Новела 6. ДНІ ЖЕНЬКА ВІЛЬШАНСЬКОГО. Розділ 2


2.

На дворі вже буяла повна весна. Тепло напливало хвиля за хвилею, гостро пахло молодими листиками, які щойно вибралися з бруньок на деревах. У шовковистій траві гучно кричали коники, а десь на вологому газоні співала перша жаба. Високе чорне небо сяяло великими зірками. Вийшовши з під’їзду, Женько зупинився на ганку і підняв до неба обличчя, зітхнувши на повні груди. На дворі у цей пізній час уже майже нікого не було, тільки в альтанці бринькали на гітарі і курили пелехаті хлопці в джинсах. Зістрибнувши з ганка, Женько бігцем пересік квадратний двір і вбіг до першого під’їзду протилежного дома. Сходами піднявся на другий поверх і швидко-швидко застукав у двері з номером шість. Вони тут же відчинилися – тьотя Настя вже давно чекала хлопчика на порозі. Вигляд у неї був заклопотаний, вона горбила плечі більше, ніж завжди, а очі її подивилися на Женька тривожно і з іскоркою надії в глибині.
– Він у своїй кімнаті, – промовила тьотя Настя, пропускаючи хлопчика у квартиру. – Спасибі, що ти прийшов, Женечко. Він, тільки-но почув, що я тобі дзвоню, відразу ж притих, а то плаче, аж захлинається. Біда, та й годі. Просто не знаю, що б ми без тебе робили…
Женько поспішно роззувся і в шкарпетках пройшов крізь вітальню в дитячу. Тьмяно освітлена жовтим торшером невелика затишна кімнатка була пустою. Зачудовано зупинившись на порозі, хлопчик озирнувся по боках і тихо покликав:
– Глазастику!
У відповідь десь за шафою приглушено хлипнули.
Маленький хлопчик років сімох на вигляд у самих блакитних трусиках сидів на лінолеумовій підлозі в куточку між стіною та шафою, зіщулившись і підігнувши під себе ноги, і нерухомими, мокрими від сліз величезними очима невідривно дивився на своє ліжко, накрите м’яким червоним покривалом. Красиве кругле заплакане личко малюка було злякано-скаменілим, русяве волосся розтріпалось, гострі худенькі плечі тремтіли, і весь він, блідий, тоненький, мов стеблинка, був нап’ятий, як струна, так що здавалось, що всередині нього все може раптово лопнути від будь-якого необережного руху. Коли Женько наблизився й опустився перед ним на коліна, хлопчик навіть не ворухнувся і продовжував дивитися якось крізь нього, і його розширені зіниці при цьому зовсім не відбивали світла.
– Що з тобою, Глазастику мій? – спитав Женько, ласкаво доторкнувшись пальцями до волосся малюка.
– Мені страшно, – відповів той самими губами.
– Чого ти боїшся?
– Лисицю.
– Яку лисицю? Де вона?
– Вона схопила мою курочку і забралася з нею під ліжко, щоб там її з’їсти, а потім, уночі, коли я спатиму, мене укусити…
Женькове серце стиснулось від жалю. Він добре знав, що, якщо вже Глазастик потрапив у полон своїх хворобливих фантазій, які в такі хвилини ставали для нього реальнішими за все реальне на світі, то абсолютно не було сенсу доказувати йому, що насправді ніяка лисиця під ліжком не сидить. Малюк так і так не почув би голосу тверезого розуму. Тому єдиним способом допомогти йому у даній ситуації було прийняти правила, за якими грала його хвороба, і самому включитися в цю гру.
– Не бійся! – сказав Женько бадьоро. – Зараз я прожену лисицю!
Він ліг на підлогу і зазирнув під ліжко. Там, у пильній темряві, далеко, майже біля самісінької стіни, ледь біліла улюблена іграшка Глазастика – завідна пластмасова курочка, яка, очевидно, заскочила туди випадково, коли хлопчик грався з нею перед сном, і тим самим спровокувала приступ, тому що сам залізти під ліжко й дістати її малюк не міг, страждаючи лютою клаустрофобією. Страх розбудив в ньому хворобливу фантазію, а та домалювала все інше, в тому числі й лисицю.
Женько, не вагаючись, в’юном заповз під ліжко і промовив звідти гучним грізним голосом:
– А ну, де тут та лисиця? Ага, от я її й спіймав! Зараз, руда, я тобі хвоста відкручу! Будеш знати, як чужу курочку красти! Геть звідсіль! Ага, он як п’ятами накивала! Біжи, біжи і більше ніколи не вертайся!
Розігравши цей маленький спектакль, Женько взяв курочку і вибрався з нею на свободу.
