Новела 5. НАЦІОНАЛІСТ. Розділ 4


4.
Валерко сидів у пустому під’їзді чорного ходу на поставленій догори дном цеберці – одній із двох, які часто лишала тут шкільна прибиральниця тьотя Зіна. Друга цеберка стояла біля стіни у сусідстві з довгою дерев’яною щіткою та брудною ганчіркою для миття підлоги. Тупо дивлячись на цей нехитрий набір простих до примітивності знарядь праці, хлопець прислухувався до млявих рухів своєї втомленої душі і відчував, що в ній темно й нечисто, неначе тою щіткою туди позмітали все сміття, яке назбиралося в школі за цілий тиждень. Ні, Валерко ні каплі не розкаювався в словах, що він їх кинув у обличчя Мадам Цигарці – він вважав, що правда на його стороні і не бачив на своїй совісті жодної плями. Однак від думки про те, який тріскучий скандал розідме тепер вчителька, і про те, які неприємності на нього чекають, Валерка починало нудити. Само собою зрозуміло, після всього, що сталося, ніхто його в школі держати не буде. Безсумнівно, справа дійде до директора, а той, зваживши всі за і проти, ногою під зад викине хлопця за шкільну огорожу і навіть довідку за прослуханий курс не дасть. І залишиться Валерко зовсім без надії на світле майбутнє, нікому не потрібний, як бездомне цуценя в калюжі під дощем. Батько, звичайно ж, нічого особливого не скаже, тільки, може, нап’ється, буцімто з горя, а от мама, коли дізнається, обов’язково схопиться за серце. Та й у дитячій кімнаті міліції шкільний інцидент, звісно ж, не облишать без уваги. А значить, знову розмова з інспектором, красномовні та недвосенсові натяки й погрози, а також привід колонії на обрії. А Карік? Що сказати Карікові? І чи зрозуміє він усе правильно? Ні, Карік, безсумнівно, все зрозуміє. І поспівчуває Валеркові, і навіть, може, поплаче. Та тільки яка від усього цього користь! Сам своє життя нанівець пустив, дурень! Мадам Цигарку перевиховати вирішив, Дон Кіхот довбаний! Тож і сиди тепер у своїй калюжі і не скавчи!
На чорних сходах почулися чиїсь кроки. Валерко прислухався. В голові його чомусь раптом з’явилася думка про директора: що як Валентин Максимович спуститься й убачить його? Але тут же хлопець збагнув, що все це нісенітниці і нема чого робити директорові в чорному під’їзді та ще й під час уроку.
І правда, Валерко убачив не директора. На порозі перед ним раптом появився Женько Вільшанський. У руці він тримав свій дипломат, а на плечі, на довгому шкіряному ремені, в нього висіла блакитна Валеркова сумка, яку той забув у класі.
– Я так і думав, що ти тут, – промовив Женько, перехопивши здивований Валерків погляд. – Я твою сумку приніс.
– Тебе що, Мадам Цигарка послала? – спитав хлопець, оглянувши Вільшанського з голови до ніг. Той здавався йому якимось дивним, не таким, як завжди, але що саме такого дивного було в ньому, хлопець не міг збагнути.
– Ні, не послала, – відповів Женько. – Це я її послав і з уроку пішов.
– Ти-и?
– Ага.
– А чому?
– Не захотів вислухувати образи, які вона виплеснула на нас з тобою, тільки-но ти вийшов. – Женько здійняв Валеркову сумку з плеча. – Візьми.
– Ну, спасибі… – пробурмотів хлопець і, взявши сумку, кинув її в кут.
– Можна, я тут, з тобою, посиджу? – раптом спитав Женько. – А то до кінця уроку хвилин двадцять п’ять іще…
– Хіба мені жалко! – знизав плечима Валерко.
Вільшанський взяв другу цеберку, перевернув її догори дном і сів, поставивши дипломат між колінами. Випадково зачепив ногою щітку. Щітка з грюкотом упала. Женько подивився на неї, зітхнув і низько опустив голову. І тут Валерко нарешті збагнув, що незвичайного було сьогодні у Вільшанському. А річ тут була просто в тому, що Женько не був спокійним. Від його холодної, мало емоційної стриманості тепер не залишилося й сліду: найрізноманітніші, але, в основному, негативні емоції відображалися на його красивому обличчі, та й пальці рук нервово тремтіли – тонкі, точені, напівпрозорі, як у принца.
– Чого ти поліз не в своє діло? – хмурно спитав його Валерко. – Не в твоєму ж творі копирсалися. Одержав свою п’ятірку, то й мовчав би. І навіщо тобі було за мене заступатися?
Женько нічого не відповів, навіть голови не підвів, тільки якось безпорадно знизав плечима.
