Запорожцi


ЗАПОРОЖЦІ.
Рифмована повість.
АВТОР - ВЯЧЕСЛАВ РОЗЕН.

Слова поеми не нові.
Чи повість Гоголя не знають?
Про лицарів рифми прості
В дні юбілею прочитають.

Частина перша.
1
Тарас будив Марію рано.
- Жінко, вставай та двигай кості!
Обоз вже видно за ставками.
Готуй обід, приїдуть гості!

Зустрінем наших двох синів.
У бурсі роки марнували.
Відправлю їх до козаків,
Аби військове діло знали.

- Ти що, старий! Побійся Бога!
Два роки так чекала їх!
То де ж та батьківська тривога
За діточок, синів своїх?

- Вставай, кажу, та поспіши!
Тобі тривожитись би тільки!
Що я сказав, то вже рішив!
Постав на стіл відро горілки!
2
Вози повільно наближались.
Приїхали, в кінці кінців.
У двір прибульці заїзджали.
Доставили двох молодців.

Два роки на синів чекали.
Тарас назустріч поспішив.
Сини, два велетні, стояли.
Їх ростом Бог не обділив.

Старший, в отця, русий Остап.
За ним Андрій, чорнявий, в неньку.
До них наблизився Тарас,
Аби вітати хорошенько.

- А повернись – но, син собачий!
Придивлюся, дай, на тебе.
Ну смішний же ти, козаче!
Що за вбрання надів на себе?

Попу підрясник твій, небоже!
Якби ти в нім ото побіг,
То, як коня, тебе стриножить!
Чи переступиш за поріг?

Ви що! Попами нарядились?!
Чи батько чорту ваш не брат?
Як до оселі заявились!
Не видно, баба, чи козак!

Полковник Бульба так стрічав
Великорослих бурсаків.
Остап кулак свій показав
Отцю після ганебних слів.

-Не смійся, батьку! Не ганьби!
Образи я нікому не прощав!
А хоч і батько ти, гляди,
Щоб я тебе не лупцював!

- Ти що! Батька будеш бити?!
Батька бить не побоїшся?!
Зараз ми можем розсудити
На що у кулаці годишся?

А ну давай, я подивлюсь,
Який на кулаках боєць?
Візьми науку, син, мою!
Побачим, що за молодець?
-------
Про бій кулачний батька з сином
Можна, як диво, розказать.
Остап, три саженя - дитина,
Не намірявся відступать .

Рукав сорочки закотили,
Пустили у хід кулаки.
Остап, хоч не мав батька сили,
Дубасив отця під боки.

-Добре б′єшся, синку! Годі!
Молодець, батька дубасить!
По моїй пішов породі!
Та на перший раз і хватить!

Обійму тебе - но, дай!
Почоломкай батька, синку!
Бусурманам не прощай!
Бий поганих без зупинку!

Мовчки мати їх стояла,
Над Тарасом хрест творила,
Наче «біса» виганяла.
Де нечистая та сила?

Тарас поволі віддихався.
Андрія, сина, обіймав.
Андрій лукаво посміхався.
Отцю, ні слова не сказав.

-А ти¸ Андрій, скажи, козаче,
Шо у цій справі розумієш?
Може, боїся, син собачий?
Батька бити, чи посмієш?

- Чого придумав, чорт немилий!
Не буду на таке мовчать!
Дитя з дороги натомилось,
А він їм боки набивать!


-Будь тихо, старая тетірка!
Не бійсь за свого мазунка!
Чи у світлиці є горілка?
Нам заморить би черв′ячка!
------
На честь повернення синів
Бульба сусідів поскликав.
Бенкет вчинити повелів.
Столи богато накривав.

Кубки горілкою наповнив,
І гучні тости пролунали.
- Через неділю дам їм коні,
Аби на Січ їх проводжали.

Листа відправлю кошовому.
Там наберуться вже ума!
Днів сім нехай побудуть дома.
Прошу вже випити до дна!

До дна! Щоб очі не запали!
Щоб сини чорта не боялись!
Щоб козаками вони стали!
Науки дійсної б навчались.

Пити у бурсі не давали,
То пийте дома, молодці!
Зізнайтесь, різками шмагали
Там вас наставники - отці?

Брати суворо подивились.
«Старе не будем поминать.
Тепер ніхто вже не посміе
Нас ненароком зневажать!

За православну Вiру нашу
На смерть стояли козаки.
За доблесть ми пiдiймем чашi!
За нашi бойовi полки!

Якщо у полі підвернеться
Під руку вража татарва,
Побачиш, батьку, відсічеться
Одним ударом голова!»

-Добре, хлопцi! К бісу будні!
-Коли так, то завтра їдем!
На який, сидіть тут будем,
Наче слави здобуть нігде?!

Поїду з вами разом я!
Не будем часу марнувать!
Там, на Січі, душа моя!
З друзями пить буду, гулять!
3
Сиділа мати у скорботі
Коло дітей своїх. Не спала.
Що могла сказати проти?
Добре мужа свого знала.

Така жіноча її доля.
Марія все була одна.
Жила , неначе у неволі
Та мужу все ж була вірна.

Терпіла, і образи, і побої.
Бували від Тараса біди.
Так зажурилась, що з собою
Повела сама бесіду:

- Сини мої, що буде з вами?
Куди шляхи війни закинуть?
Минає час, рік за роками.
Ніхто його вже не зупинить.

Життя для вас не шкодувала!
Зростали на моїх очах.
Я щастя більшого не знала.
Тепер, як той підранок – птах!

