Новела 5. НАЦІОНАЛІСТ. Розділ 3


3.

Незадовго до свята Першого травня сьомий-Б писав твір.
– Все вы прекрасно знаете, – починаючи урок, рівним холодним басом говорила Мадам Цигарка, – что впереди нас ожидают два больших празника: Первое мая и очередная годовщина Великой Победы. Я полагаю также, что никому из вас не нужно объяснять, какое значение имеют эти празники для каждого советского человека. Сегодня мы, в связи с приближающимися торжествами, пишем сочинение на свободную тему.
І тут же, повернувшись до дошки, записала білою крейдою тему: «Люблю свою Родину».
«От тобі й свобода! – подумки чмихнув Валерко. – Свобідна тема на тему… Гм, оригінально!» Однак, що не кажи, тема хлопцеві сподобалась, і він тут же почав прикидати в голові, що б такого можна було написати.
– Поскольку тема свободная, – продовжувала Мадам Цигарка, – я не ограничиваю вас каким-либо конкретным планом написания сочинения. План может бать любым. Однако мне бы очень хотелось, чтобы в своих работах вы обязательно осветили следующие два аспекта: во-первых, за что мы любим свою Родину; и во-вторых, героическое прошлое нашей Родины. Все ясно? Вопросы есть?
Питань не було.
– Тогда приступайте к работе. До конца урока вы должны будете закончить. Доделывать дома я никому не разрешу.
Сказавши це, вона сіла за свій стіл і розгорнула перед собою якийсь журнал, яким мала намір займатися весь час, поки учні пишуть.
У класі запанувала ділова тиша.
Валерко ніколи не вмів писати твори за планом. Ні, звісно ж, він уявляв собі, про що писатиме в цілому, але якими конкретно словами і в якій послідовності – цього він ніколи не знав заздалегідь. Думки приходили до нього одна за другою в ході самого творчого процесу, у результаті чого попередні задуми часто мінялися найрадикальнішим чином, і те, що іще хвилину назад здавалося правильним та досконалим, раптом ставало недоречним і навіть смішним. Знаючи все це, Валерко, як завжди, лишив у своєму зошиті вісім пустих рядків і почав писати, сподіваючись заповнити їх планом згодом, коли весь твір уже буде готовий. Літературний стиль хлопця ніколи не відзначався красномовством, та й орфографія з пунктуацією примушували бажати ліпшого, одначе цього разу на Валерка щось найшло – він писав натхненно й радісно, так, що навіть спітнів. Думки в голові з’являлися напрочуд влучні, слова складалися в речення якось самі собою, і нарешті, коли продзвенів дзвінок, хлопець здав Мадам Цигарці свій твір, відчуваючи повне вдоволення від написаного. Раніше з ним таке рідко бувало.
Коли під час перерви Валерко майже дослівно переказав Карікові зміст свого твору, хлопчик аж засвітився від радості і гордості за друга.
– Ой, Валеро, як же ти все правильно висловив! – вигукнув він. – Я б до такого ніколи не додумався! Я впевнений, що ти обов’язково одержиш п’ятірку!
– Ну, п’ятірку я, звичайно ж, не одержу, – усміхнувшись, заперечив хлопець. – Для п’ятірки я занадто неграмотний. Мені хоч би трійку – і те добре.
– Ну! – Карік обурено махнув рукою. – Не кажи так! Хай за грамотність трійку, але за зміст обов’язково має бути п’ятірка! Адже за твори завжди дві оцінки ставляться!
І Валерко став надіятись, що, може, – чим чорт не жартує! – він і дійсно одержить п’ятірку принаймні за зміст.
На другий день на уроці літератури Мадам Цигарка оголошувала оцінки за твори і роздавала учням перевірені зошити. Спочатку йшли п’ятірки – їх було зовсім небагато. «Відмінно» одержав лише Женько Вільшанський та іще три дівчинки. Четвірок було більше, але Валерко в їхнє число не потрапив. «Значить, трійка! Я так і думав!» – зітхнув хлопець і став чекати. Однак і серед задовільних оцінок він не почув свого прізвища. Валеркове серце впало: «Значить, двійка! Ех, даремно старався!» Але от уже і двоєчники з понурим виглядом одержали свої зошити, а Валерка так і не назвали.
– А моя тетрадь, Нелли Степановна? – не витримавши, подав голос хлопець.
Вчителька подивилася на нього дуже серйозно.
– А с тобой, Перепупок, у меня будет отдельный разговор, – промовила вона і взяла зі свого столу зошит, у якому Валерко відразу ж пізнав свій і весь якось зіщулився: що б це могло значити? чому відокремлено від усіх? лаятимуть його чи хвалитимуть?
