Новела 4. ЛЕНА. Розділ 2


2.

У гастрономі Лену ошукали.
Атмосфера в черзі, що довгим хвостом стояла перед касою, була доволі агресивна, як це завжди буває наприкінці дня, коли втомлені люди по дорозі з роботи мусять ще заходити до крамниці і проводити там певний час у задусі та тисняві. Усі нервувалися, шуміли, лаялися, постійно штовхали дівчину з усіх боків, навалювалися повними сумками та сітками. Касирка в криво надягненому білому ковпаку, з-під якого стирчало розкудлачене фарбоване волосся, сиділа в своїй скляній будці, червона від злості, шипіла на кожного покупця так, неначе він був її особистим ворогом, і буквально вихоплювала гроші з рук. З червонця, поданого Леною, вона дала решти дрібними і, убачивши, що дівчина збирається, не відходячи від каси, перелічувати гроші, раптом пронизливо заверещала:
– Проходи, проходи, не задерживай очередь! Чего вошкаешься, как неживая?
– Что вы на меня кричите? – тихо обурилася Лена.
– Я кричу? – ощетинилася касирка. – Э-э, милашка, это я еще не кричу! Если я закричу, ты у меня с ног слетишь, уловила? Ну, проходи, пошевеливайся!
Черга грізно загула, підтримуючи справедливий гнів касирки.
Лена зітхнула, не лічачи сховала жменю монет в кишеню пальта і почала пробиратися до виходу. Опинившись на вулиці, вона зупинилась під ліхтарем, перелічила решту і з’ясувала, що за пляшку молока, дві хлібини, два пакети сиру і один плавлений сирок їй недодали двадцять копійок. Вертатися у гастроном і відстоювати перед касиркою свої права не було жодної можливості, і Лена, махнувши рукою, повільно пішла, опустивши голову, вздовж вечірньої, залитої світлом ліхтарів вулиці додому.
Несподівано вона почула, що хтось кличе її ззаду. Повернувшись, вона убачила, що, маневруючи між перехожими, її доганяє хлопець, якого вона бачила тиждень тому назад, коли була в гостях у Рахілі Ісаківни. Вона не відразу згадала, як його звуть. Здається, Валерком.
– Привіт, – весело сказав Валерко, наздогнавши Лену. – А я додому йшов, убачив тебе, дай, думаю, привітаюся.
– Привіт, – відповіла Лена. – Я теж додому.
– Ти де мешкаєш? Далеко?
– Та ні, ген у тих дев’ятиповерхівках.
– Отже, нам майже по дорозі.
– «Майже» по-русски не считается.
– А по-українськи?
– Не знаю.
– Значить, не можна тебе провести?
– Ну, чому ж? Якщо тобі хочеться…
– Спасибі, – Валерко усміхнувся. – Мені дуже хочеться. Давай, понесу твою сумку.
– Я сама дужа.
– Боїшся, що я з нею втечу?
– Нічого я не боюся! – Лена зашарілася від того, що змусила Валерка подумати так про неї. – Друг Каріка та Рахілі Ісаківни не може бути поганою людиною. Просто я…
– Ну, а якщо просто, то давай! – сказав Валерко і взяв її сумку.
Вони пішли рядом.
– А мене щойно в гастрономі ошукали, – сама не знаючи навіщо поскаржилася хлопцеві Лена. – На цілих двадцять копійок.
– Це буває, – відгукнувся той. – Тут такі продавці, що кого завгодно ошукають. З ними завжди треба бути обачним. – Помовчав і додав: – А втім, цей гастроном у нашій школі всі хлопчаки люблять.
– Чому?
– Тому що там у відділі «Вино-води» зговірливі тітки працюють і навіть малюкам тютюн відпускають.
– А-а! – засміялася Лена. – Ясно. Ти теж у п’ятнадцятій школі вчишся, як Карік?
– Еге ж.
– А я в двадцять шостій.
– Це ж російська!
– Ну й що?
– А по-українськи ти балакаєш просто відмінно!
– Та де ж пак відмінно! От батько мій, той дійсно, а я… Стільки років в Україні живу, а балакати по-вашому правильно ніяк не навчуся, усе з російським акцентом виходить. Усе-таки москаль – завжди москаль, правда?
