Частина друга. Гіркий попіл мрій. Глава 11


Частина друга. Гіркий попіл мрій. Глава 11
…Свята Земля.

За цей величезний алод, котрий досі ніяк не поділений між Лігою та Імперією, точилося страшне протистояння. Скільки вже загинуло живих душ, одному Сарну відомо! І все, на мою думку, через дурнувату примарну байку від адептів Тенсеса про воскресіння. 

Отже, Свята Земля… Її серце – Асее-Тепх, величезна малодосліджена територія, вкрита дикими джунглями, підступними болотами, повними жахливих істот та невиліковних хвороб, та зруйнованими давніми містами. Ця частинка Сарнаута пам′ятає і расу джунів, і народ Зем, і розквіт, і занепад... Вона сповнена таємничих загадок, містичних місць, пронизаних давньою забутою магією, й саме тут розташована легендарна Піраміда Тепа, яку нині називають Храмом Тенсеса. Саме навколо нього і точиться жорстока боротьба Церкви Світла та Триєдиної хадаганської церкви. 

Чесно кажучи, мені й досі було не зрозуміло в чому полягає різниця між цими релігійними течіями, котрі почалися з одного джерела. І чи варто губити стільки життів, щоб досягнути примарних сподівань на безсмертя? 

Піраміда Тенсеса… Колись вона захопила Іскру загиблого Великого Мага, та стала її останнім притулком. Відтепер ця споруда є свого роду колискою великого Дару Тенсеса, тобто можливості переродження… Це – джерело Святої Магії...

Вірування в міць Світла насаджали з обох боків – як на алодах Ліги, так і на алодах Імперії. І всюди завзято придушувалися старі релігії, давні сповідування. Все це позначалося отруйним терміном «язичництво»… 

–Чому Піраміда Тепа? – спитав я у Бернара, який неквапливо розповідав про Святу Землю. 

Ми сиділи в «Янтарному гроті», потягували винце та дивились, як бешкетує Першосвіт, котрий побіг до ельфійських співачок. 

–Тобто? – не зрозумів паладин. 

–Чому вона раніше так звалася? 

–А ти що ж, ніколи не чув хто такий був Теп?

Я розсміявся. Ельф буркнув щось на кшталт: «Ну як завжди». А потім знову спитав про людей племені Зем. 

–Хмм, чесно відповім, що не дуже багато про них чув... Здається і ти щось намагався розповісти… на тому острові… Але я не второпав. 

Обличчя Бернара знову говорило про те, що ми, люди, а особливо я – повні бовдури, раз не цікавимося історією. 

–Люди племені Зем довгий час співіснували разом із расою джунів, але були, так би мовити, в її тіні, – ельф нахилився до мене та якимось вкрадливим голосом додав: – На півдні Сарнаута знаходились величезні пустелі, широкі степи… Ось там і з′явилася держава земівців – Хікут. Коли всі джуни несподівано загинули, то люди племені Зем стривожилися… Це був для них удар…

–Чому?

–Уяви, що вони відчули, коли побачили падіння могутніх джунів, тобто тих, кого на той час вважали ледь не володарями світу… Хікутці доклали всіх своїх зусиль, щоб розгадати секрет безсмертя. Вони не хотіли покінчити так само безглуздо, як джуни. Та і взагалі вирішили уподібнитися богам та жити вічно. Спочатку вони припускали, що ключем до всього є некромагія. Вони старанно її досліджували та здобули чималих успіхів. Навіть в дечому обігнали нас, ельфів. Але виявилось, що ніяка магія не здатна вирішити питання вічного життя. Що вона лише дозволяє на якийсь час подовжити термін свого існування. 

–Я так розумію, люди Зем знайшли інший вихід? 

–Так, вивчаючи природу, вони згодом добре просунулися в так званій механіці. 

–Що? Меее… що? 

–Механіка... Невже слово незнайоме?

–Еее… це... просто не розчув, – збрехав я Бернару. 

Той це легко зрозумів, тому спробував пояснити. Переконавшись, що я начебто второпав суть механіки, він продовжив свою розповідь:

–Хікутці стали думати, як замінити свої частини тіла на штучні механізми. Роки наполегливих пошуків і поступово люди племені Зем навчилися це робити. Їхня плоть була замінена на сукупність металевих деталей. Потреба в некромагії відпала сама собою… Але як буває – знаходиться один, котрий не прийняв нових віянь і продовжив магічні вишукування. Звали його Тепом.

