Новела 6. ДНІ ЖЕНЬКА ВІЛЬШАНСЬКОГО. Розділ 3


3.

Женько якось не встиг зафіксувати в своїй пам’яті ту мить, коли маленький Ігорьошка Радченко зробився раптом його Глазастиком. Це відбулося непомітно, само по собі, а коли усвідомилося в повній мірі, то вже стало об’єктивною реальністю, і змінити вже нічого було неможливо.
Тьотя Настя була найліпшою подругою Женькової мами. Знайомі вони були вже не один десяток років – разом вчилися спочатку в школі, потім в інституті, одночасно вийшли заміж, одночасно одержали нові квартири в сусідніх домах, одночасно народили перших синів, які обидва зазнали однакової долі: син тьоті Насті Андрій умер у півторарічному віці від дифтерії, а син її подруги Олег – в одинадцятирічному віці від серця.
Після смерті свого Андрія тьотя Настя затужила. Її чоловік дядько Михайло не раз пропонував їй завести другу дитину, надіючись, що це, крім усього іншого, допоможе поліпшити її душевний стан, але бідна тьотя Настя все ніяк не насмілювалася на такий крок, боячись, що й з другою її дитиною може статися що-небудь страшне, а на всі пропозиції чоловіка відповідала однією фразою: дитина – не кішка, щоб її заводити. І дядько Михайло перестав настоювати.
Усю любов, яку не судилося одержати її власному синові, тьотя Настя перенесла на синів своєї подруги. Спочатку з цієї любові користувався лише Олег, але через певний час він мусив поділитися нею з Женьком, який саме щойно появився на світ.
Коли в подруги народився другий син, дядько Михайло знову став натякати, що непогано було б і тьоті Насті теж подумати про дитину. Та вже зовсім була згодилася, але тут якраз з Олегом трапився перший серйозний приступ хвороби, який налякав тьотю Настю, знову розпалив її фантазію, і вона черговий раз не наважилася підтримати пропозицію свого чоловіка.
Так минуло ще декілька років. Олег умер, і тьотя Настя довго плакала за ним, як за рідним сином. Віднині всю любов свою вона віддала одному Женькові. Хлопчик ріс на її руках і не відділяв її від своєї родини – для нього подруга мами була таким же родичем, як, наприклад, бабуся та дід.
Дядько Михайло зовсім уже втратив надію, що його дружина подарує йому другу дитину. Він більше не нагадував бідній жінці про своє бажання, тому що бачив, як вона страждає, і дуже їй співчував.
Але якось раз сталося чудо: тьотя Настя відчула, що вона вагітна. Це відкриття спочатку дуже налякало її. «Не буду народжувати! – категорично заявила вона. – Не хочу, щоб з моєю дитиною сталося те, що з Андрієм та Олегом!» Але тут уже чоловік та подруга насіли на тьотю Настю рішучо й серйозно. Цілий тиждень вони умовляли її не робити аборт, цілий тиждень упевнювали, що нічого страшного з дитиною не буде. Дядько Михайло навіть навколішки перед дружиною стояв. Цілий тиждень тьотя Настя вагалася, не знаючи, на що зважитись, але нарешті материнські почуття все-ж-таки перемогли страх, і на світ появився Ігор.
Дядько Михайло танцював від щастя.
– У мене дитина! – кричав він, переповнений емоціями, і термосив Женькового батька за плечі. – Ти чуєш: у мене син! Ігорьошкою назвали! Красиве ім’я, правда? Ігор – княже ім’я!
Радість дядька Михайла було не трудно зрозуміти. Для нього поняття «батько» і «дитина» мали особливе значення, тому що сам він ніколи не мав батьків і не знав, що таке материнська ласка, – він був вихованцем дитячого будинку.
Женько в той час ще не дуже ясно уявляв собі, що значить «стати батьком» і «народитися», тому до появи Ігоря він поставився доволі спокійно, із стриманою цікавістю, з якою ставляться звичайно до будь-якого нового предмета. Перша зустріч з немовлям розчарувала хлопчика до глибини душі – воно йому зовсім не сподобалось. Мало того що виглядало воно доволі-таки потворно, так від нього ще й тхнуло чимось неприємним і кислим, так що стояти біля нього не затискаючи носа здалося Женькові абсолютно неможливим.
– Ну, Женю, тепер у тебе є друг! – весело сказав тоді дядько Михайло, поплескавши хлопчика по спині.
