Новела 4. ЛЕНА. Розділ 6


6.

Валерко з Каріком провели Лену до дому і, як завжди, попрощалися з нею на сходинках ганку її під’їзду. У ліфті дівчина піднялася на свій поверх, відімкнула ключем двері квартири і ввійшла.
– Ти, Ленко? – почула вона з вітальні голос тата.
– Я, – відгукнулася дівчина, роздягаючись у передпокої.
– Ну, як кіно?
– Відмінно. Реготали, аж заходилися.
– Щиро рад за вас.
– А де мама?
– Пішла до тьоті Ніни попрохати м’ясорубку.
– Що, будуть котлети?
– Ні, манти.
– Ма-анти?! – радісно вигукнула Лена, проходячи до вітальні. – Оце я люблю! От тільки хто м’ясорубку крутитиме?
– Звичайно ж, я, – зітхнув тато і підвівся з канапи назустріч дочці. – А ти манти ліпитимеш. Договорились?
– Еге ж! – кивнула Лена.
– Е-е, товаришко, – тато уважно оглянув її, – на комедію ходила, а вигляд у тебе щось не дуже веселий. Що сталося? В автобусі пом’яли?
– І це також.
– А що крім цього?
Лена наблизилася, обійняла тата і сховала обличчя в нього на грудях.
– Нічого, – сказала вона, – нічого, тату. Просто сьогодні я перший раз у житті зрозуміла, яке це велике щастя, коли в людини є батьки!
– Ну, Ленко, не лякай мене! – промовив тато стривожено. – Чого це ти раптом на таку тему?
Лена звела на нього очі.
– Сядьмо, – запропонувала вона.
Вони сіли на канапу, і дівчина коротко розповіла про те, що сталося з Каріком, коли вони їли морозиво на лавці у сквері. Тато вислухав її мовчки і, коли вона скінчила, зітхнув:
– М-да… Вот, значит, какие пироги…
– Я сама ледь не заплакала разом з Каріком, – додала Лена, – та й Валерко теж. У нього було таке лице… А потім залишилося почуття, ніби ми винуваті перед хлопчиком…
– Чому ж, доню?
– Ну, тому що змусили його заплакати.
– Так вийшло, Леночко, що тут вдієш! Зате Карік своїм нещастям навчив тебе цінувати щастя, яке ти сама маєш. Деякі люди не помічають навіть, що вони щасливі, і постійно квилять, вимагаючи від життя майже неможливого. А все тому що вони ширяють у мріях, шукають якогось абстрактного щастя, а у себе під ногами нічого не бачать.
«Видит горы и леса, океан и небеса, но не видит ничего, что под носом у него», – згадала Лена старий дитячий віршик.
– Отож! – усміхнувся тато. – Так воно й є. Під носом у себе якраз нічого й не помічають. А хіба не щастя, коли в тебе є батько і мама? Або коли ти маєш дочку-красуню і дружину – золоті руки? Або коли в тебе є здоров’я і сили, яких у багатьох інших людей немає? От і думай, Леночко.
Лена зітхнула і прихилилася головою до плеча тата.





Рейтинг работы: 0
Количество рецензий: 0
Количество сообщений: 0
Количество просмотров: 13
© 15.09.2018 Игнат Урсуляк
Свидетельство о публикации: izba-2018-2363365

Рубрика произведения: Проза -> Роман











1