–О! Нарешті ми й дісталися до цієї особи, – посміхнувся я, допиваючи черговий скляний бокал вина. 

–Нарешті, – хитрувато хмикнув ельф. – Проте скажу тобі наперед, що цей персонаж доволі суперечливий. Отже, він, вивчаючи природу смерті, раптом дізнався одну цікаву таємницю: у будь-якої істоти є... є така собі життєва основа. Назвемо її іскрою. Вона схована в наших тілах, і покидає їх після смерті. 

–Іскра? – перепитав я. – Та сама іскра… Тобто, така річ, що ховається в середині нас? 

–Так, вона, – погодився ельф, явно отримуючи насолоду від моїх «наукових знань». – Досі вважається, що це першооснова нашої сутності… що це частка світла, навколо якої формується все інше… все те, що складає особистість… індивідуальність… І Теп, треба віддати йому належне, завзято вивчав цей феномен. Він витратив багато років, намагаючись «зловити» іскру. І, кажуть, через його досліди загинуло чимало людей…

–Досліди? Він що ж, навмисно вбивав своїх одноплемінників, щоб знайти та схопити іскру?

–Скоріш за все – так. Принаймні про те кажуть давні манускрипти. Всі свої досліди Теп проводив в цілковитій тайні. І ось, нарешті, йому все ж вдалося зловити іскру іншої людини.

–І що далі? 

–Далі? Він зрозумів, що за допомогою іскор зможе забезпечити собі безсмертя, якщо використовувати їх як своєрідне «паливо»… як витратний матеріал… Щоб підтримати власне життя, подовжити його термін, Теп вирішив зібрати в єдине місце величезну кількість іскор. А потім використовувати їх при потребі. 

–Піраміди? – осяяло мене. 

–Так, Теп та його помічники розпочали будівництво пірамід. Ніхто зараз не знає, скільки їх взагалі існує. – Ельф на мить задумався, а потім додав: – Багато… багато… 

–І де ж він наловив іскор?

–Де?.. Знаєш, Боре, в ході дослідів Теп виявив один цікавий факт: іскри постарілих людей були малопридатні для підтримання безсмертя, тому що занадто швидко згасали. І тоді він, після будівництва пірамід, наслав на свій народ чуму. До речі, першими ж, хто туди потрапив, були саме помічники Тепа, адже він не жадав ділитися безсмертям. Сховища почали швидко заповнюватися іскрами загиблих людей племені Зем. Дуже швидко… так що, як бачиш, той Теп досить падлюча натура. 

–Так він, виходить, винищив власний народ? Це ж яким треба бути покидьком… якою хворою людиною, щоб подібне утворити! 

–Угу… Хікутці між тим все ж зрозуміли в чому справа і вийшли на слід Тепа. Жменька зневірених хворих людей пішла в свій останній бій. Це відбувалося в одній з гігантських пірамід. В ході цієї битви Теп, який міг помирати та воскресати скільки завгодно разів, врешті-решт переміг своїх одноплемінників. Але... але він заразився своєю ж власною насланою хворобою, проти якої ліків не було, бо він і не подумав їх створювати. Кажуть, що Теп, запертий в піраміді, воскресав та помирав в страшних муках знову і знову… Сотні років суцільних страждань…

Мені здалося, наче Бернар казав про те із якоюсь насолодою. Мовляв, перепало Тепу на горіхи, так йому і треба. 

–Коли Катаклізм зруйнував Сарнаут, – продовжив паладин, – то він також і пошкодив кілька пірамід. Купа іскор вирвалася на свободу та кинулася до своїх справжніх вмістилищ, тобто до напівмеханічних тіл людей племені Зем… Отак і з’явилися ті самі Повсталі, про яких я тобі колись розповідав. А найцікавіше, що хікутці все ж знайшли свого роду безсмертя: вони відтепер не старіють, а однієї їхньої іскри вистачає для підтримки життя в уже мертвому тілі на дуже і дуже довгий термін. 

–Щось мені така картина безсмертя не до душі. Існувати в напівзотлілому тілі-механізмі, нехай і при повній пам’яті та ясному розумі, проте не відчувати ніяких звичайних речей… 

–Це яких?

–Яких? Наприклад ранкового вітерця, який лоскоче обличчя... Таких, як гаряча жіноча плоть, що пульсує під твоїми пальцями... Та багато чого! Хіба зараз все пригадаєш? 

Паладин задумався. Мабуть все ж мої слова його чимось збентежили. Було помітно, що він стримує хвилювання. 