– Мало сказать, – продовжувала Мадам Цигарка, розгорнувши зошит, – что в этом сочинении допущено такое безобразное количество ошибок, что за грамотность автор не заслуживает ничего, кроме единицы. Дело в данном случае совсем не в этом. Самое главное здесь – непосредственно содержание сочинения, которое заставило меня серьезно и глубоко задуматься. Вот послушайте, что пишет Перепупок, и судите сами.
І, поправивши окуляри, вона стала читати вголос:
«Украина – моя Родина, и я люлю ее. Люблю всеми силами своей души и не представляю без нее своего существования. За что я люблю свою Родину? Трудно ответить. Спросите у ребенка, за что он любит своих родителей, и вряд ли он скажет вам что-нибудь вразумительное в ответ. Так и я люблю свою Родину просто потому, что я – украинец, что я родился на этой земле, прекраснее которой нет на целом свете. Я люблю Украину за то, что она дала мне мой родной язык, самый певучий и чистый из всех славянских языков, и за то, что у этой земли поистине героическое прошлое. Как жаль, что у нас нет звания «Народ-герой»! Если бы такое звание было, то его нужно было бы присвоить украинскому народу одному из первых. Потому что вряд ли найдется где-нибудь другой народ, который за свою тысячелетнюю историю пережил столько бед, мук и унижений и вышел из них с честью, не потеряв своего лица, своего свободолюбия, своей самобытности. На протяжении столетий к Украине тянулись жадные руки иноземных захватчиков. Поляки, немцы, русские по очереди старались, чтобы украинец забыл самого себя, свой язык, свою духовность. Но украинец не забыл и остался самим собою несмотря на все усилия недругов. Украинца не раз пытались уничтожить физически. Почти все войны, которые в свое время вела царская Россия со своим соседями, проходили на территории миролюбивой Украины и уносили жизни тысяч и тысяч ее сынов и дочерей. А во время самой последней войны – второй мировой – на украинской земле были сожжены сотни сел и хуторов, превращены в руины десятки городов. И все-таки украинец выстоял! Он возродился из пепла, прогнал захватчиков из своего дома, заново возвел города. Нет на свете такой силы, которая могла бы уничтожить украинца! И хотя теперь многие украинцы не знают своего родного языка и почти забыли свою историю, я все-таки уверен, что рано или поздно они все вспомнят, как это случалось уже не раз. Я горжусь, что я – представитель великого украинского народа, народа-героя, народа-мученика. И я люблю свою великую Родину – Украину и готов отдать все свои силы для того, чтобы она процветала!»
Мадам Цигарка скінчила читати, але в класі ніхто навіть не ворухнувся. Панувала мертва тиша, усі сиділи в якійсь дивній напруженій приголомшеності і навіть буцімто дихати перестали. І Валерко сидів на своєму місці сам не свій, не дуже розуміючи, заради чого було прочитано вголос його твір і що вчителька хотіла сказати цим читанням. Нарешті Мадам Цигарка перша порушила мовчання.
– Ну, как вам это нравится? – спитала вона.
– Ну, а чего? – після короткої паузи подав голос хтось з задніх парт. – Хорошее же сочинение...
– Хорошее?! – вчителька оглянула всіх присутніх гнівним поглядом. – Вы говорите, хорошее?! Да как вы можете так говорить! Неужели вы не чувствуете, что от этой писанины за версту разит смрадом самого низкопробного, гнусного национализма!
– Национализма?! – Валерко аж підстрибнув на місці від такого несподіваного обвинувачення. Він навіть злякався учительських слів, і йому спочатку здалося, що він неправильно зрозумів сказане. – Национализма, Нелли Степановна?
– Вот именно, Перепупок, вот именно, – кивнула Мадам Цигарка.
– Но почеум же национализма?!
– А как иначе прикажешь расценивать все, что ты тут понаписал? Хотела бы я знать, где ты нахватался этой гнусности! Неиначе как на волнах радио «Свобода».
– Да какого еще радио! – у відчаї вигукнув нещасний хлопець, який взагалі ніколи радіо не слухав і вперше почув, що на світі існує якась там «Свобода». – И что я такого особенного написал?!
– А ты не понимаешь?
– Нет!
– Во-первых, – почала пояснювати Мадам Цигарка, – в названии темы слово «Родина» было написано с большой буквы, а значит, и подразумевало нашу большую Родину – Советский Союз, а не отдельно взятую республику. Это поняли все, кроме Перепупка, и все написали о любви к Советскому Союзу.
– А что, любить отдельно взятую Украину или, скажем, Киргизию запрещено Конституцией? – несподівано пролунав спокійний, як завжди, голос Женька Вільшанського.
Мадам Цигарка здивовано підняла бровиі повернулась всім корпусом до нового співрозмовника.
