Новела 4. ЛЕНА. Розділ 5


5.
З кінотеатру додому верталися в переповненому автобусі, який, як це завжди буває у вечірні години, під натиском маси пасажирів тріщав по всіх швах, повз страшенно повільно, неначе боявся перевернутися догори колесами від будь-якого необережного руху, і довго простоював на кожній зупинці. Карік з причини свого маленького зросту не міг дістати до верхніх поручнів, а схопитися за нижні йому не дозволяли люди, стиснуті, мов оселедці в бочці. Тому для того, щоб хлопчика зовсім не заштовхали, Валерко, насилу розсунувши пасажирів ліктями, став спереду його, а Лена – ззаду. Таким чином вони заслонили його собою принаймні з двох боків, і Карік, щоб не впасти, схопився руками за куртку хлопця, а спиною прихилився до дівчини, яка, крім того, ще підтримувала хлопчика, поклавши йому на плече одну руку. Так і доїхали. Коли ж нарешті на потрібній зупинці вони вибралися з задушливого «Ікаруса» на свободу, теплий весняний вечір здався їм таким чудовим, що вони вирішили не йти відразу ж по домах, а ще трішки погуляти по місті і подихати свіжим повітрям. Куди конкретно йти, вони не знали, і тому, перейшовши вулицю, ввійшли до тихого чистенького скверу і рушили асфальтованою доріжкою неспішним кроком, поглядаючи навсібіч: Карік – посередині, а Валерко і Лена – справа і зліва від нього.
Дерева в сквері були ще голі, але бруньки на них уже оживали і з гілок на землю крапав світлий, прозорий сік. Повітря було наповнене солодкими пахощами, дихалося свободо й приємно. Карік був без шапки, і теплий вітрець перебирав його давно не стрижене волосся. Валерко і Лена взяли хлопчика за руки і пішли так, перекидаючись веселими фразами і сміючись. Їм було добре, дуже добре разом, як буває лише тоді, коли відчуваєш повну єдність своєї душі з душею іншої людини.
– Зайдемо? – запропонував Валерко, помітивши відчинені двері невеликої кав’ярні, над якими висіла яскрава вивіска з написом «Ромашка».
– А в тебе ще зостались гроші? – спитала Лена.
– Руб-тридцять, – відповів хлопець. – А в тебе?
– Сорок копійок.
– У мене теж є двадцять, – подав голос Карік.
– Виходить, ми всі дуже заможні люди! – засміявся Валерко. – В такому разі не зайти просто гріх! Заходимо!
І вони зайшли. Купили собі по два пиріжки з м’ясом і по склянці узвару і розмістилися за незайнятим круглим столиком.
Невелике напівтемне приміщення кав’ярні здавалося дуже затишним, може, ще й від того, що народу в ньому було небагато. Тихо гуділи вентилятори на стелі, бурмотів за прилавком апарат, у якому кипіла кава, дзеленькали склянки. Нечисленні відвідувачі переговорювалися між собою приглушеними голосами.
Валерко звернув увагу на двох немолодих чоловіків, що сиділи за сусіднім столиком зліва. Обидва вони були у старомодних чорних шкіряних плащах, похожих на ті, у яких у наших теледетективах звичайно ходять різні темні особи з закордонних розвідок. Одначе на шпигунів ці діди були зовсім не похожі. Вони були товстенькі, лисенькі, з добродушними обличчями рядових радянських пенсіонерів. Неспішно потягуючи молочний коктейль, вони напівголосно розмовляли між собою по-польськи. Валерко зацікавився їхньою розмовою – що не кажи, а не дуже часто почуєш у нас справжню чужоземну мову! – і став прислухуватися, стараючись по окремих, похожих на українські словах здогадатися про зміст сказаного. Можливо, з його боку така пильна увага до незнайомих людей була й не дуже пристойною, але Валерко не думав про це, тим більше що з’ясувалося, що розуміє він чимало незважаючи на постійні «кши» і «пши». Старі поляки незабаром помітили, що хлопець ними цікавиться, усміхнулися спочатку один одному, а потім Валеркові, і один раптом звернувся до нього по-російськи:
– Вы понимаете по-польски, молодой человек? Вы случайно не поляк?
– Да нет, что вы! – страшенно збентежився й зашарівся Валерко. – Я не поляк и почти ничего не понимаю. Мне просто стало интересно…Извините, пожалуйста.
– Ничего, ничего, – усміхнувся другий дід добродушно. – Ваша заинтересованность вполне естественна. Мы уже привыкли, что на нас многие обращают внимание, но мы старики, и нам порой ужасно хочется вспомнить молодость и пообщаться на родном языке.
У нього була доволі оригінальна, дуже інтелігентна і трішки гаркава російська вимова. Напевно, так могли б говорити старі професори наприкінці дев’ятнадцятого століття – Валерко якось раз чув саме такий акцент у одного академіка по телевізору. Взагалі, ці два старі поляки зробили на хлопця дуже приємне враження, і йому навіть захотілося поговорити з ними іще про що-небудь, але він якось не знав про що і тому замовк, збентежено опустивши очі.