–А якщо б, припустимо, ти все це міг відчувати, – почав ельф, – тоді б погодився на подібне безсмертя? 

–Ніхаз його знає! Мабуть, що ні… Ні! – вже більш рішуче додав я. – Не хочу бути залежним від примарного безсмертя! 

–Ніхаз знає, – повторив паладин. – А знаєш, давні люди племені Зем вірили в те, що після смерті, їхніми іскрами керує бог Ніх. Саме він вирішував, хто гідний бути повернутим в новому тілі, а кому бути приреченим на вічні муки.

–Ніх? Тобто Ніхаз?

–Хтозна! Ця цивілізація має не менше загадок, ніж ті джуни, або дракони. До речі, зараз Повсталі цілковиті безбожники. Себе ж вони вважають вищою формою буття… Такий собі фінальний етап розвитку будь-якої істоти… розумної істоти… Нефер Ур, Великий Маг Повсталих навіть колись написав такі рядки: «Ми, що пройшли чуму, смерть, забуття, повсталі з мертвих, що підкорили астрал, ми – вінець творіння. Ми провісники нового, іншого стану світу… світу, в якому немає смерті, бо він уже мертвий. А мертве не здатна померти»! 

–Ну тут він має рацію, – погодився я із словами Нефера. – Мертве не може померти. 

Ельф питливо подивився мені в очі, очевидно намагаючись зрозуміти наскільки я відвертий. 

–Після Великого Астрального Походу, – продовжив свою розповідь Бернар, – коли загинув Тенсес, захищаючи стару столицю Кватоха, його Іскра несподівано для всіх потрапила в пастку Піраміди Тепа. Саме вона стала запорукою безсмертя жителів Сарнаута, саме вона стала шансом на відродження... Це його Дар нам всім... Тепер ти розумієш, чому йде війна на Святій Землі?

–Не зовсім, – зізнався я. 

–Той, хто володіє Пірамідою – Храмом Тенсеса – отримає контроль над Святою магією. І якщо її захопимо ми – Ліга, то жоден з імперців не зможе воскреснути. Теж саме станеться, коли Хадаган заволодіє нею, і жоден лігієць ніколи не повернеться в наш світ. 

–Якась дурниця! – кинув я. – До речі, окрім Повсталих дійсно не існує ніяких воскреслих. Так що Дар Тенсеса поки лише примарна річ. 

–Це спірне твердження, – не погодився паладин. 

–Можливо, – мені не хотілось сперечатися. – А скажи, друже, який зиск у всьому цьому для Повсталих? Вони ж безбожники! Так ти сказав! Їхні тіла вже воскресли… тому особисто я не бачу причин, щоб вони так завзято билися із Лігою за Дар Тенсеса. Але ж Повсталі разом із хадаганцями та орками воюють із нами на Святій Землі. 

–Який сенс? Повсталі стверджують, що обставини дарували їм можливість піднятися над буденним… що вони знайшли шанс привести наш світ до Абсолюту… І це тільки початок їхнього шляху. Природа іскор не розкрита до кінця… На це вказують і події, які пов’язані з Тенсесом і Даром воскресіння… 

–Не розумію, на що вони вказують? 

–На те, що існують такі сили.., – Бернар раптом запнувся, озирнувся навкруги, наче шукав зайвих слухачів, а потім продовжив: – Такі сили, що здатні маніпулювати іскрами на більш тонкому рівні, ніж це робив Теп. Взагалі, серед Повсталих є окрема група розумників, котрі проштовхують одну крамольну… навіть єретичну ідею про те, буцімто загиблий Теп насправді втілення бога смерті Ніх… який дослухався їх молитов і таким чином дарував цьому народу безсмертя. 

–Отаке!

–Цих Повсталих прозивають культистами Тепа… Вони поза законом, навіть в Імперії. 

–А яка доля самого Тепа? Невже він і досі воскресає та помирає в якійсь своїй піраміді? 

–Хтозна, що з ним зараз! Чув, що деякі Повсталі намагаються його відшукати… Вони навіть старанно вивчають його магічні технології, проводять досліди… а також намагаються створити зовсім інший вид Повсталого.

–І який?

–Без металевих механізмів, бо ті все ж мають свій термін використання. 

Я хотів перепитати, що це все означає, але тут нарешті до нас повернувся Першосвіт. Він голосно прокричав комусь, щоб принесли ще випити, та шльопнувся за стіл.