– Але я тобі, звичайно ж, вдячний, – додав Валерко, якого трішки збентежила сумовита Женькова постать. – Чомусь саме від тебе я й не чекав такої солідарності.
– А чому? – Вільшанський запитально подивився на нього.
– Ну… тому що мені завжди здавалося, що ти взагалі не цікавишся тим, що не стосується особисто тебе.
– Це не тільки тобі здається, – промовив Женько тихо. – Я знаю, мене в класі не люблять. І учні, і вчителі. Вважають мене зарозумілим егоїстом. Навіть прізвисько приклеїли: Женько-робот. Бездушний робот! – він раптом швидко підвів голову, і його очі якось дивно, волого блиснули. – А я не робот! Я людина! Така ж, як усі вони, тільки…
Він не договорив і знову опустив голову.
«Що – тільки?» – спитав сам себе Валерко, якому чомусь раптом зробилося зовсім ніяково. Про прізвисько «робот» він, звичайно ж, знав, хоча, якщо по правді, Женька в класі називали так дуже рідко, хіба що коли вже зовсім злість закипить. Хлопець ніколи б раніше не подумав, що Вільшанський так хворобливо реагує на цю обзивалку – йому завжди здавалося, що Женькові абсолютно байдуже, хто і як його дражнить.
– Адже ти сам винуватий, – промовив Валерко, хвилинку помовчавши. – Сам усіх проти себе настроюєш. Обвішався своїми принципами, сидиш у них, як у шанці, і нікого до себе не підпускаєш. Не диво, що тебе не люблять і що друзів у тебе немає.
– Немає, тому що не даю списувати? – гірко усміхнувся Вільшанський.
– І через те також. А чому не даєш? Взяв би та й дав. Що, у тебе руки відпадуть від цього?
– Хто дружить тільки за те, що даєш списувати, той не друг, – зітхнув Женько. – Коли я ще займався спортивною гімнастикою, у мене в секції було чимало знайомих хлопчаків. Я думав, вони всі мої друзі, а вони…
– А вони? – перепитав Валерко, чомусь дуже здивувавшись, що Женько колись займався спортом.
– А вони всі забули про мене, коли я одного разу мусив кинути гімнастику.
– І ти розчарувався в людях? – спитав Валерко із співчуттям.
– Та ні, не те, щоб зовсім розчарувався, а просто… Тут трудно пояснити.
– А чому спорт кинув?
– Були причини, – відповів Женько коротко.
– І все-таки ти дуже дивна людина! – вигукнув Валерко, якого Вільшанський цікавив дедалі більше. – Щось не можу я тебе зрозуміти. То сидиш, мовчиш, слова з тебе не витягнеш, а то раптом поліз за мій твір заступатися! Ти хоч подумав, що в тебе тепер будуть цілком конкретні неприємності?
– А в тебе хіба не будуть? Мадам Цигарка сказала, що вона твій зошит до директора понесе.
– І нехай собі несе! Що – я? Я – людина скінчена! А ти собі характеристику, вважай, що вже зіпсував.
– Характеристику!.. – сумно чмихнув Женько.
– Саме характеристику. Це мені плювати, що про мене в ній напишуть, тому що в сантехники і з кепською характеристикою беруть. А тобі вона потрібна чистенька, щоб ні до чого причепитися було неможливо.
– Потрібна!.. – знову чмихнув Женько.
– Дурень! Адже ти із своїми здібностями в будь-який інститут піти можеш, хоч у Москву, хоч куди! А з кепською характеристикою ти обов’язково по конкурсу не пройдеш, це я тобі гарантую.
– Та не буде характеристики! – промовив Женько якимось дерев’яним голосом і поморщився, притиснувши долонею правий бік, неначе в ньому щось боліло. – І жодного інституту на буде! Ніколи. Тобі ясно? Ні-ко-ли!
– Чому, диваче?
– Тому що… тому що я умру скоро! – раптом кинув Вільшанський і зігнувся з тихим стогоном. – Господи, як болить!..
Валерко вирячив на нього очі, як на привід.
– Чо-го? – спитав він, ікнувши з переляку. – Ти умреш? Що з тобою? З яких це грибів ти маєш умирати?
– Тому що я хворий, – тихо відповів Женько, повільно розігнувся й подивився на Валерка вологими очима, з яких раптом – кап! – на щоку випала сльозинка. Потім ще одна, і ще…
– Хворий?
– Так, – кивнув Женько, не соромлячись уже своїх сліз. – У мене отут, – він показав собі на бік, – всередині пухлина. І вона постійно росте. Бачиш, знову болить… Іноді такі болі бувають, що хоч на стінку лізь, і на губах кривава піна… Раніше таке рідко траплялося, а тепер чимраз частіше. Так що жити мені лишається рік, а може, навіть і менше, а тоді – пш-ш! І ні про яку характеристику дбати не треба. ТУДИ теж з якими завгодно характеристиками пускають. Господи, та що ж так болить-то?! – І він знову зігнувся.