Чому у серце б’є тривога?
Може, загинуть десь у полі?
Скільки ж молилась я до Бога!
Хочу щасливої їм долі..

Андрійко, ніжний і веселий..
Може, його більше кохала?
Бігав з козлятком по оселі.
Від нього прикрості не знала.

Молодший від Остапа – брата,
Ніколи він не сумував.
Душа, на щедрості багата.
Він квіточки мені зривав.

З козлятком бігав по полянкам.
За ним теж бігало воно.
Кричав : «Дивись на нас, маманька!
На перегонки біжимо!»

Дитя з козлям не розлучалось.
Так не розлучними були.
Сліди вовчиці відшукались,
Бо кісточки в степу знайшли.

Андрійко, пам’ятаю, не втішався.
З печалі оченятка посмутніли.
Добром і Злом Світ відзначався.
Як вовки, люди озвіріли..
-----
Свічки горіли в образах
Ісуса і Марії на стіні.
Кінчалась ніч їй у сльозах
І засіріло у вікні.

Та марно Марія просила
Тараса про слово забути,
Що сп’яна вони порішили.
Ні долі, ні слів не вернути..

Останнім те було прощання.
Доля завершила круги,
Бо через рік її не стане.
Уб’ють прокляті вороги.

Вість принесуть на Січ негайно.
Марію будуть поминати.
Недруг, як ворог, буде крайнім.
Будуть чужих синів вбивати.

І чужа мати не діждеться
З походів на війну дітей,
І криком серце обірветься!
Так смерть за смерть косить людей.
4

Встав рано Тарас, похмелився,
У подорож речі зібрав.
З сусідами ще раз зустрівся.
Гарячих коней осідлав.



Коштовне вбрання власноручно
З трофейiв синам вiдiбрав.
Велiв одягнутися зручно
В заморськiшовки та сафъян.

Дамаські дістав два клинки
І кожному довгий пістоль.
Носили їх всі козаки.
У них основна була роль.

Собі над зіпуном шерстяним
Підвісив булат на цепках -
Козацький пернач отамана,
Здобутий у ратних трудах.

І звичай Тарас шанував.
Присісти всім дружно велів.
Горілки з перцем наливав.
Перехрестивсь до образів.

А Товкача Тарас поставив,
Був у станиці старшина
І по наказу полк доставив,
Якщо би виникла війна.

------
- Готуйтесь у дальню дорогу!
Сідлайте скоріше коней!
Ген, там Запорізькі пороги!
Там школа для вільних людей!

І ось, як вже були готові
Для вершників три скакуни,
Марії Тарас мовив слово:
- Повернуться наші сини!

- Пробач, Маріє, що не так,
А козакові треба воля!
Таке у козаків життя,
Така козацька наша доля!

Загублена матері мрія.
Побігла за ними вона.
За ногу вчепилась Андрія.
Була та картина сумна.

Тяжкою була та розлука,
Бо неньку Андрій пожалів.
У серце вповзала «гадюка».
Покинуть її не хотів.

Тарас подивився суворо
І ліктем Андрія штовхнув.
Мовляв, якщо вирвалось слово,
Ніхто за язик не тягнув.
5
Вони скакали без оглядки
У вільні, безкрайні простори.
Далеко чорніли лиш шапки
І трави хвилювались морем.

Зелені і барвисті пущі,
У травах лілові волошки.
Природи не бувало лучше.
Брати задумалися трошки.

Нема дороги повертатись.
Дикі простори притягали.
Всіх козаків було тринадцять.
Ще поле плугом не орали..

І кожний думав про своє.
Сини,здавалось, притомились.
-Облиште думи, якщо є!
Що це, синки, ви зажурились?

Дістаньте люльки та запалим!
Коней пришпорим, не догнати!
До грив коней своїх припали,
І шапок чорних не пізнати.

Сонце палило променями,
Облило вершників чоло.
Подуло теплими вітрами,
І на душі стало тепло.

Позбулися думок лихих.
Степ ворожив їм різним свистом.
Летіли, мов змагалися, птахи.
Над головами небо чисте.

Із трави чайки підіймались,
Знак недалекої води.
Ніщо тоді не віщувало
Для них ніякої біди.
----
Всі вершники призупинились.
Привал зробили на обід.
Чаркою меду підкріпились.
Коні густий лишали слід.

Поїли хліб і сало з часником,
І саламахи похлебтали.
Пити Тарас не дав тайком.
П’яних дороги не приймали.

Коней стриножили на волі,
І, просто неба, розложились.
У барвах грало чисте поле;
Надвечір кольори змінились.

Від дальніх вогнищ на озерах,
Сухий палили очерет,
Падали тіні на деревах.
Два козаки стали «в секрет».

Тріск, стрекотання серед ночі
Заколихали сонним слух.
І хто тут спати не захоче,
Як припинили вони рух?
6
У далині ліси синіли,
Були короткі літні ночі,
Близько татарина узріли,
Вузькі його щілинки – очі.

Може засада де, гляди?
Бульба нічого не боявся.
Та замести треба сліди.
Числа татар остерігався.

Річку - Татарку відшукали.
(Русло її перед Дніпром).
У водах з кіньми пропливали.
Поле кінчалось за селом.

Слід замести вони уміли.
Далі продовжували путь.
Через три дні були у цілі.
До Хортиці рішили повернуть.
------
У переправи вже вони
З кіньми сідали на паром.
Як до містечка допливли,
Січ була поруч вже кругом.

Жиди горілку продавали.
Лаваш татарки напекли,
Гарячим ще пропонували.
На запорожця набрели.