Чому зараз пригадалася ця розмова? – питаю себе і при тому намагаюсь з’ясувати, що в ній мене насторожувало. Свята Земля? Повсталі? Піраміда? Псяче хутро – не можу ніяк второпати! Є якась невідома річ, котра раз-у-раз спливає в свідомості та теребить душу… Але яка? Чому зі всіх розповідей Бернара, оця перетворилась в скалку, що встромилась під шкіру? 

Повсталі... Повсталі… Мабуть, справа саме в них… От чому в пам’яті періодично спливає таємнича фігура, яка стояла на імперському судні з моїх снів? Чи то спогадів… марень… Це ж був Повсталий… Так, це був Повсталий, котрий вказував на мене своєю механічною рукою. 

Фух! Ну і гидота! Кістлява суха рука, яка блищала в сутінковому світлі астрального моря… Псяче хутро! Йди воно все в болото! 

Стежка вивела мене з лісу та попереду замаячив будиночок Соті. Біля нього я помітив декілька людських фігур, котрі крутилися навколо куреня. За декілька секунд стало зрозумілим, що серед них знаходиться Першосвіт, Стояна… і Бернар… Очевидно, останній врешті-решт, знайшов час для допомоги. Інші ж четверо чоловіків, швидше за все, були з Розшукового приказу. 

Вони всі помітили мене та згрудилися біля заростів бузини. 

–Чого тут чекаєте? – запитав я, наблизившись до них. – Ми ж домовлялись зустрітися…

–Ето я пріказал єхать по твоім слєдам! – заявив кругловидий молодик. Він виступив вперед, поклавши руки на ремінь та демонстративно представився: ­ – Солодов… Чаруша… Я, как ти понімаєш, возглавляю службу дєйствія Сискнова пріказа.

Здається, мені щось доводилось про нього чути. Це був один з помічників Жуги Ісаєва. 

–Ну і народу ж сюди прискакало! – спробував я пожартувати. 

Чаруша кисло хмикнув та запропонував розбити тут табір і обговорити мої справи.

–Я так понял, – все з тією ж нахабною посмішкою говорив Солодов, – ти довольно харашо порискал по мєсним лєсам. 

Я тут же напружився. Подібні натяки не пахли чимось приємним. 

І все ж ми розбили табір, Першосвіт розвів вогнище та всі сіли навколо нього. Вірніше вийшло так, що люди Чаруши розташувалися з одного боку, а ми четверо – з іншого. Бернар, до речі, встиг мені прошепотіти про обережність. 

–Гнилувата людина, – додав він, киваючи на Чарушу. 

Бернар, зазвичай, розбирається у нутрощах чужих душ. Тому я вирішив покластися на його оцінку. 

Солодов знову почав наполягати на моєму звіті. Мовляв, розповідай, що виходив. 

Я прикинув, чи нікому не нашкоджу своїми міркуваннями, та почав неквапливо розповідати про те, що тут вже кілька місяців вештається такий собі Шрам, котрий також видає себе за служаку з Розшукового приказу. 

–Так і єсть! – погодився Чаруша. – Ми получалі от нєво посланія. 

–Матвій каже, що вже все доповідав. 

–Єслі послалі тєбя, значіть ми сщітаєм, што нє всйо било нам расказано, – сухо заявив Солодов. 

–Ну добре, – кивнув я, та почав говорити про підозрілі дії лісовиків, про бійку з ними біля астрального моря, про знайдені «вовчарні» та мішок-клещевік. Не забув і про Зубаря, про чужинців, котрі переховуються в лісі. Закінчив розповіддю про напад на мене. 

Коли я доповідав саме про сутички, на якусь мить на обличчі Солодова пробігала тінь здивування. Так, принаймні, мені здавалось. 

–Значіт ти, Бор, думаєш, – зіщулився Чаруша, кидаючи при тому погляд на своїх товаришів, – што тот бродяґа, которий напал із кустов, на самом дєлє слєділ за Ґородскім пріказом? А зачєм? 

–А Ніхаз його знає, – знизав я плечима. – Може хотів пограбувати, а може – просто випадково там опинився. Тепер цього не вияснити. 

На це Чаруша чомусь кивнув головою, а потім кинув мені невелику бляху. Це був щит, який зверху тримала людська рука. 

–Овва! – здивовано вигукнув я, розглядаючи стальну бляху. – Це «Рука допомоги»?

–Да, ето она, – промовив Солодов. – Єйо видают постояним… і провєрєним работнікам сиска, – слово «провєрєний» Чаруша сказав із явним підґрунтям. 

–А до цього виходить не довіряли? – запитав я.