– Не буду я з ним дружити… – пробурчав Женько ображено. – Він некрасивий і від нього гівном смердить!
Громоподібний регіт дорослих і верещання немовляти були відповіддю на цю його репліку.
Минав час, і незабаром початкова безхмарна радість батьків Ігоря поступилася місцем тривозі, тому що з перших місяців життя малюка стало очевидно, що розвивається він з явними відхиленнями від норми. Боязкість, напружена нервовість і всеосяжні страхи зробилися постійним тлом його існування, і по мірі того як він підростав, усі ці вади його розвитку проявлялися дедалі яскравіше. Ігор боявся всього на світі: меблів, незнайомих людей, мух, гучних голосів, шуму пилососа, замкнених просторів, навіть, у буквальному сенсі слова, власної тіні. Такі речі, які звичайним дітям, навіть дуже маленьким та нерозумним, ніколи не здалися б страшними, лякали Ігоря до півсмерті. Ні, це не було боягузтво. Це був просто паралельний світ, який існував тільки у фантазіях малюка, але був для нього таким реальним, що затьмарював собою справжню реальність. Там діяли інші фізичні закони, одні предмети могли спокійно перетворюватися на другі, мінятися, щезати і з’являтися знову. Все це було непостійне, нестабільне, аморфне і тому страшне. Дивлячись на свого сина, занепокоєні батьки втішали себе думкою, що все це, напевно, лише тимчасові труднощі, хвороба росту, а не рання дитяча шизофренія, як їм сказав хтось у випадковій розмові, і все це має поступово пройти. Що ж стосується Женька, то йому не було до всього цього ніякого діла. Ігор з усіма своїми ненормальностями мало цікавив хлопчика, який тоді саме захопився спортивною гімнастикою і думав, в основному, про тренування і про те, як з бігом часу стане чемпіоном світу, тим більше що тренери постійно говорили, що в нього відмінні, просто рідкісні здібності.
Бачачи, що Ігор розвивається надзвичай негармонійно і в зв’язку із цим потребує постійної опіки зі сторони дорослих, дядько Михайло зрозумів, що про те, щоб віддати його в ясла, і думати не варто. Одначе і вдома сидіти з дитиною було нікому – декретна відпустка тьоті Насті давно скінчилась, вона повинна була виходити на роботу, а бабусь та дідів у Ігоря, як на гріх, не було, оскільки батьки тьоті Насті тоді встигли вже вмерти. І отоді дядько Михайло вирішив, що його дружина має звільнитися із свого проектного інституту і, ставши хатньою господинею, повністю присвятити себе вихованню сина.
– Працювати буду я один, – сказав він твердо. – Вистачить нам грошей на трьох. Здоров’я нашої дитини для мене важливіше, ніж твоя зарплата.
І тьотя Настя не стала перечити – вона й сама розуміла всю серйозність становища і в глибині душі навіть починала вже побоюватися, що її син може вирости розумово відсталим.
Дні йшли за днями, місяці за місяцями, а там і рік промайнув непомітно, другий почався, і з бігом часу той факт, що Ігор по-справжньому хворий, ставав дедалі очевиднішим для всіх. Однак, незважаючи на це, розумово відсталим його назвати було абсолютно неможливо. Навпаки, за багато якими показниками малюк далеко випереджав своїх ровесників у інтелектуальному розвитку. Він дуже рано навчився говорити, причому, як це не дивно, першим його словом було не «мама», як в усіх нормальних дітей, а «пилосос» – може, від того, що саме шуму пилососа він боявся більше за все. Крім того, у Ігоря була феноменальна пам’ять. Тільки-но вірші різних класиків з дитячих книжок, що їх йому читала мама, стали цілком доступними для його розуміння, він почав завчати їх десятками, не докладаючи для цього, здавалось би, жодних зусиль, і потім декламував їх сам собі або дорослим, коли ті його про це прохали. У три з половиною роки Ігор майже самостійно вивчив абетку і незабаром уже міг вільно читати друковані тексти. Відтоді він став читати все без розбору, навіть товсті романи, у яких, звичайно ж, нічого не розумів, однак казав, що його цікавить у них не зміст, а форма. Спочатку батьки не бачили нічого страшного в такому ранньому потязі сина до книжок і навіть пишалися, що їхній Глазастик (тоді вони вже називали його так за його великі і дуже красиві сірі очі) справжній