Просто лежав серед дороги.
Руки безпечно розпластав.
У шароварах, босі ноги.
Чуб його вітер розвівав.

Бульба коня призупинив
І запорожцем любувався.
Видно, той чоботи пропив.
У шароварах зоставався.

Майстерні численні диміли.
Кували, правили мечі.
І одягало, і кормило
Передмістя людне на Січі.

По полю майорів народ,
Бо звідси розливалась воля.
Був музикантів хоровод,
Яких не бачили ніколи.

Чи танці є такі у Світі?
Гопак підкови відбивали.
На козаку кожух надітий,
Бо що знімали – пропивали.

Частіше зустрічатись стали
Бульбі знайомі козаки.
-А де Касян, Терентій Сало?
-Давно пішли під вишеньки..

Бали не мали тут кінців.
П’яниці пили і гуляли.
На Січ прибули молодці.
Науку нову пізнавали.

7
Здавалось, там тільки і знали,
Що пить, безпробудно гуляти.
І пили, гопак відбивали,
А ВОЛЬНИЦЯ була їм мати.

Остап і Андрій веселились
У диких гуляннях «вверх дном»!
Козацькому танцю навчились.
Забули церковний закон.

Закони козацькі вивчали,
По звичаям їх повелись.
На нивах вони не орали.
І так, дні за днями текли..

Запеклі змагання на конях!
Літали з мечем наголо!
У шинках сиділи, як дома,
Бо інших турбот не було.

Рибалка, а більше охота
На диких звірів у лісах.
Не мали другої роботи,
І кожний був вільний, як птах!

Та був невдоволений Бульба,
Що дні протікали без діла.
Набридли йому сірі будні.
Не те отамани хотіли.

Зібрати похід цілим станом!
На «чайках» по морю іти!
За морем знайти бусурманів
І слід їх могил замести.

Так мислили всі отамани,
А Бульба для них заводій.
- Пора би кінчати з гулянням,
Всю кинути молодь у бій!

Від них відмахнувся рукою
Сірко, отаман, кошовий:
- Ми Вірою клялись на слово!
Не виник би Господа гнів?

-Та Бог Сам велів у Писанні,
Що бить бусурман треба всіх,
Єретиків б’ють християни!
Не вводять душі тим у гріх!

«Не буде!» – кричав кошовий,
Тараса слова обірвав,
І Бульба йому не простив.
Він так кошовому сказав:

- Ти не уважив нашу волю!
Дивись, щоб гірше не було!
Я не прощу тобі ніколи!
Чи мій язик, як помело?

Друзів Тарас підговорив,
Мав серед них авторитет.
Старшин козацьких підпоїв,
Хмільний їм учинив банкет.
8
Б’ють у литаври на майдан!
Лунали крики, лайки там!
На збір Сірко з’явився сам.
Був кошовий - всім отаман.

«Панове Рада! Що зібрались?
Що, козаки, треба робить?!
«Іди к чортам! – слова зривались,-
Іди! Не треба нас дурить!

Таке у натовпі творилось.
Противників змогли перекричать.
Горланили, що було сили!
Других примусили мовчать.

Сірко стояв, їм поклонився.
Бунчук покірно клав до долу.
З волею натовпу змирився.
Козацьке хвилювалось море.

«Кирдюг! Кирдюг! – товпа ревіла.
(Знав Бульба, що гнули туди).
- Старий башковитий для діла!
Покличте! Іде хай сюди!»
------
Кирдюг від честі відмовлявся.
Два рази «палицю» не брав.
Та втретє вибір завершався.
Бунчук сам у руці тримав.

Чин кошового з ним вручався.
Владу йому люди давали.
А щоби він не зазнавався,
На голову болото виливали.

І як у звичаях водилось,
Під гамір, ґвалт і крики п’яні
На Раді слово затвердилось
В честь головного отамана!»

Народ до шинків потягнувся
Вибрання кошового відгуляти.
Де пив козак, там і валився.
Ніхто не буде підіймати.
9
Радий Тарас. Вибранець новий
Товариш вірний був йому.
У війнах, давніх і суворих,
Ділили з ним одну суму.

Друзі тепер не сперечались,
Як кинути у діло молодців?
Задумав хитрість, домовлялись
Зібрати «випадково» козаків.

Кирдюг сам знав - козак гульливий
У вольниці одній живе.
Хоч Бога чтить, правда у силі
Лиш та, що сам він видає.

Обмислив добре, порішили
Своїх людей підговорить,
Щоб слух потрібний розпустили,
А їм «їх волю» завершить.

Знайшли хмільних і нерозумних.
Веліли у литаври бить,
І безперервним мідним гулом
Козацьку Січ розворушить.
10
Литаври знову б’ють тривожно.
На збір скликають козаків!
На Круг з старшиною вельможной
Кирдюг сам вийшов, як хотів.

Юрба гуділа. Роздавались
Викрики, лайки на старшин.
Прокляття з язиків зривались,
Що кошовий собачий син!

На Раду вийшов кошовий.
З ним поруч писар і старшини.
В повітрі дух був бойовий.
Знав кошовий, хто тому винен?

- Панове! Річ сказати маю!
Не буду довго говорить!
Слово своє завжди тримаю,
Та про те Господу судить!

Козак не може без війни!
Бажання ваші гонорові!
Та гірше смерті і чуми
Порушити угоди слово!

Не можна рушити лукаво.
Та в Анатоль, чи гріх послати
Молодь, щоб честь собі і славу
У битвах вчилась здобувати?

Нехай ідуть! Бог допоможе..
- Веди нас! Всіх веди - и! Ура!
За Віру голови положим,
А мати раз нас родила!