–Жуга пріказал провєріть…

–А що змінилося? 

–Всйо, – посміхнувся Солодов. – Всйо ізмєнілось… Мєжду прочім, ти провйол отлічную работу…

–І що тепер? – не розумів я. – Повертатись до Новограда?

Чаруша скривився, ніби їв журавлину.

–Ещйо рано! – махнув він рукою. – Твой расказ подтвєрділ наши подозрєнія. Штоб стало ясним, скажу слєдующєє: нє только Шрам і ти, Бор, тут поґлядиваєтє… 

Солодов раптом підвівся та показав мені знаком відійти з ним убік. 

–Давай-ка, братєц, пошєпчємся, – з якоюсь шпилькою промовив він. 

Ми пішли аж до помосту. Чаруша, переконавшись, що ніхто не почує подальшої розмови, заговорив доволі серйозним тоном:

–Нє хотєл прі всєх расказивать… Дєла тут творяца страниє. Жуга сщітаєт, ето как-то связано с Орєшком. 

–А що ж там трапилось насправді? – запитав я. – Всі мовчать, наче води в рот набрали. 

–В крєпості бунт. Большая часть командіров захвачєна мятєжнікамі… А іниє с німі заодно!

–І хто ті заколотники? Звідки взялись, чого хочуть?

–Нє ясно. Вообщє нє ясно… Оні дажє нє ідут на пєрєговори. Сєйчас крєпость окружєна войскамі… 

Солодов нервово почухав кінчик носа. Очевидно, він рішався, чи ділитися зі мною якоюсь інформацією, чи поки не варто. 

–Вчєра в століцє питалісь схватіть одново подозрітєльнова чєловєка, – сухо сказав Чаруша. – Стража просто хотєла ґлянуть кто он таков… чєво бродіт ночью по уліцам… В общєм, обичная провєрка… А нєзнакомєц вдруґ вихватіл мєч да в драку. Тяжєло раніл дєсятніка… Білся мужик отчаяно. Питался скрица… Но наши доблєсниє стражнікі, – Солодов після цих слів скривився, – зарубілі єво насмєрть! Кололі, пока нє усталі… І тєпєрь нє ізвєсно, кто он, куда шйол. Прі осмотрє тєла нашлі обривкі какой-то запіскі. Удалось разобрать только одну строку: «Скоро ми будєм ґотови виступіть і захватіть Новоґрад».

–Прямо так і написано? – здивувався я. ґава 

–Прямо так, – хитнув головою Чаруша. – Ми полагаєм, што ето одін із людей Дєдяти. Слишал про такова? ? О-о, ето єщйо тот ґад. Хітрая, жєстокая тварь… Он по своєй пріродє бунтарь! Пока служил на Святой Зємлє, бил замєчен в том, што подбівал солдат к нєповіновєнію, к саботажу! За што бил сослан на Умойр… в шахти… Оттуда бєжал, прі том убіл двух стражніков і случайнова свідєтєля. Долґоє врємя злодєйствовал на дороґах. Сколотіл там банду отчаяних ґоловорєзов… А ґдє-то ґод тому появілся у нас в Свєтолєсьє… Послєдній раз єво відєлі в Заозйор’є. Думаю, тот чєловєк, которий накінулся на тєбя в чащє, тожє із єво людішєк. 

–Цікава розповідь. 

–Єщйо би! – посміхнувся Солодов. – Ти знаєш, етот Дєдята хотя і носіт клічку Ґнільскій, однако довольно лєґко сходіца с людьмі. Мноґіє, мякґо ґоворя, очаровуюца ім. Дажє помоґают…

Після цих слів я відразу згадав Соті, котрий перевозив незнайомців до лісовиків. 

–Кто пєрєвозіл? – перепитав Чаруша, почувши від мене про те. 

–Місцевий рибалка-одинак… Його кличуть Соті Смердючка, – і я розповів Солодову про все що чув від гіберлінга. 

–Большє нічєво нє забил єщйо расказать? – якось сердито промовив Чаруша. – Ну, ладна! Давай разбєрйомся, кому што достайоца по заданіям. Ми займйомся Брумом, новим вождйом лєсовіков. А тєбє пєрєпадаєт Дєдята. 

–Що? – не зрозумів я. 

–Как ґоворят: «Обєзґлавлєная змєя нє укусіт». Надо убрать ключєвиє фігури, тєм самим растроіть плани мятєжніков Орєшка…

–Яки плани? Ми ж, здається, навіть не знаємо, чого вони хочуть. 

