МІЛЬЙОН ДІРОК (україномовна версія)


МІЛЬЙОН ДІРОК (україномовна версія)
(Уривок з роману  Володимира Брянцева "ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ")

...Чоловік і жінка, кожен окремо, зафіксували дивну особливість сьогоднішнього дня в їхніх паралельних, за часовими поняттями, життях-світах. Відзначили, і що передувало цьому дню, і як він почався для кожного з них, і як надогоду їм неначе сповільнило свій біг по небосхилу сонце. Аби встигли довше погрітися в м′якому теплі бабиного літа всі ті, котрі встигли благословитися, може, і останнім вже коханням. І серед них, звичайно ж, самотні і кінчені ізгої - невиліковні «вічні романтики» по життю.

Хіба можна було не здивуватися тому, що якраз цього дня у Філармоніі був бардівський концерт пам′яті знаменитого поета і артиста їхньої епохи - Володимира Висоцького. Аліна Валер′янівна зойкнула, побачивши афішу, і схопивши Вадима за руку, потягла його до входу: «Ходімо швидше! Ще пустять. Всього двадцять хвилин, як почалося. Ходімо!»

І квитки їм продали, і на чудові місця у напівпорожній залі. Цей день підтверджував статус самого дивного і незвичайного, надаючи цим двом «вічним романтикам» таку виразну паузу в їхньому спілкуванні і при цьому зближуючи без слів.

Пісні кумира сімдесятих на короткий час повернули чоловіка і жінку в їхню юність і молодість. Кожен з них вловив у пронизливих за змістом баладах поета свої якісь глибоко особисті асоціації і переживання, але непомітно для обох долоня Вадима лягла на тонкі пальчики Аліни Валер′янівни, і до самого закінчення концерту їхні руки роз′єднувались тільки для оплесків.

Емоції і захоплення від кожної виконаної пісні передавалися тільки легким стисканням чоловічою рукою жіночих пальців, які мимоволі рефлексували у відповідь ледь помітним ворушінням. Десь у цих обопільних дотиках і був подоланий той «вічний бар′єр», за яким все вже просто.

Вони вийшли на людний Майдан в сутінки, що опускалися на місто, і повільно попрямували в бік Європейської площі, намагаючись в мовчанні продовжити чарівні і дивовижні хвилини платонічної близькості. Їм обом хотілося туди - в те єднання з дотиків, але взятися за руки тут не давав страх виглядати смішними серед заповненої безтурботною публікою площі, на якій привільно себе відчувала лише молодь, котра зневажаючи умовності, обіймалася та цілувалася.

Вадим болісно відчував, що будь-яка його ініціатива не зуміє позбутися нальоту настирливості, і тому терпляче чекав. Чекав її слів, які, як він зрозумів, і зумовлять закінчення цього дивовижного дня. Вадим був дуже виразний в цьому мовчанні-очікуванні, так що обтяжувати себе в здогадах жінці було не обов′язково. А вона і не обтяжувала.

Аліна Валер′янівна перервала тривале мовчання саме так, як єдино необхідно було цієї хвилини, - відповіла взаємною щирістю, взявши Вадима за руку і заглянувши у вічі:

- Спасибі тобі. За сьогоднішній день спасибі. Я ще не усвідомила, за що нагороджена ним долею, але не на часі в цьому копирсатися. Я маю три години до останньої електрички. Давай таки підемо туди, куди ми планували, гаразд? Потім проведеш мене на вокзал. Ти згоден?

Вочевидь прочитала жінка в очах чоловіка те, що не готова була ще чути, якщо, випередивши відповідь, легенько прикрила його вуста долонею і ніжно посміхнулася: «Ходімо».

На сході розсип вогнів лівобережного Києва вже майже злився із сріблястою скатертиною зоряного неба. А правіше, на високому правому березі, затуливши своєю
величезною статтю сліди дня, котрий поспіхом ховався на заході, ще жевріла в залишках світла нержавіючою сталлю і погрожувала комусь мечем на схід, який здавалося безвилазно вже загруз в бридкому густому мороці, колишня совєцька «Родіна-мать».