- Я, кошовий, старий, бувалий!
Великої б виправи не бажав!
Вести всю Січ - діло неправе!
- Панове! Слухайте, сказав!

- Чи сам я проти! З вами, Боже!
Хоч воля ваша, як закон,
Однак, усім іти не гоже!
Чатують вороги кругом!

Та й до війни ми не готові!
Розсохлі «чайки» не для нас!
Стругати треба човни нові.
Зброю зібрати про запас!

- Дово - о -лі! Річ свою облиш ти!
Пішли, гей, «чайки» ладувати!
Смолу варить, мастити днища,
Борзо у море відпливати.
11
Пороги, наче оживились,
Гриміли десь у далині.
Був день погожий. Смерчем вились
Гарячим полум’ям вогні..

Сонце блищало у воді,
А ген, далеко пливло судно..
Та було видно вже тоді -
На палубі юрмились люди..

Судно помітно наближалось
До пірсу, де сиділи рибаки.
Юрба на палубі кричала.
Її зустріли козаки.

- А з чим приїхали ви, люди?
- З бідою! Трясця було б вам!
На Гетьманщині горе всюди!
Нема, ні церкви, ні попа!

На Україні жид поганий
Орендою святині обложив.
Не чуєте ви у гулянні,
Чи біс вам вуха затулив?!

Ксьондзи впрягли у таратайки
Всіх благовірних християн!
Попівські ризи носять «хайки»!
Як потерпіть наругу вам?!

- Дозвольте мовити, панове!
Хочу сказати пару слів.
На біса не кивайте знову!
Хто б його слухати хотів?

А де ж то були ви, герої?!
У баб сиділи під крилом?!
Як допустили ви такої
Неправди, як таке було?!

- Ми не могли. Нас було мало..
Украйну - неньку ляхи рвуть!
Земля від сліз сирою стала!
А мертві сорому не ймуть!

Згинули гетьман і старшини.
Лиха їм випадала доля.
У полум’ї палає Україна!
Уже пропала наша воля!
12
Як вітер хмарами кидає
І крутить з тріском вітряки,
Так гнів народ свій виливає.
Гнівом пройнялись козаки.

Вмить запорожці стрепенулись.
Гул прокотився по рядам.
Шаблі, як блискавки, метнулись.
Лунали крики: «Смерть жидам!

Прокляття! Не бувати тОму,
Щоби значки на пасці клали!
Пани - брати! Поб’єм жи - до - о- ву!»
Стихійно так погроми виникали.

Кривавим смерчем запорожці
У шинках кинулись ловить
Жидівок, що ховались в бочках.
Збирались у Дніпрі топить.

Лихвар - купець, від страху синій,
Жалібним голосом просив:
- За тих жидів, хіба ми винні?
Щоб чорт їх душі загубив!

За них, чи нам належить кара?
Сару мою за що топить?
Хай скаже Шльома, Шмуль і Сара!
Чи братів можете губить?

Ви ж нам рідня, як Сарі діти!
Рідніше вас, нема таких!
Немає краще вас на світі!
Ви, як брати нам, козаки!»

- Як?! Ми брати вам?! Та не буде,
Щоб рідним жид став козакам!
Жида - купця взяли за груди,
Щоб передати по рукам.

Тремтів від страху Янгель бідний.
За ногу Бульбу ухватив.
Глядівся страшно з лицем блідним.
Жалісним голосом просив:

-Великий лицар, пан полковник!
Прошу нас з Сарою пустить!
Мене же знав ваш брат – покойник!
Я міг йому добром платить.

Був воїн – війську повеління!
До турків у полон попав,
Тоді у мене для спасіння
Всі вісімсот цехінів взяв!

- То ти з Дорошем – братом знався?
Чом не сказав про те мені?
Тарас з козацтвом домовлявся:
- Облиште жида, не топіть!

Прошу, панове, раз уважить.
Хай поживе цей жид іще.
Дайте мені його під стражу.
Лихвар від мене не втече!

- Та забери, хоч п’ять в придачу!
На те б був сказ твій, ОТАМАН!
Чи доживуть вони до «маці»
І не повісиш ти їх сам?

Тут запорожці реготали,
Бо знали Бульби норов дикий.
І жида - Янгеля вертали,
Всі до причуд Тараса звикли.

Тоді Тарас розпорядився
В обози Янгеля вести.
За інших він не заступився.
Погром йому не відвести.

А Товкачу Тарас послав
Листа з нагальним повелінням,
Аби на Січ полк відправляв.
Наказ той виконав сумлінно.

Люди Тараса, шабель триста,
Прибули з кухнею новою,
З обозом провіанту, як годиться.
Їх коні – масті вороної.
13
А запорожці хвилювались:
«Помститись треба ворогам!
На Польщу! – крики виривались,-
Відплатимо лихим панам!»

Вже не човни, вози збирали.
Похід по суші бути мав.
Старшини лиш повелівали,
А кошовий владу тримав.

Сам, із досвідчених і мудрих,
По давнім звичаям високим
Під час війни, походів трудних,
Один був отаман жорстокий.

П’яниць не стало. Як відомо,
У справі місця не знайшли.
На польські західні кордони
Змієм обози поповзли.

То курені у степ широкий
Довгою низкою тягнулись.
Із Січі двинулись потоком.
Ще раз до неї обернулись.

- Прощай, гей, Січ, нам рідна мати!
Хай Бог тебе побереже!
Чи землю вільну забувати?
Не всі вернемось, може, вже!