–Нє знаєм, – помітно, що неохоче, погодився Солодов. – В крєпость нє пройті дажє штурмом… Большєє количєство бунтарєй – ето служакі ґарнізона. А вообщє, – тут Чаруша нахилився до мене ближче, – оні там, внутрі, словно ково-то поджідают… Ілі што-то. І ето «оно» – здєсь, в Свєтолєсьє! Дажє в Новоґрадє. І лєсовікі, Дєдята да прочіє фокуси – одна цєпочка! 

–І що ви з Брумом будете робити? Везти його до столиці?

Чаруша розреготався, а потім пробубонів щось про астральне море. Здається він натякав на мої дії із нападниками, тіла яких я скинув з алоду. 

–Ти натякаєш на вбивство вождя? – прямо спитав у Чаруши. – Чи це такий жарт? 

Солодов знову бридко розсміявся. А на моє зауваження, мовляв, не можна подібного вчиняти на чужій землі, роздратовано додав, що я, між тим, зробив те першим, так що когось повчати не маю права. 

–А во-вторих, – казав Чаруша, взявшись за боки, наче молодець на оглядинах, – у нас, канійцєв,бил с дікарямі парітет. А оні наплєвалі на договори! І как говорят умниє голови – за всйо нада платіть. Мєжду прочім, как раз ето, думаю, ти можєш понять… і прінять… Кажєца, в вашіх інґоскіх традіциях єсть подобноє. Я слишал о... Как оно там?.. «Головщіна», што лі? «Всякій повіний в смерті друґова чєловєка, наказиваєца смєртью». То бішь, своєй ґоловой… І ета ідєя, кстаті, мнє нравіца. Очєнь нравіца! 

Солодов похлопав мене по плечу в знак того, що він відноситься до мене з деякою часткою поваги. 

–Штоби нє ґоворілі в століцє про сплошноє засільє провінціі: тємноводінцєв ілі іних прішлих, – відверто розповідав Чаруша, – про засільє… чесно скажу – селюков… однако на ніх, мать єво за ногу, дєржица вся Канія! Вся чєловєчєская часть Лігі! Оні так рєвносно ратуют за ісполнєніє ґлавних прінципов, што аж порой настоящім канійцам становица нє по сєбє! 

–Кому? Справжнім канійцям? – всередині щось зашкряботіло. – Це ти про новоградців?

–А ти што ж думал? Про вас, інгосцєв? Та нє тушуйся… Я ж віжу, што ти парєнь нормальний! І Жуґа ето отмєтіл… 

Ми вперлись один в одного очами. Чаруша спокійно витримав погляд, не відвів його, а це говорило багато про що. Переді мною був небезпечний хитрий супротивник. Протягом всієї розмови він перевіряв мене, як то кажуть, «на вошивість». І так, і сяк, і підмаже маслечком, і пальчиком помахає, бровки на переніссі зведе…

Ну, добре! – промайнуло в голові. – В цю гру можна зіграти й по-іншому. Зроблю все по-своєму. 

–Отже, на мене кидають Дедяту, – похмуро почав я. – І кого дають в допомогу? Хто піде зі мною? 

–Хто? – Чаруша роблено здивувався. – Якщо у тебе немає своїх людей, то доведеться все робити самому.

–Цікаво... Я вважав, що зазвичай в Розшуковому приказі роблять одну спільну справу, тому допомагають…

–Ха! – Чаруша ляснув себе по пузу. – Скоро поймйош, што у нас на службє всйо нє так, как у всєх. Тєбє ліш видают заданія... ну ещйо дєнєґ… а всйо іноє твоя лічная забота. Хочєш, іді к найомнікам, хочєш – свой отряд собірай... Дам тєбє совєт: лучшє імєть за спіной провєрєних людєй.

–Чудово! – з іронією кинув я. – Слухай, якщо ти вже почав радити, може тоді ще й поясниш, який мені з усього цього зиск?

–Зиск? Маґу тєбє сказать, какой у мєня.

–Вважаєш, мені це буде цікаво?

–Скорєє познаватєльно… Ти нанялся до Ісаєва, а раз так, то нєчєво жаловаца!.. Мєжду прочім, отряд у тєбя ужє єсть! – Солодов хитнув головою вбік Стояни, Першосвіта та Бернара. – Мнє расказивалі, как ви вчєтвєром куролєсілі на том островє… Так вот, найді Дєдяту і виясні, што он удумал. 