Почуваючи себе так, неначе його гупнули по голові ломакою, Валерко злякано дивився на нього:
– І що ж, нічого не можна зробити? Ну, операцію там, чи що?
– Не можна операцію, – зовсім по-дитячому хлипнув Женько. – Там уже всі життєво важливі органи зачеплено. Метастази, щоб їх дідько з’їв! Та не дивись ти на мене так! Зараз відпустить, не вперше…
У Валеркових мозках усе перевернулося на сто вісімдесят градусів. Усе, що раніше здавалося дивним у характері та поведінці Женька Вільшанського, раптом зробилося цілком зрозумілим. Певна річ, іншого характеру та поведінки й не могло бути в людини, яка весь час тільки й думає про смерть, щодня страждає від болю і личить дні, якій їй ще залишилися на цьому світі! До Валеркового горла підкотився м’який гарячий клубок – хлопцеві теж захотілося заплакати, так йому стало жаль цього маленького і красивого Женька!
– Як же ти?.. – промовив він, проковтнувши сльози. – І в тебе ще вистачає сили ходити до школи і вчитися на п’ятірки! Та якби я, наприклад, знав, що через рік умру, я б на все на світі рукою махнув, а на школу – насамперед! Навіщо вчитися, якщо точно відомо, що знання тобі ніколи не знадобляться?
– Якби я не вчився, – зітхнув Женько, розгинаючись і витираючи сльози, – я б уже давно вмер, руки б на себе наклав… Школа допомагає мені забути. Уроки, зубріння, дбання про відмінні оцінки – усе це до пори до часу проганяє з моєї голови чорні думки. А точніше, не проганяє, а заганяє вглиб. Потім вони, звичайно ж, знову виплескуються, але так усе-ж-таки легше.
– І як же з тобою усе це сталося? – обережно спитав Валерко. – Я маю на увазі: як же твоя хвороба почалася?
– Та дуже просто. Під час тренування впав з турніку, вдарився боком, зламав ребро. У лікарні лежав, там мені ребро склеїли, думали, що тепер усе в порядку буде, а воно… Поступово-поступово почала рости пухлина. Спочатку я нічого не помічав, а якщо й боліло трохи, то не звертав уваги – мало що в людини може у боці боліти! А потім, коли схаменувся, вже пізно було…
Він помовчав трохи, потім додав:
– Ти тільки нікому не кажи про те, що я тобі розповів. Не треба іншим цього знати.
– Не скажу, – пообіцяв Валерко. – Тільки для чого ти саме мені все це виклав? Міг би теж не розповідати…
– Не знаю, – зітхнув Женько. – Само якось вийшло.
На чорних сходах знову почулися чиїсь кроки, і через хвилину на порозі появилася прибиральниця тьотя Зіна в темно-синьому халаті.
– Ви чого тут сидите? – спитала вона суворо, убачивши Валерка та Женька. – Для всіх урок, а для вас перерва?
– Займайтесь своїм ділом, а в наші не лізьте, – відповів Валерко сердито. – Сидимо, значить треба.
– Ще й грубіянить! Погляньте на нього! – вигукнула тьотя Зіна. – Ех, молодь сучасна! Бити вас нікому! А ну, піднімайтеся, віддавайте мої цеберки!
Женько мовчки піднявся. Валерко теж.
Прибиральниця взяла цеберки, щітку та ганчірку і пішла із бурчанням. Коли вона щезла, Валерко подивився на Женька й промовив тихо:
– Хочеш, я буду твоїм другом? На все життя! Хочеш?
Женько звів на хлопця очі. Його погляд був дуже серйозний.
– Ти добрий, – промовив Женько. – Я це вже давно зрозумів. Усі вважають тебе негідником, а ти насправді дуже добрий. Тільки не треба мене жаліти. Прости, але не треба.
– Та я ж зовсім не від цього! – вигукнув Валерко. – Я просто тому, що ти мені теж уже давно подобаєшся. Правда! І я б дуже хотів з тобою подружитися. На все життя.
– На все життя не треба, – зітхнув Женько. – На рік – ще можна.
І простяг хлопцеві свою маленьку руку, яку той обережно стиснув, одначе Женькові пальці були напрочуд міцні і відповіли на його потиск приємним твердим напруженням. «Рука гімнаста!» – подумав Валерко з повагою і щиро усміхнувся своєму новому другу.





Рейтинг работы: 0
Количество рецензий: 0
Количество сообщений: 0
Количество просмотров: 13
© 16.09.2018 Игнат Урсуляк
Свидетельство о публикации: izba-2018-2364105

Рубрика произведения: Проза -> Роман











1