ЧАСТИНА ДРУГА.
1
В кордонах польських чорна хмара!
Вісті неслись, як вітром жар.
Козачі орди, як татари,
Несли нечуваний пожар!

Поспішно люди розбігались
Перед набігом із Січі.
У кріпості для захисту збирались,
Кували шаблі і мечі.

Так, козаки були жорстокі.
Палили села, де могли.
Зуб за зуб! Око за око!
Людські горіли хутори.

У війнах, диких і кривавих,
Всяк відмічався по ділам.
Заслужена прилипла слава
У нагороду молодцям.

Остап, сміливий і розумний,
Безумний ризик виключав.
З ним козакам не було сумно.
Не тільки шаблею махав.

Андрій, гарячий і упертий,
За всіх рішати не умів.
Рубав і не боявся смерті.
Не програвав, ні разу бій.

- Поглянь, Тарас,- хвалив, бувало,
Його синів сам кошовий,-
Яких синів зростив удалих!
Заткнуть за пояс нас вони!

Остап полковником, знать, стане.
Все бачить мудро наперед.
Гадаю, буде отаманом.
Любому носа він утре..

Андрій рубака добрий буде,
Та на те розуму не треба.
Лях його шаблею не згубить,
Бо постоять може за себе.
2
На місто Дубно навалились
Козачі бойові полки.
Та перші штурми їх відбились,
І відступили козаки.

Захисники були уперті.
Лях натиск сильний відбивав.
Всі захищалися від смерті,
Хоч холод душі обгортав.

Зізвав Кирдюг всіх отаманів.
Рішили місто обложить,
Кільцем стояти щільним станом,
Щоб ляхів голодом морить.

Вози здвигалися у ряд,
Гострили шаблі і мечі.
А шатра їх, як густий сад!
Так жили, наче на Січі.

Варили кашу кашовари
У величезних мідних казанах.
Час протікав, здавалось, даром
В покiйних і набридлих днях..

Трохи нудьга була видна.
Кирдюг давати дозволяв
Подвійну порцію вина.
Про небезпеку не гадав.

Вино з горілкою мішали
Так їли, наче на забій.
Як пить, то пить! І загуляли.
Кожен був пан долі своїй.
3
Напившись, спали всі безпечно.
Заснуло мирно військо чинне.
Андрій не спав у теплий вечір.
Лежав з відкритими очима.

Згадався Київ, бурси школа,
Печерська лавра, купола.
Якось забрався на Подолі
До панни, що, як ружа, розцвіла.

Була красива, чорноока.
Не бачив в Києві другої,
Прекрасній панни молодої.
Поклав Андрій на панну око.

Темно - каштанове волосся
Спадало на дівочі груди,
Напіввідкриті, як велося.
З нею кохатись, хто не буде?

Зуби біленькі, наче сніг.
Над нею потрудились боги!
У довгій сукні зодотій.
З плечей, як говорилось, ноги.

Весела вдача, голос чистий
Стали причиною для мрій.
Блистіло золотом намисто.
Під чари попадав Андрій.

Бо не знайти такої вроди.
Вигляд красою полонив.
Сюзанна - дочка воєводи.
Магнат у Києві служив.

Згадав, ішов по мостовій.
Княжну побачив у віконці.
Став на дорозі, як сліпий.
Краса сліпила, наче сонце!

- Чого став, бейбас, на дорозі?
Не бачиш воза? Відійди!
Свиснув батіг! Андрій не в змозі,
Як завжди, кривдника провчить.

І щоби воза зупинити,
Схватив за колесо рукою.
Сам візника хотів побити:
- Я розберуся, жид, з тобою!

Почувши грізний голос мужа,
Візничий дуже налякався.
Коней ударив, відірвався.
Андрій лицем впав у калюжу.

Бурсак за мить тоді піднявся.
Охолодив шляхтянки сміх.
Сам над собою вже сміявся,
Бо поступав, неначе псих.
------
Сюзанна, дівчина нівроку,
Юнацьке серце запалила.
Пройшло уже, майже, два роки.
Про неї згадка була мила.

Пустить у замок не веліли.
Князь, то поважна була птиця.
Та до княжни один раз сміло
Андрій пробрався у світлицю.

Бурсацька свитка його довга
Спочатку панну сполошила.
Стояв смиренно і безмовно,
Що врешті панну розсмішило.

Узнала панна небораку,
І вже смілива з ним була.
Його вгостила коржем з маком.
З ним вечір в іграх провела.

Та за дверима стук різкий
Шляхтянку сильно налякав.
Робити що, не знав Андрій.
«Рашіда!» - голос прозвучав.

На клич шляхтянки увiйшла
Служниця, молода татарка.
« Проше, абись ти провела
Молодзенца за огрожу парка.

Рачей я тего би бажала
Его чрез лази проводзiць.
Жеби сторожа не вiдзяла,
То шибчей тшеба виходзiць!»
------
Ще раз у костьолі, так сталось,
Він бачив панну при молінні.
Пізнала та не зізнавалась,
Хоч була рада, без сумління.

Та підійти не допустили.
Раптово бійка зав’язалась.
З Остапом шляхту колотили
І за зневагу розквитались.
4
Так від своїх думок тенет
Андрій лежав у напівсні.
Побачив, що якийсь скелет
Над ним схилився у пів - тьмі.

Андрій здригнувся. Що за диво?
- Як дух нечистий, згинь з очей!
А якщо блазень нечестивий,
То чи від смерті ти втечеш?

При сяйві місячнім розгледів
Андрій обличчя відьми – жінки.
Над ним схилилася та леді..
«А матері її ковінька!»

