ЩЕПЛЕННЯ ВІД КОХАННЯ (україномовна версія)


ЩЕПЛЕННЯ ВІД КОХАННЯ (україномовна версія)
Володимир Брянцев
ЩЕПЛЕННЯ ВІД КОХАННЯ

(Уривок з роману "ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ)

...Теплий літній вечір вже сховав зелені очі цієї дівчини в тінь сутінків, але Вадим
вловлював смарагдові спалахи на блідому, обрамленому русявими кучериками обличчі незнайомки.

«Помню, как я мальчик был босой,
В лодке колыхался над волнами.
Девочка с распущенной косой
Мои губы трогала губами…»

Він співав для неї і боявся підкреслити це на виду в хлопців і дівчат, що зібралися, як завжди, на вечірній лавці. Він боявся злякати нове солодке томління в душі. Вже відчував, що потрапляє в залежність від цього ще не почуття, а лише відчуття, і боявся поквапитися, випадково злякати його в своєму серці, наразившись в поспіху на неприйняття цього свого
пориву. Але зіниць дівчини вже не було видно в темряві. Вадим час від часу зводив мигцем погляд їй в обличчя, вона вловлювала цей рух і, зашарівшись, посміхалася краєчком вуст.

Цю незнайому дівчину він бачив вперше. Вона приїхала на канікули до бабусі. Відразу подружилася з однокласницею Вадима, і додому після таких вечорниць подруги ішли зазвичай разом, так як жили по сусідству.

Випадку провести її додому Вадиму ніяк не випадало, та й страхався ніби чогось. Може можливої невзаємності? Вони спілкувалися в одній компанії, але немов цуралися одне одного, не маючи шансу на дружбу і не наважуючись зробити крок відразу від знайомства в кохання.

І нарешті одного разу після кіна вона пішла додому таки сама. Вадим наздогнав її, раптом відчувши, що онімів і навіть налякав її саме цієї німотою в першу хвилину. «Давай посидимо де-небудь», - мовив відчайдушно, а серце билося десь у горлі, приглушуючи слова, і вони лунали пошепки. «Давай», - її голос прозвучав ще тихіше. Вони сіли на лавку. З неба сипалися серпневі зорі. Літо закінчувалося.

- Глянь, глянь! Яка велика! - Дівчина захоплено дивилася на небо в зірках, а Вадим мовчав, крадькома зиркаючи на її гарненьке личко.

Так вони і сиділи мовчки, а нічне небо обсипало їх зірками, благословляючи.

- А я завтра їду додому. – сказала вона просто, не відводячи очей від від тремтячих зірок.

- Так рано? Ще ж цілих десять днів до школи! - Вадим ледве видавлював слова.

- Батьки приїхали, забирають. - Дівчинка відвела погляд від нічного неба і дивилася тепер у темряву перед собою.

Нічна прохолода ніжно огортала їх прозорою ковдрою, і вони мимоволі тулилися одне до одного. Вадим хотів її обійняти, але нервова пропасниця колотила немилосердно. Він знову боявся, невідомо чого. Все ж напевно тієї ж таки невзаємності, яка була здатна миттєво
загасити його солодкі ілюзії, живучи якими людина може бути щасливою. Вадим Бут
усвідомить цю дивну здатність людини в майбутньому.

«Молодята, пора по домівках!» - Це була її мама. «Іду!» – гукнула дівчинка в темінь і звелася, і Вадим прудко схопився слідом , взявши обережно її за руку. Вона не забирала свої пальчики з його вологої тремтячої долоні на якусь секунду більше, і цієї миті вистачило хлопцю, щоб потім тішити себе болючою надією в ту довгу, що ніяк не кінчалась, його шістнадцяту зиму.

Адресу дівчини однокласниця дала не відразу, видно чекала на свій запит ствердну відповідь від подруги. Вадим знову через свій горезвісний страх наразитися на невзаємність написав їй простий лист, без тіні натяку на почуття, що охопило його.

