. – Це в мене вже не перший раз… Зараз… зараз пройде…
Але тут біль раптом вдруге скрутив його ще страшнішим спазмом. Неймовірним зусиллям волі стримавши крик, щоб не розбудити Глазастика, Женько плюнув на лінолеумову підлогу чорним кривавим згустком і прохрипів:
– Дайте пити!..
Тьотя Настя у повному жаху схопила з полиці склянку і поспішно наповнила її водою з крану. Обережно розігнувшись, Женько випив одним духом, закашлявся, але гаряча хвиля відхлинула майже в ту ж мить і дихати стало легше.
– Ну, от уже все й у порядку, – промовив він і слабо усміхнувся. – Простіть, тьотю Настю, набруднив я вам тут…
– Та Господи!.. – махнула рукою жінка. – Бідний ти мій хлопчику! Почекай, я зараз все витру…
Вона збігала у ванну, принесла ганчірку для підлоги і витерла кров. Вимивши руки над раковиною, підсунула Женькові тарілку з борщем і сама опустилася на другу табуретку:
– Їсти-то тепер будеш, Женю?
– Попробую, – зітхнув хлопчик, взяв ложку і став повільно й обережно хлебтати борщ.
– Їж, Женечко, їж, а я хоч на тебе подивлюся… – промовила тьотя Настя і змахнула сльозинку. – Нема нам у житті щастя. І за що така кара на наші голови? Чи думали ми коли-небудь з твоєю мамою, що нашим дітям стільки бід на долю випаде! У молодості ми обидві були такі веселі, оптимістичні, майбутнє своє лише в рожевому світлі бачили, усе фантазували: от, мовляв, вийдемо заміж, народимо снів та дочок і будемо жити щасливо до самісінької старості… А все от як перекрутилося! Де тут справедливість, де правда? Невже ж ми грішніші за інших? Поглянеш на інші родини: батьки вічно п’яні, діти розбишаки, із в’язниці не виходять, а живуть, здорові, як бики, і нічого їм не робиться. А ми… Самі за все життя нікому грубого слова не сказали, і діти наші такі красиві, розумні, добрі, талановиті, просто гордість, а не діти, і от – не живеться їм на світі, ніяк не живеться… Нема справедливості ні на небі, ні на землі. Знаєш, коли я була молода, я вірила в Бога. Тепер не вірю. Якщо немає справедливості, немає й Бога. На жаль, я занадто пізно це зрозуміла.
Вона знову змахнула сльозинки з вій.
– Ну що ви, тьотю Настю, не плачте… – пробурмотів збентежений Женько.
– Як же мені не плакати, хлопчику мій! Дивлюсь я на вас з Глзастиком, і серце кров’ю обливається. Подумай: малюка восени до школи віддавати, а я просто уявити собі не можу, як він із своїм здоров’ям існуватиме в колективі, адже він навіть у садок ніколи не ходив, і друзів-однолітків у нього немає, а тут відразу стільки нових людей… Просто не знаю, як він це винесе. Одна утіха, що ти рядом з ним будеш і завжди допоможеш, заступишся, підтримаєш…
– Тож ви хочете Глазастика до нашої школи віддати, до української?
– А куди ж іще?
– Деякі батьки вважають, що віддавати дітей до української школи не престижно.
– Чому так?
– Ну, мовляв, їм у майбутньому всі дороги будуть закриті. Ні в добрий інститут, ні на високо оплатну роботу їм, мовляв, не влаштуватися, бо всюди ж усе тільки російською мовою ведеться, а вони її кепсько знають і пишуть, мовляв, з помилками. От я й подумав: адже в Глазастика такі відмінні здібності, йому б після школи у який-небудь московський університет поступати, а хто його туди візьме з національною школою!
– Ну, Женю, ти вже й про університет! Я тут боюся, що Ігор зовсім вчитися не зможе…
– Та що ви, тьотю Настю! Ігорьошка не зможе?! Та з його головою йому в перших трьох класах просто нудно буде! Адже він уже всю початкову школу вдома пройшов!
– Пройшов, не пройшов – річ не в цьому. Тут головне не знання, а здоров’я. І саме через здоров’я я й хочу віддати його до твоєї школи. На всі університети мені плювати, а якщо малюк буде весь час з тобою, мені спокійніше на душі. Була б моя воля, я б його зовсім до школи не віддала. І чому це в нашій країні не дозволено домашнє виховання! Знаєш, читаю я книжки наших класиків про дореволюційне життя і просто заздрю, слово честі! Там у них діти майже до самого повноліття мали право при батьках знаходитись, а виховували їх вдома різні гувернери, французи та німці… Уяви собі: одержувала дівчина домашню освіту і виходила в люди, свободо володіючи декількома іноземними мовами. А у нас із державної школи виходять і навіть своєї рідної мови до пуття не знають. – Вона помовчала й продовжувала сумно: – А якщо подумати, то ти маєш рацію, Женю: національна школа в нашій країні завжди була і тепер є непрестижною. З тієї причини в нашій республіці українських шкіл стає дедалі менше. А за логікою ж навпаки має бути: якщо українцям не в Україні своєю рідною мовою балакати, то де ж тоді?! Не в Грецію ж мені їхати українську школу організовувати! І все-таки мені здається, що ми доживемо до того часу, коли українській мові на нашій землі буде належна пошана.
– Глазастик, може, й доживе, а я навряд… – зітхнув Женько, відклавши ложку. – Спасибі вам, тьотю Настю, за борщ. Дуже смачний.
– Я тебе не образила, Женечко? – стривожилася господиня.
– Та що ви! Ні! Просто пізно вже, мене вдома чекають.
– Так, певна річ, хлопчику мій, іди, а то тато хвилюватиметься. Дякую тобі ще раз за все, мій милий. І заходь до нас завтра.
– Обов’язково зайду, – пообіцяв Женько.





Рейтинг работы: 0
Количество рецензий: 0
Количество сообщений: 0
Количество просмотров: 11
© 16.09.2018 Игнат Урсуляк
Свидетельство о публикации: izba-2018-2364517

Рубрика произведения: Проза -> Роман











1