Аж раптом біла та примара
Торкнулось космами лиця
І до Андрія прошептала,
Слів не злякавшись молодця.

- Вельможний рицеж, я служниця
Сюзанни - дочки воєводи…
Андрій впізнав у ній дівицю,
Риси татарської породи.

- Рашіда, ти? А де Сюзанна?
Скажи, жива вона, здорова?!
- Там, за стіною.. Моя панна
Веліла попросить з поклоном.

Бо вчора з ратуші міської
Оці побачила берези.
Замилувалася тобою
Серед гультяїв нетверезих.

Тебе пізнавши, повеліла
Вночі тихенько підійти.
Сказати так: «Якщо ще мила,
То може хліба дасиш ти?

Якщо з тобою йти не зможе,
Коханням сам перехворів,
Хай хліба дасть і допоможе
Голодній матері моїй!»

-То ви у Дубно? О, мій Боже!-
Себе за голову схватив.
Чи хліба дам, чи допоможу?!
Зроблю, що скажеш, щоб я жив!

Тут почекай! Я вмить вернусь!
Хліб у мішках на тому возі.
Я до мішків тих доберусь.
Візьму, щоб рушить по дорозі.

- Є хід таємний.. Ти не зрадиш?
Панна на нас чекає вже.
А поклянись, пан, Бога ради,
Що таємницю збережеш?

- Клянусь! Андрiй перехрестився.
До воза з хлібом пiдлетiв,
Та на мішках брат примостився.
Остап,як сто чортiв, хропiв.

Андрій безстрашно ухватив
Пару мішків, штовхнувши брата.
Остап, пробуджений, схопивсь.
З просоння видавав прокляття.

- Піймайте ляха! – закричав,-
Коня, коня ловіть його!
Та скоро сонний брід пропав
І знову спав, як до того.

Андрій застиг. «Мовчи, собака!»-
Остапу у гарячці пригрозив.
Не знало серце його страху.
Мішки на спину завалив.

Ще й Бульба, наче його пас.
-З тобою баба?- запитав.
Не доведе то до добра..
Сказав і захропів Тарас.
5
Сплять запорожці і відважно
Андрій тіла переступав.
Вогні погасли, спала стража.
І їх ніхто не помічав.

Стежками через терники,
Вони спустились у лощину.
В кривавих відблисках ріки
Зоря вставала на вершині.

Свiтанок близько.. Вiтер ледве
Віщав його тремтінням раннiм
Крутий скалистий дальній берег -
Горiв у відблиску багрянім!

Андрій вдививсь. В широкім полі
Мирно димівся стан козачий.
Тривога відійшла поволі.
Веселим настрій був юначий.

У серці закипіла жага
І викликала сонми мрій.
Кохання додало відваги.
Покинув козаків Андрій.

Пропав козак, пропав навіки!
Так втратила Вітчизна молодця!
Кохання вище чоловіка,
Вище за брата і отця!
6
Між скалами стелився терен.
Природа буйно розцвіла.
Вхід маскувався у печеру,
Яка до міста привела.

Під одинокий монастир
Привів Андрія скритий лаз,
І вони вийшли на пустир,
Де не усе було гаразд.

Страшенний голод! По канавах
Валялись мертві вже тіла.
Така козацька була «слава»!
Такі плоди за їх діла!

Там, де кінчалась мостова,
Жіночий труп сумно лежав.
Дитина поруч, ледь жива!
Плач її тихо затихав..

Жінок там кілька молодих
Блідих, з запалими очима,
Перед іконами святих
Тихо молились на колінах.

Один голодний, одержимий,
У переулку пострічав.
Учувши хліб, з риком звіриним,
Як пес голодний, прогарчав.

Скибку Андрій кинув йому.
(На мить тут припинили рух).
Нещасний хліб погриз, глитнув..
Вмер на очах, спустивши дух.

У місті не було припасів.
Жили з сусідніх поселень.
Хто помишляв у людській масі
Про голод в урожайний день?

В окрузі ниви вигорали
І погоріли навіть хутори.
Скот по дворам їх забирали.
Від кого кари ті були?

Причина скрита, чи у Бога?
Якщо щасливий чоловік,
То не пройме його тривога,
Бо не творив великий гріх.

Хоч віщували так пророки,
Що будуть злодію удачі.
За завидюще чорне око
Господь гнобителю віддячить.

7
-Ось ми додому і прийшли,-
Татарка жестом показала
На замок, де колони дві були
І герби золотом блищали.

При вході двоє вартових,
Понурив голови, стояли.
У дивній позі для німих
Пароль з прибульців не спитали.

Крутими східцями вони
Піднялися у світлий зал широкий.
Потім кімнати дві пройшли.
Андрій на двері кинув оком.

- Туди не йди! Ходи за мною!
Служниця прошептала у тривозі.
Вела Андрія за собою,
Призупинилася невдовзі.

Слуга блідий, стояв небога.
Оглянув їх, стомлений мором.
Рашіда підійшла до нього.
Магічне прошептала слово.

Пройшли кімнату ще. Шепнула:
«Попрошу пана зачекати!»
Та скоро знову повернулась.
Сказала: «Панна просить звати».

Андрій, хвилюючись, ввійшов.
Побачив панну, що молилась.
Вона стояла під хрестом.
Підняла голову, вдивилась..
8
Служниця блюдо принесла.
Хліба, відрізану скибину.
Сюзанна від святині відійшла.
Моргала жадібно очима.

- А ойцец, матка? Однєсла?
В голосі чулася тривога.
- Так, панна.. Вийшла сама чинно.
Закрила двері до порога.