Вона відповіла відразу ж, але кількома рядками. Окрилений Вадим настрочив на двох листках густо і дрібними буквами про всяку всячину, але про почуття своє після такої купи слів так і не сподобився відкритися. Відповідь від неї не забарилася. Суха, як завжди, і ні про що.

Така переписка стала мукою для Вадима. Крім почуттів, він не знав більше про що писати в наступних своїх листах до цієї дівчини і таки відважився на відвертість. Написав у якомусь відчаї: «А знаєш? Я ж кохаю тебе!» І аркуш цей з цими кількома словами Вадим судорожними пальцями запхнув до конверту і понісся на велосипеді до поштової скриньки. Щоб не передумати. І зітхнув з полегшенням, коли щілина проковтнула цей плід його мук.

Але відповіді чекав, як вироку, і тому, можливо, якраз його - вирок і отримав.
Листом, що не забарився, дівчина підкреслила свою пунктуальність і бажання вести переписку, але не відгукнулася на його щирість, зробивши вигляд, що того пориву від хлопця не було. От ніби не було того листа від нього і все. Ну, не було, що незрозуміло?! Отак! Вадим не так ображений, як вражений, зупинив цю муку мовчанкою, і дівчина пунктуально замовкла у відповідь.

На початку березня, який першим дощем погнав обридлу зиму, дивлячись крізь
засмучені вікна на брудні купи підталого снігу, Вадим все ж написав їй уже не просто лист, а вірш:

«Бьют слегка дождинки в стекло
И бегут, как слеза, по щеке, -
Первый дождь стучится в окно,
Он пришел, ну, а ты вдалеке.

Далеко от меня ты живешь,
Может, вдруг ты сейчас у окна
Этот тихий сумрачный дождь,
Как и я, наблюдаешь одна.

Что он шепчет тебе в этот миг?
Может то, что и мне, может, нет?
Может он обо мне говорит
Так, как мне говорит о тебе?

На ветках дождинки как звезды.
Первый дождь! Что ты мне подарил?!
Только грусть и ни капли надежды,
Только грусть и тоску возвратил».

На цей його порив душі відповідь не надійшла. Не було її і на наступний, з благанням відповісти:

«Ну, что случилось? Что случилось, не пойму?
Ну, что ж так жутко больно сердцу моему!
Ну, не молчи! Ну, напиши!
Хотя бы слово, хоть одно, но напиши!

А ты молчишь, не знаю почему.
И снова грустно сердцу моему.

Ко мне во снах всегда приходишь только
ты,
И растворяюсь я в любимые черты.
Твои глаза, твой нежный взгляд!
Ну, неужели не вернется все назад?!

Но верю я в то, что с тобою вновь,
Ко мне вернется новая любовь.

Сойдут снега, умчатся с ними холода,
И не останется от грусти ни следа.
Ведь ты придешь, пускай во сне.
Пойдем навстречу мы друг другу и весне».


Ці слова Вадим покладе на популярну тоді мелодію і частенько стане співати нову
пісню під гітару теплими бузковими вечорами. А навколо буде духмяніти весна, і пісня в унісон їй щовечора невтомно пеститиме новими відчуттями ще не зворушені любовними стражданнями струни в юних серцях вдячних слухачів. Але ніхто не дізнається, для кого написані були ці рядки і ким.

Тієї весни, отримуючи у військкоматі приписне свідоцтво, Вадим заявив про своє бажання вступити до танкового училища. Ухвалення рішення, поїздки на медкомісії, збір документів відсунули кудись на задвірки амурні переживання. «Жити тільки вперед». Цей принцип завжди допомагатиме йому проїжджати сумні події.

А дівчина приїхала влітку. Покращала, налилася, і Вадим не наважився брати цю
планку знову, та й не шукала зустрічей вона. Вона провела це літо, закрутивши роман з хлопцем, набагато старшим за неї, що приїхав у відпустку з БАМу – «ударної комсомольської стройки». Хіба не захопишся таким героєм? Але скінчилася відпустка, і скінчився і роман той.