– К твоему сведению, Ольшанский, – промовила вона повчально, – Украину любить можно, но только вместе с Советским Союзом. А кто не любит Советский Союз, а только отдельную национальную республику, – есть националист. Тебе ясно?
– А разве я написал, что не люблю Советский Союз?! – вигукнув Валерко збентежено, але Мадам Цигарка удала, що не почула його слів, і вела своє далі:
– Но этого мало. Прочитав сочинение Перепупка, я увидела, что он, как всякий человек, зараженный националистической идеологией, придает своему народу статус исключительности, вырывая его тем самым из единой семьи советских народов и вознося над другими.
– Из чего же это следует? – спитав Женько, продовжуючи показувати свою зацікавленість у справі.
– Хотя бы из того, Ольшанский, что Перепупок называет себя представителем великого украинского народа, – відповіла Мадам Цигарка.
– А почему не велик украинский народ? – знову зазвучав рівний Женьків голос. – Или называться великим народом имеют право только русские?
– Русский народ велик уже потому, что он помог другим народам СССР сбросить с себя иго царского и капиталистического гнета. Перепупок же, как видно, об этом забывает и безо всякого стыда причисляет русских к врагам украинцев, равно как поляков и немцев. На украинцев же он возлагает ни много ни мало мученический венец и рассуждает о какой-то там духовности, а это уже вообще попахивает поповщиной.
– Да какой там поповщиной! – вигукнув Валерко, який після здивування та збентеженості почав уже переходити до обурення. – Ничего я такого не имел в виду! Что вы все копаетесь и выискиваете то, чего нет!
– Как ты разговариваешь! – Мадам Цигарка почервоніла від гніву.
– Нормально разговариваю! – різко відповів Валерко. – Сами говорите всякую фигню, а я виноват?!
– На твоем месте, Перепупок, я бы провалилась от стыда сквозь землю, а у тебя еще хватает наглости огрызаться!
– А по-моему, ему нечего стыдиться, – знову подав голос Вільшанський. – Разве стыдно быть патриотом?
– Ты, значит, называешь сочинение Перепупка проявлением патриотизма?! – Мадам Цигарка знову підняла брови. – В таком случае я даже не знаю, что сказать! Вот не ожидала, что ты в этом деле будешь заступаться за Перепупка! Ладно он, двоечник, кулек с дымом, с него и спрос другой. Но ты, ты, Ольшанский!..
– А що Вільшанський? – Женько перейшов на українську мову і, похоже, сам цього не помітив. – Я теж українець, хоча моя мама наполовину киргизка, теж люблю свою батьківщину і теж пишаюся, що я представник великого народу! Я б під цим твором із заплющеними очима підписався, під кожним рядком, і не тільки я, я в цьому впевнений. Справжніх патріотів у нашій школі багато!
Було надзвичай приємно слухати, як цей хлопчик, який до того ж, як щойно з’ясувалося, мав у своїх жилах чималу частку киргизької крові, говорить по-українськи. Він вимовляв слова з якимось незвичним м’яким, чи не киргизьким же, акцентом, який і раніше завжди дивував Валерка, тому що так у школі більше не говорив ніхто.
Мадам Цигарка кинула на Женька гострий погляд і начебто проколола ним маленького та тоненького підлітка наскрізь.
– А теперь повтори то же самое, только по-человечески, – промовила вона металічним голосом.
І тут у Валеркових грудях начебто щось лопнуло, а в душі раптом спалахнула така люта образа на вчительку, що навіть дихання на мить зупинилося.
– А что значит, по-вашему, говорить по-человечески? – спитав він, повільно підводячись із свого місця. – Это значит, по-русски, да? А украинский язык, по-вашему, не человеческий? Это язык обезьян, не так ли?
– Да ты что, Перепупок? – Мадам Цигарка збентежено закліпала очима під скельцями окулярів.
– А ничего! – Валерко виступив з-за парти в прохід. – Просто я вижу, что вы забываете, на чьей земле живете. Это земля украинцев. Моя и Ольшанского, а не ваша. И если вам не нравится, что вокруг вас говорят по-украински, поезжайте тогда в Россию, вас никто здесь не держит. Там уж все будут говорить с вами по-человечески и никто не оскорбит ваш слух!
І, висказавши, нарешті, все, що він уже так давно хотів висказати, Валерко широким кроком пройшов повз приголомшену Мадам Цигарку і вийшов з класу, гучно грюкнувши дверима.





Рейтинг работы: 0
Количество рецензий: 0
Количество сообщений: 0
Количество просмотров: 9
© 16.09.2018 Игнат Урсуляк
Свидетельство о публикации: izba-2018-2364100

Рубрика произведения: Проза -> Роман











1