– Не кажи так, – заперечив Валерко. – Знаєш, що мене найбільше здивувало, коли я в Каріка в гостях був? Те, що більшість гостей там була за національністю не українці, а говорили всі виключно українською мовою, навіть той єврей-доцент.
– Ну, чому ж це тебе дивує? Просто ми всі вважаємо, що кожна інтелігентна людина має обов’язково володіти мовою народу, на землі якого живе.
– Тому й дивує, що в наші дні навіть чималі щирі українці своєю рідною мовою балакати не вміють як слід.
– Мій батько каже, – серйозно промовила Лена, – що це – національна трагедія вашого народу. Та й не тільки вашого. Відректися від своєї рідної мови – це все одне що душу втратити.
– Душі немає, – заперечив Валерко.
– Може, й немає, – згодилася Лена, – зате є духовність.
– А що це таке?
– Ну, як би тобі пояснити?.. Це вся та культура, література, мистецтво, архітектура, усе те найкраще, що створили генії української землі за всю історію існування вашого народу. Це все справжній скарб, і забути його українці просто не мають права. Так і мова: вона – невіддільна частина духовності. Щезне мова – щезне й народ. У стародавності таке вже не раз бувало.
– Ну, я своєї мови ніколи не зречусь! – твердо сказав Валерко. – Тут уже ніхто мене не примусить. Я вдома і маю право балакати, як хочу.
Вони помовчали трохи, потім Лена промовила:
– Знаєш, це просто чудово, що ти подружився з Каріком. Він дійсно дуже самітний, ровесники не хочуть з ним знатися, у школі його всі ображають: жид та жид… Він мені казав, що дуже щасливий, що в нього тепер є такий друг, як ти.
Валерко зашарівся від ніяковості.
– А ти сама з ним хіба не дружиш? – спитав він.
– Ну як? Дружимо, звичайно, – відповіла Лена. – Все-таки ми одне одного вже не перший рік знаємо. Тільки дружба у нас… як би тобі сказати? Одним словом, я помічаю, що Карік ніколи не буває зі мною до кінця щирим. У моїй присутності, особливо коли ми сам на сам, він завжди якийсь напружений, неначе боїться чогось, у вічі старається не дивитися…
– Чому ж так?
– Та хто його знає! Може, від того, що я все-таки дівчина.
– А при чому тут це?
– Ти краще сам Каріка спитай. – Помовчала й додала: – Я Каріка люблю незважаючи ні на що. Як братика меншого. Та й усі друзі Рахілі Ісаківни його люблять. Такого хлопчика просто неможливо не любити. Тихий, ласкавий, тендітний – мов квіточка. Так і тягнеться рука його приголубити. І одночасно якось страшнувато: так і здається, що от доторкнешся необережно, і облетять пелюстки…
– Правда, – кивнув Валерко, – у мене теж таке почуття іноді появляється.
Вони перейшли вулицю і збочили з неї в неширокий квадратний і доволі темний двір, зо всіх боків оточений вузькими однопід’їздними дев’ятиповерхівками.
– От ми й прийшли, – сказала Лена, зупинившись перед під’їздом одного з будинків. – Тут я й мешкаю в шістнадцятій квартирі.
Валерко вернув дівчині сумку.
– Спасибі, що підніс, – усміхнулася Лена.
– Та ну, чого там… Зустрінемось іще?
– Не знаю. Мабуть. До побачення?
– Ага, до побачення. Знаєш, мені дуже сподобалось, як ти там, в гостях у Каріка, співала. Ти відмінно співаєш.
– Правда? Дякую за комплімент.
Вони ще хвилиночку постояли на ганку мовчки, неначе хотіли щось одне одному сказати, але не знаходили слів. Потім Лена ще раз сказала «до побачення» і щезла в під’їзді.





Рейтинг работы: 0
Количество рецензий: 0
Количество сообщений: 0
Количество просмотров: 12
© 13.09.2018 Игнат Урсуляк
Свидетельство о публикации: izba-2018-2362151

Рубрика произведения: Проза -> Роман











1