Вадим не відчував до неї злості чи образи. Не було й відчуття обману або кривди. Вони нічого не обіцяли одне одному, тому й не було зради. Але йому хотілося розповісти їй про своє вимучене за цю зиму почуття до неї, дивлячись на нього тепер ніби збоку, - як на перенесену тяжку хворобу.

Вадим був вдячний цій зеленоокій дівчині з незвичним ім′ям за те солодке, ще до цього незвідане ним, томління, яке розбудила вона в його серці минулого літа. Він тепер розумів, що томління це нерозділене, але не смів хотіти більшого. Та він і не знав ще, що це таке - «більше», він і так був щасливий. Щасливий, що кохав і що... не помер від цієї першої своєї любові. Але це назавжди залишиться його нерозділеною
таємницею.

Після кіна, як і тоді, він наздогнав її самотню і, як тоді, вони пішли мовчки поруч. І, як тоді, сіли на ту ж саму лавку. І сипалися зорі, як тоді, але тепер ці двоє не бачили їх.

Вона цілувала сама його невмілі вуста, відверто намагаючись вивести зі ступору ошелешеного Вадима, і меркла остаточно солодка ілюзія минулого літа, а на новий етап відносин Вадим перейти не вмів і з нею вже не хотів.

Вона притискала його долоню до своїх оголених, не по роках налитих грудей, але він на прощання готовий був лише на «мои губы трогала губами» і жалів її більше, ніж себе. А зірки все сипалися і сипалися з нічного серпневого неба, немов монети в могилу, в якій хоронили кохання.

Ніби вино з прекрасним букетом ця юнацька закоханість! І хто підкаже недосвідченим душам, що тільки вдихати треба його прекрасний аромат спочатку. Що допускається лише пригубити його солодку вологу в цих невинних, зупиняючих дихання ласках. Підніматись
сп′янілими над прісним світом невисоко спочатку, тримаючись за руки, щоби обрані на любов - цю прихильність Бога, не обпекли крила і не розбилися.

Вдихати! Вдихати цей божественний аромат незвіданого ще почуття, але не пити залпом його дурманну рідину, щоб не знудило жорстоко і назавжди.

Ангел-Хранитель милостиво дозволив Вадиму лише вдихнути аромат, навіть не
кохання, а лише закоханості, рятуючи цим його юне серце від розчарувань і спустошень - цих постійних супутників почуття, що Творець поставив вище над основним інстинктом людини розумної.

Надалі по життю Вадим буде звеличувати Жінку - творіння Бога, що дає чоловіку
можливість відчувати цю неземну насолоду - кохання. Він не буде її шукати, але буде завжди чекати. Чекати ту, з якою можна буде пити вже справжнє вино любові, п′яніючи при цьому, як в юності - від одного лише аромату, але не боятися довічної залежності. Тому що це буде та залежність, яку Вадим готовий буде прийняти усвідомлено.

Але він отримає ще й імунітет. Імунітет від любові невзаємної. І завдяки цьому не тільки не розтратить, не розгубить на довгих верстах далекобійного свого життя вміння любити, але збагатиться ще й досить рідкісною серед чоловіків рисою характеру - бажати тільки ту жінку, яку кохаєш. Це буде йому нагородою за всі сердечні страждання в ту довгу його шістнадцяту зиму...

Автор віршів - Володимир Брянцев.

Російськомовна версія роману Володимира Брянцева "ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ" доступна на електронних ресурсах ЛітРес, Андронум та ін.

https://pda.litres.ru/vladimir-bryancev/doroga-v-o...
https://andronum.com/product/bryantsev-vladimir-doroga-v-odin-konets/






Рейтинг работы: 0
Количество рецензий: 0
Количество сообщений: 0
Количество просмотров: 32
© 06.07.2018 Владимир Брянцев
Свидетельство о публикации: izba-2018-2311265

Рубрика произведения: Проза -> Любовная литература











1