Лише вічний оберіг української столиці - Володимир-Хреститель, вознісши свій хрест над втомленим за день містом, незворушно стояв на своїй горі, ніби заспокоюючи пристрасті: «І це пройде. І це теж».

- Ти замерзла? - запитав чоловік і ніжно обійняв жінку ззаду за плечі. - Я тебе зігрію.

Вони стояли, притулившись одне до одного, і дивилися на усипане зірками небо. Вже минув період серпневого зорепаду, і небесні діаманти лише дражливо підморгували своїм блиском, але не прагнули зволити і дати можливість спраглим загадати бажання. Все ж одна маленька зірочка прокреслила іскрометну дугу по небосхилу.

- Ти загадала? - запитав чоловік.

- Ні, - абсолютно без емоцій відповіла жінка. - Знаєш, у Віктора Третьякова є такі рядки: «Никаких на небе звезд нет, - это просто миллион дыр. И пробивается сквозь них свет, - это светится другой мир...» - Вона повернулася обличчям до чоловіка і прошепотіла теплим диханням, майже торкаючись своїми вустами його вуст: «Мені пора».

Чоловік хотів її поцілувати, але вона ухилилася і ніжно закрила долонею йому рот:

- Не треба. І, будьласка, не говори нічого. Я знаю, про що ти спитаєш: коли ми знову побачимося? Так? Розумієш, я живу за принципом: ніколи не кажи ніколи, тому нічого не зможу тобі відповісти на твоє запитання. Залишимо його риторичним. - Вона подивилася в вічі чоловікові. - У того ж таки Віктора Третьякова є продовження про «мільйон дірок». Може воно віще для нас?

Жінка поклала голову йому на груди і прочитала в задумі: «...Там за черной пеленой тьмы несказанной красоты сад, где и встретимся потом мы, если вдруг не попадем в ад...»

Вони, стоячи до непристойності близько одне до одного, їхали в переповненому вагоні метро мовчки, як втомлені після важкого робочого дня середньостатистичні міські обивателі. Але чоловік відчував її подих і бачив копіюючу серцевий ритм, пульсуючу вену, що прискорено смикала вже далеко не молоду шкіру на шиї жінки. І тонкий аромат парфумів, з вкрапленнями феромонів танучого воску, позбавляв його глузду.

Так само мовчки вони дійшли до самого перону. Електропотяг вже стояв з відчиненими дверима. Жінка зупинилася і повернулася до чоловіка. Той якось судорожно взяв її за плечі, маючи намір обійняти, але вона вже вкотре упередила порив, торкнувшись долонею його вуст. Вони дивилися одне одному в вічі, а голос диктора безпристрасно оголошував про відправлення
цього електропотягу, що назавжди розвезе «вічних романтиків» по своїх життях-світах. І це буде і логічно, і відповідно до заповідей та канонів.

Вона наблизила вуста до його вуст і, знову випередивши його поцілунок, задихала пристрасним теплом в обличчя:

- Слухай мене уважно, Вадиме. Там біля центрального входу вокзалу стоять жінки з табличками «Квартири на добу». Зніми квартиру до ранку, візьми таксі і чекай мене біля машини. Ти все зрозумів? Ну, та йди ж уже! - І Аліна Валер’янівна легенько штовхнула сторопілого Вадима в груди...

Російськомовна версія роману Володимира Брянцева "ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ" доступна на ресурсах електронних книг:

https://pda.litres.ru/vladimir-bryancev/doroga-v-o...
https://andronum.com/product/bryantsev-vladimir-do...





Рейтинг работы: 0
Количество рецензий: 0
Количество сообщений: 0
Количество просмотров: 19
© 10.07.2018 Владимир Брянцев
Свидетельство о публикации: izba-2018-2314237

Рубрика произведения: Проза -> Любовная литература












1