Солодов діловито смикнув свій ремінь та пішов до своїх помічників. Я ж нервово ткнув камінчик під ногами та присів на бережку. 

Незабаром підійшов Бернар, а за ним і Першосвіт. Пики скривили такі питливі, наче у хитруватих мишиних нишпорок. 

–Мені ось цікаво, – кинув я їм, – а чого ви всі приїхали із цим Солодовим? 

–Ну я, – почав Першосвіт, - виконував твій наказ… Поїхав до столиці, там мене і захомутали…

–А ти ж мене сам кликав на допомогу, – посміхнувся ельф. – Просив ради… І ось я тут.

–Смішно, - хмикнув я. 

–А що трапилось? Чого ти такий сердитий? – тихо спитав Першосвіт, кидаючи косий погляд вбік Солодова та його помічників. 

–Зв’язалися із тим Розшуковим приказом на свою голову! – прошипів я. – Треба в Заозер’ї декого розшукати… 

–Де саме? – діловито спитав ельф. – І кого?

–Якогось Дедяту… бандита… та вбивцю, хай йому грець! Він переховується в Заозер’ї, а де саме – одному Ніхазу відомо. А взагалі – не подобається мені все це!

–Що саме? – не второпав Першосвіт. 

–Все! От відчуваю якусь пастку… якійсь підступ… підленький підступ… Мені взагалі іноді здається, що тут… навколо мене… завжди щось не так… але я ніяк не можу зрозуміти що саме... Ніяк! Часом таке відчуття, що я всередині якогось горщика… намагаюсь нього вибратися… І ледь тільки вдається те зробити, як виявляється, що потрапив в ще більший горщик. А за ним наступний… От що це за ніхазовня така? 

–Ти, друже, не думай так багато, – хлопнув мене по плечу Бернар, – а то воші заведуться! 

Не характерний для нього жарт. Мабуть, таким чином паладин хотів мене хоч трішечки підбадьорити. 

Я глянув назад та помітив Стояну, яка задумливо сиділа біля стіни гіберлінгського будиночку. 

–Ну з вами зрозуміло, – кинув я хлопцям, – а чому Стояна приїхала? 

–От відчував, що нам буде потрібний слідопит, – знову весело промовив ельф. – Це я її вмовив допомогти… між іншим – тобі. Тому Стояна і погодилася. 

–Слідопит нам дійсно потрібний, бо куди їхати, навіть не знаю. 

–Так, – захитав головою Бернар, – Заозер′я – поняття доволі широке. Це не тільки Ведмежий ліс, а також й Коржові луки, що тягнуться вздовж Серпа, аж до Смоляного бору…

–Якого серпа? – не второпав я. 

Бернар присів навпочіпки, взяв маленьку гілочку та накреслив на землі щось на кшталт крутої дуги. Наступним рухом він домалював до неї жирну пряму лінію, а поряд з нею, здається, яйце. 

–І що це? – наблизився Першосвіт. 

–Вважай це мапою, – ельф ледь помітно посміхнувся. Він глянув на мене, та почав поясніти: – Ось ця дуга – Зуренський Серп – гірський хребет, який оточує Світолісся майже по всьому зовнішньому кордону. Його, так би мовити, гострий кінець леза доходить аж до судноверфі на заході алоду. Ось тут за Східною вирубкою проїзд в Темноводдя, – паладин підтер дугу приблизно посередині. 

–А що це за яйце? – спитав Першосвіт. 

–Біле озеро, – пояснив Бернар. – А «руків’я серпа» – насправді частина сівєрійських гір. В місті з’єднання «леза» і «рукояті» – розкол, крізь який протікає Вертиш – головна річка Сівєрії. 

–Це вертишські пороги? – перепитав хлопець. 

–Так, вони там як раз і знаходяться… Оця частина і є Заозер′ям, – ельф обвів паличкою територію від Білого озера до підтертого проїзду в Темноводдя. – Тепер уявляєте, яку частину віддав нам Чаруша для пошуків? Без слідопита буде важко це зробити…

Я присвиснув: дійсно шматок немаленький. По такому можна місяць вештатися… та і не факт, що при тому щось знайдеш. 

–А ці що ж будуть робити? ­– спитав Першосвіт, вказуючи на Солодова та компанію.

Я неохоче розповів про їхні плани, однак про вбивство Брума промовчав, натякнувши на те, що вождя просто хочуть привести в столицю для розмови. 