вундеркінд. Але, як з’ясувалося пізніше, безсистемне читання літератури, не призначеної для дітей, принесло Ігореві саму шкоду. Під впливом книжок його аморфні страхи стали поступово оформлятися в дивні, абсурдні фантазії, які він уже зовсім не міг відрізнити від реальності. Женька це спочатку навіть забавляло. Коли Глазастик іноді підходив до нього і починав белькотати щось не цілком зрозуміле про злих індіанців та Штірліца, Женько весело сміявся і кепкував з малюка, навіть не помічаючи, що тим самим боляче ранить його душу. Взагалі Женько, можна сказати, й самого Ігоря доволі довго не сприймав як такого і якось майже не помічав його – маленький Глазастик існував начебто поза його свідомістю, як яка-небудь безформна пляма, на яку й уваги звертати не варто, доки вона тебе не чіпає. Ігореві минуло вже п’ять років, коли Женько вперше по-справжньому помітив його. Це відбулося одного теплого літнього вечора у міському парку, де обидві родини, як завжди у неділю, відпочивали разом. Дядько Михайло, тьотя Настя і Женькові батьки сиділи тоді на лавці в холодочку під розлогою липою, а Женько і Ігор плескалися у фонтані. Басейн фонтана був круглий, мармуровий і зовсім неглибокий – Ігореві до плеча, і тому купалися в ньому здебільшого самі маленькі дітлахи, які у будь-якій іншій водоймі рискували просто потонути без догляду дорослих. Одначе і Женько, незважаючи на те що йому тоді вже було одинадцять років, був зовсім не від того, щоб теж пірнути в басейн, особливо якщо зважити на те, що на вулиці стояла тридцятиградусна спека, а до міського пляжу на ставі треба було цілих п’ять зупинок їхати в задушливому тролейбусі.
Женько забрався під струмені, що виривалися з високо піднятого хобота бронзового слоника, а Глазастик, поплюскавшись трохи, виліз на бортик і стояв на ньому в самих зелених плавках, дивлячись, як горобці купаються у невеликих калюжах навколо фонтана. Женько кинув на малюка погляд і раптом аж знерухомів від здивування. Ігор стояв, весь облитий жовтогарячими променями вечірнього сонця, його тонке струнке тіло злегка вигнулося назад, голова схилилася на бік, і великі бурштинові каплі води одна за одною котилися по його спині вниз з мокрого волосся, яке в сонячному світлі само начебто світилось золотом. І таким Глазастик у цю мить був гарненьким, що в Женька аж серце стиснулося й затремтіло від замилування – і як тільки він раніше міг не помічати, що рядом з ним цвіте така чудова квіточка! Він дивився на Ігоря в повному захопленні широко розкритими очима. Отак воно й буває іноді: постійно маєш людину перед собою, щодня розмовляєш з нею, навіть, можливо, вважаєш її своїм другом, але всупереч цьому вона лишається для тебе чужою і начебто зовсім незнайомою, і тільки коли одного разу трапляється чудо, запона падає з твоєї свідомості і ти раптом відкриваєш у людині такі якості, яких, здається, раніше в ній і не існувало, – отоді в душі твоїй відбувається справжній переворот і ти зупиняєшся в розгубленості, озираючись і не знаючи, що робити.
Щось подібне відбулося і з Женьком. Після того як Глазастик перший раз за багато років зупинив на собі його увагу, він пережив справжню душевну кризу. Потреба постійно знаходитись рядом з малюком, бачити його, чути його голос вступила в суперечність з пекучим почуттям вини за те, що він раніше ставився до нього так зневажливо і часто сміявся з його дивацтв. Женькові стало здаватися, що Глазастик ніколи не простить йому цих гріхів, тому він почав уникати зустрічей з малюком, а в його присутності завжди держався напружено і боявся дивитися йому у вічі. Цих змін у Женьковій поведінці, звичайно ж, не могли не помітити дорослі. Занепокоївшись, вони почали обережно розпитувати його про причини, але Женько все мовчав або відповідав напівжартома, що це, мовляв, просто перехідний вік.
Кризу допомогла подолати тьотя Настя. Вона, очевидно, якимось чином здогадалась, що робиться в душі хлопчика, а якщо й не здогадалась, то, в усякому разі, зрозуміла, що, як би там не було, йому з Ігорем обов’язково треба поговорити між собою відверто і, по можливості, без свідків.