– Ось твоя курочка, Глазастику! – промовив він, обтрусивши пил з костюма і простягши іграшку малюкові. – Бачиш, нічого з нею не сталося! А лисицю я прогнав, вона більше не прийде і тебе не укусить.
Глазастик обережно і якось недовірливо взяв курочку з Женькових рук, підніс її до самих своїх очей, начебто сумніваючись, що це та сама іграшка, а не яка-небудь інша, повернув її спочатку одним, потім другим боком, повільно опустив на підлогу, злегка натиснув пальчиком їй на головку. Курочка тихо цокнула і почала весело скакати. Губи малюка затремтіли, і він, з полегкістю розслабившись, усміхнувся, немовби сонечко проглянуло крізь хмарку. Щоб не заважати Глазастикові остаточно заспокоїтись, Женько відійшов від нього і сів на стілець. Він уже зробив усе, що повинен був зробити. Тепер усе залежало лише від самого малюка.
Коли курочка перестала скакати, Глазастик радісно зітхнув, підвівся з підлоги, поставив іграшку на столик перед своїм ліжком і наблизився до Женька.
– Іди сюди, пташенятко моє… – ласкаво покликав той.
Глазастик мовчки усміхнувся і обхопив його за шию своїми тонкими, як гілочки, руками. Женько притулив малюка до себе, посадив собі на коліна, запустив пальці в його волосся, поцілував у скроню:
– Ах ти, мій Ігорьошку!
Глазастик відізвався на своє справжнє ім’я легким напруженням спини.
«Усе повторюється…» – знову пронеслося в Женьковій голові. Обіймаючи Глазастика, він черговий раз згадав, як багато років тому назад сам отак же сидів на колінах Олега. Взагалі, для Женька вже давно став безперечним той факт, що йому судилося так чи інакше повторити життя свого старшого брата.
Малюк притих, довірливо вткнувшись носиком у Женькове плече. Своєю голою шиєю той відчував його тепле дихання. Волосся Глазастика лоскотало йому губи, і він з насолодою втягував у легені приємний, ніжний аромат цього волосся. Плечі малюка під Женьковими долонями досі час від часу нервово здригалися, їхня шкіра була м’яка і злегка волога.
Раптом Глазастик зітхнув і тихо промовив:
– Женю…
– Що, промінчику мій? – так же тихо спитав Женько.
– Я тобі вже, напевно, обрид?
Після приступу страху у малюка, як завжди, починався приступ чорної депресії. Ох, скільки вже разів Женько чув від нього такі слова, і все-таки щоразу вони лякали його і змушували здригатися – він ніяк не міг до них звикнути.
– Ти? Обрид? Що за дурниці! – промовив він якомога спокійніше і доторкнувся губами до маленького прохолодного вушка Глазастика. – Як же ти можеш мені обриднути!
– Ну, ти ж панькаєшся зі мною постійно… Це кому завгодно обриднути може.
– Кому завгодно, тільки не мені. Я ж люблю тебе, Ігорьошку. Ти ж один такий у мене.
– Правда?
– А як же! – він відхилив малюка від себе, щоб заглянути йому у вічі. – Ну, що з тобою знову сьогодні? Що за думки тобі в голову лізуть?
– Я й сам не знаю… Тривожно якось…
– Не треба тривожитись, – він знову притулив його до себе. – Знаєш, Глазастику, іноді я розумію, що я – найщасливіша людина на світі, тому що в мене є ти. Я просто уявити собі боюся, що могло б бути, якби в мене не було тебе.
– А я, – Глазастик поворушився й заговорив у самісіньке його вухо, – я теж боюся собі уявити, як я житиму, коли тебе не буде.
– Ну що ти сьогодні, Ігорьок! Не треба про це…
– Але я ж бачу, що в тебе знову біль.
– Як же ти можеш це бачити?
– Не знаю. Я просто бачу, і все.
Женько відчув, як рука малюка спритно, мов ящірка, пробігла йому по боці і зупинилася якраз на тому місці, де під ребрами пульсував гарячий клубок хвороби.
– У тебе біль, а ти все-таки прийшов до мене… – шепнув Ігор.
– Як же я міг не прийти, якщо мене кличе мій Глазастик!
Малюк знову рвучко обвив його шию руками і поцілував його в щоку.
– Твій Глазастик… – повторив він пошепки.





Рейтинг работы: 0
Количество рецензий: 0
Количество сообщений: 0
Количество просмотров: 12
© 16.09.2018 Игнат Урсуляк
Свидетельство о публикации: izba-2018-2364511

Рубрика произведения: Проза -> Роман











1