Діди тимчасом допили свій молочний коктейль, підвелися з-за столика і, ще раз усміхнувшись Валеркові, попрямували до виходу з кав’ярні. Хлопець провів їх очима і повернувся до Лени і Каріка, які теж дивилися на старих, доки ті не щезли за дверима.
– Вони не поляки, – раптом промовив Карік.
– Як не поляки? – здивувався Валерко. – А хто?
– Не знаю, – знизав плечима хлопчик, – але не поляки. Вони тільки удавали з себе поляків, ламаючи на польський манер українські слова.
– Правда? – ще більше, ніж Валерко, здивувалася Лена. – А навіщо їм це було треба?
– Звідки мені знати? – відповів Карік і усміхнувся. – Але вони злякалися, коли помітили, що Валера до них прислухується, тому й заговорили з ним. Вони боялися, що він про все здогадається.
– То я й дивувався, що майже все розумію по-польськи! – засміявся Валерко. – А це було зовсім не по-польськи, а по-українськи!
– Шпигуни вони, чи що? – промовила Лена.
– Та ні! – Валерко засміявся ще веселіше. – Якби вони були шпигуни, вони б не стали привертати до себе таку увагу. Просто вони старі диваки, які хочуть, щоб їх вважали за іноземців.
– І правда, – засміялася Лена, звертаючись до Каріка, – треба тобі було сказати їм пару слів по-польськи, вони б тоді ще більше злякалися!
– Та ні, – заперечив Карік, – мені не хотілося. Може, вони й диваки, але навіщо ж їх так бентежити?
Лена перехопила погляд Валерка і засоромлено зашарілася.
– Простіть мені, – промовила вона, опустивши голову, – я просто не подумала…
Вони вийшли з кав’ярні і, оскільки йти додому досі не хотілося, сіли на лавку у сквері. Валерко збігав кудись за ріжок і приніс три порції морозива.
– У мене заболить горло, – сказала Лена, з усмішкою взявши свій стаканчик. – Це у мене вже четверта порція за сьогоднішній день! Та й Карік, я боюся, теж захворіє.
– Я не захворію! – пообіцяв хлопчик.
– Усі діти так кажуть, – зітхнула Лена, – а потім ангіна, температура, нежить…
– Зате до школи ходити не треба, – усміхнувся Валерко. – Лежиш собі цілий тиждень, як король!
Він сів на лавку і обхопив Каріка рукою за плече. Відверто кажучи, він теж уже подумував, що чотири порції морозива – це вже, бодай, занадто навіть для нього самого, але разом із тим розумів, що день сьогодні особливий, такий, якого, може, довго ще не буде, і тому обов’язково треба вичерпати його до кінця, навіть якщо вони всі троє після цього захворіють на горло. Він бачив, що й Лена, хоча й бурчить, а теж дотримується такої ж думки, і йому було приємно знати, що в нього є однодумці.
Раптом Валерко відчув, що плечі Каріка під його рукою якось дивно затверділи. Хлопець занепокоєно нахилився, зазирнув Карікові у обличчя і тут убачив, що на довгих віях його маленького друга тремтять яскраві іскорки сльозинок.
– Каріку, що з тобою?! – злякано ахнув Валерко і повернув хлопчика за плечі лицем до себе. – Чому ти плачеш?
– Плаче?! – здивовано вигукнула Лена і теж нахилилася до Каріка. – Каріку, ти чого?
– Нічого, – хитнув головою хлопчик і раптом якось винувато усміхнувся крізь сльози. – Нічого, Валеро, Лено, не хвилюйтесь… Це я просто так… просто згадав…
– Що згадав, Каріку?
– Просто згадав, – повторив хлопчик і знову усміхнувся. – Коли я був зовсім маленьким і коли були живі мої тато та мама, ми з ними дуже часто отак же гуляли разом. Вони брали мене за руки: він за одну, вона – за другу, як ви з Леною, і ми йшли, балакали, жартували, сміялися, заходили в кав’ярні… Мама з татом купували морозиво та пиріжки, і ми отак же їли їх, сидячи на лавці…
При цих словах Валеркове серце стиснулось від болю і жалю. Карік, милий Карік, маленька нещасна людинка! Якого б подвигу не вчинив у цю мить хлопець заради того, щоб загоїлися рани у твоїй змученій душі! Чого не віддав би він, тільки б ти не страждав і не плакав!
Усі ці думки та почуття були так красномовно написані на обличчі Валерка, що Карік, подивившись на нього, відразу якось збентежився, опустив очі, очевидно відчувши за свої сльози докір совісті, і промовив тихо:
– Та ти, Валерику, не звертай на мене уваги. Це я так… Я більше не буду…





Рейтинг работы: 0
Количество рецензий: 0
Количество сообщений: 0
Количество просмотров: 12
© 15.09.2018 Игнат Урсуляк
Свидетельство о публикации: izba-2018-2363360

Рубрика произведения: Проза -> Роман











1