- Скажи мі, рицеж, добри, славни,
Чим нагородзіць би могла?!
Ходзь до мнє, би тебе обняла!
Очима томно повела.

Андрій обняв панну за плечі.
До себе ніжно пригорнув.
Згадав той незабутній вечір,
Як у світлицю зазирнув.

- Скажи, чому в очах печаль?
Віднині я тобі слуга!
Для тебе все, ніщо не жаль!
Моєму серцю дорога!

Скажи одне лиш тільки слово!
Життя за тебе покладу!
За тебе битися готовий!
Своїм коханням доведу!

- О, не обманюй ти себе!-
І покачала головою, -
Козацький стан кличе тебе..
Чи покохаємось з тобою?

Там батько, брат, твоя Украйна!
Нас розлучити можуть вмить!
Хто праві бал у цалем краю?
Для чего жар ве мнє горить?

- Що мені батько, що Вітчизна?!
Я лиш тебе одну кохаю!
У тобі бачу майбуття!
Вітчизна ти, моє життя!

І пронесу оцю Вітчизну
У моїм серці назавжди!
Любить тебе буду до тризни,
Бо у душі цвітуть сади!

Сюзанна слухала Андрія.
Слова від серця говорив.
Збувалася кохання мрія.
Палко козак її любив.

Покірно руки опустила.
Андрію вдячно посміхалась.
Юний козак такий був милий!
Який то раз в нім закохалась?

Йому вдивилася у вічі.
Приблизив він уста свої.
Сильніше батька, брата, Січі
Кохання обоюдних почуттів!

Вони злились у поцілунку.
Не було жодних протиріч.
Що значить пустота у шлунку?
Що значить Запорізька Січ?

- Тебе любити вічно буду!
Продам, віддам і погублю!
Не побоюся пересуду!
Більше життя тебе люблю!

Андрія слухала Сюзанна.
На мить замислилась вона.
Друзі його там, за стінами..
Доля її така сумна..

Вода велика не загасить
І ріки не заллють любові!
- Любов моя! Який ти красень!
Тебе кохаю я до болю!

Шию коханого обвила,
Не відпускала козака.
І заридала, сльози лила.
- Доля моя така гірка!

О, лютий кат, доля моя!
Тебе я, Анджей, полюбіла!
Забути нашу зустріч не могла.
Дворян шляхетних отдаліла.

Я зачарована тобою,
Князям і графам відказала.
А поманіць могла рукою,
Любого серце покоряла.

Чи мене доля покарала,
Чи дала сченстьє, навпаки?
Моя душа любов пізнала
Та вороги нам козаки..

О, Матка Бозка! Дай нам сіли!
Там за стєнамі, добже вєм.
Батько і брат нам не простили.
Кажди нащкодзіць може мнє!

- Чи батько, брат тебе простять?
Чужа для них моя Ойчизна!
Кохалась би з тобов до тризни!
Кохання вічним може стать!

- Не ми Вітчизну вибирали!
Вітчизна ти одна мені!
Якщо кохання ми пізнали,
То хіба винні ми одні?

Хіба я винний, що родився
І проживав десь, в Україні?
Лиш вовк з козлятком не ужився.
Люди від Господа не винні.

- Життя віддала би за матку!
Для мнє родзіце дорогі.
Чи смерті мушу їх чекати?
Вєм, козаки нам вороги..

За що Пречиста нас карає?
Любов розсудок помутила.
Хто жар кохання не пізнає,
Доля того не буде мила.

-Клянусь народженням моїм,
Усім, що дорого під Небом,
Ти не помреш, будете жить!
Чи можу жити я без тебе?!

- Слова кохання ти сказав,
Що мені серце розідрали..
За замком гуркіт наростав.
Татарка радісно вбігала.

- До мяста підійшли полки!
З Вололдиєвським прискакали!
Будуть побиті козаки!
Вже у полон п’яниць забрали..

Вози муки, пшона і хліба
Фураж і тридцять п’ять корів!
Разом покінчать наші біди
Гусари бойових полків!
9
Андрій же панну цілував.
Чи запорожці хвилювали?
Про все у мить цю забував.
Пристрасть кохання поглинала..

Гроза гриміла після нічки,
А дощ по замку градом бив.
Ранок настав, гасили свічки.
Церковний дзвін гулко дзвонив.

Андрій в обіймах без тривоги
Почув, як мідний дзвін звенів?
Не знав, що місту на підмогу
Володиєвський підоспів.

Війська поляків на зорі
До міста спішно підступали.
Багато п’яних козаків
Побили, у полон забрали.

То Переяславські полки
Так до горілки прихилились!
Були побиті козаки!
У ніч нещасну перепились..

І за бенкет той без удачі.
У день нещасний, роковий
Гудів, як вулик, стан козачий.
На Круг зібрав всіх кошовий.

-То бачите, які удари
Нам неприятель учинив!
Гультяї заслужили кари!
Кирдюг старшин усіх винив.

Та Кукубенко, різкий лицар,
Річ кошового перебив:
- Чи треба нам пересвариться?
Ти хіба сам з нами не пив?

Ми не у піст так напивались!
Воно ж без діла гріх не пить!
Того і ляхів прозівали;
Чи треба воїнство винить?

- Виню гультяїв за безпеку!
Чи дозволяв я стражі спати?
Як не ввійшла у сон далекий,
Буде вона відповідати!

Хоч вірно каже Кукубенко,
Ляхам відплатимо на ділі.
Дамо, псяюхам, хорошенько!
Бити сонних! Як посміли?!