Так повелося, що, коли тьоті Насті бувало треба піти куди-небудь у справах, вона завжди брала сина з собою, бо той боявся залишатися сам один вдома, а прохати, щоб його хто-небудь доглянув, вона соромилася. Однак цього разу вона вирішила зробити виняток з правила і, зібравшись до крамниці, попрохала Женька трішки посидіти з малюком. Женько весь якось злякався від такого прохання, зашарівся і став відмовлятися.
– Та всього ж півгодинки, Женечко! – не відступала тьотя Настя. – Ну що тобі, трудно? Я не забарюся, а ти поки що побудь з Ігорьошкою, а то він засумує і збоїться.
І Женько – нічого робити! – згодився, весь зіщулившись в душі.
Йому завжди подобалось бувати в гостях у тьоті Насті. Приємно було знаходитись в її квартирі, яка, хоча й була звичайною, трикімнатною, усе-таки чомусь здавалася дуже великою й просторою, але разом із тим і надзвичай затишною – мабуть, від того, що вмебльована вона була із смаком, так, що всі речі стояли саме там, де й повинні були стояти, і не захаращували собою помешкання.
Однак тепер та ж сама квартира начебто налягла на хлопчика всіма своїми стінами, вагу яких він відчував на собі майже фізично і від цього, сидячи в кріслі, як на голках, мимоволі втягував голову в плечі й горбився.
Глазастик на покритій килимом підлозі мовчки бавився з кубиками, то розкладаючи їх перед собою, то ставлячи один на другий. Напевно, Женько так і не наважився б заговорити з малюком, якби той раптом не взяв ініціативу в свої руки. Може, це тьотя Настя порадила синові, як поводитись в даній ситуації, а може, він і сам, якимось своїм підсвідомим чуттям, здогадався, що йому треба робити, а тільки після довгого і тягучого, як клей БФ, мовчання він відклав кубики, підвівся, наблизився до Женька і тихо спитав, переступивши з ноги на ногу:
– Женю, за що ти на мене сердишся?
– Я серджуся? – промовив Женько хрипло.
– Але ти ж зовсім не хочеш зі мною говорити і весь час мене цураєшся. Чому, Женю? Що я зробив не так?
– Та я… я… – пробелькотав приголомшений Женько, у якого всі думки порозбігалися в голові.
– Ти прости мені, Женю, – сказав Ігор, ступивши ближче до нього. – Будь ласка, прости, а то я не можу так більше, що ти на мене сердишся.
У Женькових грудях усе закипіло, він притягнув малюка до себе, обійняв його і раптом заплакав.
– Чому ти плачеш, Женю? – спитав Глазастик злякано.
– Це від радості, промінчику мій, – відповів щасливий Женько, заплутавшись пальцями в його волоссі. – Від цього теж іноді плачуть…
Ігор нічого не зрозумів, але більше не задавав питань. Струна відчуженості між хлопчиками нарешті лопнула, і після плачу та болю надійшло полегшення.
Потім вони разом гралися з кубиками та солдатиками, відтак Глазастик став на пам’ять читати Женькові вірші Пушкіна, Некрасова та Лесі Українки, потім вони взяли «Веселые картинки» і почали кольоровими олівцями розфарбовувати в них спеціально для цього призначеного контурного клоуна, і коли тьотя Настя вернулася додому, вона убачила, як обидва хлопчики лежать на підлозі перед розгорнутим журналом і весело сперечаються, у який колір пофарбувати клоуну ніс, а навколо них на килимі лежать порозкидані кубики, іграшки та книжка-хрестоматія «Рідне слово» для молодшого шкільного віку.
Тьотя Настя зітхнула з полегкістю. «Ну, тепер усе в порядку!» – радісно подумала вона, бачачи, що її план повністю вдався. І коли щасливий Женько і сяючий Ігор підбігли до неї, вона ласкаво обійняла і розцілувала їх обох:
– А я вам шоколадку купила!
Від своєї частки шоколадки Женько спочатку хотів був відмовитися на користь Глазастика, але малюк на це не згодився і, тупнувши ніжкою, категорично заявив, що, якщо Женько не буде їсти, то й він теж не буде. Вони акуратно розділили плитку на дві однакові половинки і залюбки з’їли разом, ніби закріпивши цим смачним ритуалом остаточну перемогу світлого над темним у їхніх взаєминах.






Рейтинг работы: 0
Количество рецензий: 0
Количество сообщений: 0
Количество просмотров: 17
© 16.09.2018 Игнат Урсуляк
Свидетельство о публикации: izba-2018-2364512

Рубрика произведения: Проза -> Роман











1