–Конфлікт з лісовиками назрівав уже давно, – з сумом промовив ельф. – Це суперечка з приводу території: чия вона і хто має на неї право. А оскільки питання постійно відкладалося на потім, то, як зазвичай буває, хтось не витримав першим і почав вважати за доцільне розпочати таку собі «війну». О, Сарне! – голосно вигукнув паладин. – Ситуація, майже така, як колись точилися дебати в Раді, коли прибічники напряму «це все наше», з піною у рота згадували випадок з Інгосом…

–Тобто? – обернувся я до паладина. 

–Частину земель цього алоду свого часу віддали гіберлінгам, як свого роду відкуп за таємницю переміщення по астралу. Ти хіба не знав?

–Але ж там править призначений намісник...

–Правильно… проте одне іншому не заважає… На Інгосі тепер чимала діаспора гіберлінгів, котра має вплив на місцеву владу… того ж намісника… Тепер розумієш бучу з приводу «це наше»? 

–Тільки що чув від Солодова щось на кшталт того, але про темноводінців та інших , які приперлися в столицю! 

–Типу, це «наша столиця», а вони тут хвоста нам крутять? – вставив своє Першосвіт. – А вороги Ліги вміло користуються цими непорозуміннями, хай йому грець! 

–Це теж вірно, – промовив Бернар.

Я грубо вилаявся, та раптом згадав Анчуту – вождя місцевих водяників. Як він наполегливо питав мене, навіщо мене сюди занесло… Невже цей дикун знав щось таке, чого ми не помічали? Чого я не помічав? 

Дійсно, а чому я тут? – запитав у себе. Перед очима сплив образ Єлизавети Баришевої, тої дивної провидиці, яка розповідала про таємниче майбутнє та не менш загадкове минуле. 

Здається, я ще більше заплутався. Мало того, боюсь, наче дехто цим скористається та спробує мене залучити до своїх… недобрих цілей. Не хочеться бути листочком чи гілочкою в річці, та безвільно плисти по течії… 

–Знаєте, друзі, – промовив Бернар, нахиляючись до нас, – ніщо в цьому світі ніколи не відбувається просто так! Навіть, маленька непомітна деталь… навіть вона буває призводе до великих наслідків… Це як піщинка: коли вона одна – її не видно, а коли їх купа – це пустеля.

–Забери одну піщинку – пустеля не зникне, - заперечив Першосвіт. – Піщинка, це ніщо... 

–Зникне! Повір мені. Не стане крихітної піщинки й дюна почне обсипатися, бо трималася на ній… Підніметься вітер і той рознесе пісок на всі боки... 

–Щось мені не подобається порівняння із піщинкою, – все одно чомусь бундючився хлопець. 

–Мало хто хоче бути цією нікчемною піщинкою, – відповідав паладин. – Не хоче бути краплею води в великому озері, бо її також не помітно... Але насправді все саме так! І якщо хтось не згоден з цим, то замість насолоди життям, буде мучитися… і при цьому все рівно залишатися піщинкою... 

–А я продовжую вірити в свободу вибору! – кинув я Бернару та Першосвіту. – Просто ми всі настільки зжилися із тим, що приходиться виконувати чиюсь волю – начальства або через якісь випадкові причини, що не помічаємо існування тієї свободи. 

Всі раптом замовкли. Першосвіт почав піднімати невеличкі камінчики та кидати їх в озеро, відраховуючи кількість плюхів. Бернар присів поряд зі мною, витягнув люльку та неквапливо набив її тютюном. Сонце занурилось в тонке кільце далеких хмаринок, озолочуючи їх тусклим світлом. Я дивився вдалечінь, намагаючись все ж порозумітися із самим собою. 

Що не кажи, але інстинктивно відчувалась якась штучність тієї ситуації, що склалася навколо… Та і не тільки навколо, а й всередині мене. 

Та хай воно все скисне! Скільки можна себе терзати! – я знову пнув ногою невеличкий камінчик, що лежав поряд.

Сутеніло дуже швидко. Соті й досі не повернувся з рибалки. Не те, що б я за ним скучив, але раптом захотілося випити тієї його медухи. Я підвівся та рушив в будиночок з тією думкою, що можливо там прихована пляшечка. Мабуть, гіберлінг не став би заперечувати, якщо я зроблю пару ковтків… чи з десяток…






Рейтинг работы: 0
Количество рецензий: 0
Количество сообщений: 0
Количество просмотров: 12
© 07.05.2018 О. Меньшов
Свидетельство о публикации: izba-2018-2268746

Рубрика произведения: Проза -> Фэнтези












1