Віднині всім повеліваю
Вина у рот більше не брати!
А як нап’ється хто, узнаю,
Того на смерть велю карати!

Щербиновський, Стебліківськиий
Курені в обозах стануть!
Корсунський курінь, Дядьківський,
Полк Тараса у засаду!

Куреннії отамани!
Діло робить без суєти!
У воріт козацьким станом
Ляхів будемо стерегти!

І запорожці бадьорились.
- Спасибі, батьку, за турботу!
Наказам дружно підкорились.
Бралися дружно за роботу.
10
Тарас вдивлявся на убитих
І думав, де Андрій, хто знає?
Та раптом Янгель йому крикнув:
- Пане, полковник! Вас шукаю..

-Чого тобі, лихвар безбожний?
Чи тебе бачити хотів?!
Не гнівайсь, пан ясновельможний!
Вчора у місті я сидів..

- Який же біс тебе заніс?
Ну, говори, там видів наших?
-Так удалось ото мені..
Узнав таке, сказати страшно!

А наших бачив там, їй – богу!
Рахум, Самуйло, Хайвалох..
-У пекло псам твоїм дорога!
Щоб рід твій чортів передох!

Ти бачив наших запорожців?!-
Питаю тебе я , Тарас.
Чи у тюрмі на них колодки?
- Не гнівайсь, пан. Скажу, дай час.

Бачив у замку я Андрія.
Він чистим золотом сіяє,
Такий поважний став, красивий!
У замку князя проживає!

Хто воєводу там не знав?
Серед магнатів всім магнат!
Андрія першим примічав!
Бардзо багатий пану сват!

- До мене лізе лях у свати?!
-Андрія видів і княжну!
Казали: скоро бендзє свадьба.
Візьме шляхтянку за жону.

- Примушував його хто, може?
- Та не примушували пана!
Княжна прекрасна! Всраться можна!
Жінка така, як з неба манна!

Прекрасній дочки воєводи,
Іще на Світі не бувало.
Ця дочка польського народу
Баронами погребувала.

Він через неї перейшов..
Туго замислився Тарас.
Любив дівиць Андрій його!
Спостерігав ото не раз

Слабинку з бабської вини.
Пристрасть велика в нім бурлила.
Жінкам придатні бо вони.
Шляхтянка чарами зманила.

Тарас сам у собі заклявся.
Полячці думкою вже мстив.
«Якби випадок підвертався,
Її за косу б ухватив.

Не рахувався би з красою.
Мріяв арканом захлеснуть,
І потаскали б її коні.
Об землю розбивали грудь.

Побились би об землю плечі
І тіло розірвалось по шматкам!
Не дай Господь такого тестя!
Не познайомитись сватам!
-----
-Коли почувся шум, різня.
Загін військовий підступив.
Схватив я перли навмання.
З поляками у місто поспішив.

Хорунжому червонці позичав.
Хотів, ото, у нього править.
Хорунжий, правда, не віддав
Та обіцяв других заставить.

Хорунжому дав у заставу.
Військовим гроші позичав
І перли продавав на славу.
Андрія особисто пострічав.

Мені сказав: «Скажи отцю,
Брату Остапу, що їм злитись?
Тут я знайшов долю свою!
З усіма ними буду битись!»

-Ти мені брешеш, пес, іуда!
Андрій, виходить, продав нас?!
Рукою шаблю рвонув Бульба.
Уб’ю! Не буду я, Тарас!

Янгель тоді, як молодий,
До лісу зайцем припустив.
Тікав, від страху, ледь живий.
У Бога милості просив.

Не відав Бульба, що готує
Їм невідомий Божий гнів?
І хто майбутнє пророкує?
Стояла стража у вогнів.

11
На ранок шістка куренів
Перед воротами зімкнулась.
Підстерігали шляхтичів.
На сотні військо розділилось.

У кріпості почули готування
І позбирались на валах.
Гусари, що прийшли неждано,
Першими стали у рядах.

« Пся крев! Пов’яжем войско хамув,
Як оце бидлє пов’язали!»
З наказу головного пана
Всіх полонених показали.

Стидався отаман з печалі.
Удача підвела, як хлопці напились.
А знизу козаки кричали:
«Виручим, Хлібе! Не журись!»

Попович, гострий їдким словом,
Метелиця і Ян Козачий
Панів дражнили гонорових:
«А повиходьте, пси собачі!»

Вже добре знали отамани -
Слова ці – не дурні труди.
Хай тільки вийдуть! За валами
Їх рівні помішаються ряди.

Полковник другий, низькуватий,
Поспішності не привітав.
Худий, маленький, не пузатий,
Він ратне діло добре знав.

Не піддавався на кураж.
Він знав відважних козаків.
З ними бої були не раз.
Володиевський був такий.

Не був він шляхтич родовитий.
У Вишневецького служив.
Звання собі на полі битви
У ділах бранних заслужив.

Батько учив: «Щоб не сміялись,
Бо малий ростом ти у неньку,
То зроби так, жеби боялись.
Шаблю тримай міцно у ренках!

Тримай на шаблі честь свою,
Образ нікому не прощай!
І на дуелях, і в бою
Сам собі славу здобувай!»

Міхал був лицар благородний.
Лежачого не добивав.
Те, що на сеймах було модно,
Того по правді не сприймав.

Бувало, що на сеймах Польщі
«Нє позволям!» слово сказалось,
Часто куплялося за гроші,
І рішення не визнавалось.

Там не могли заборонити
Ніяке слово шляхти роду.
Прав не хотіли загубити
На панські вольності, свободу.

Хоча король з тим був не згідний,
Власті єдиної не мав.
Був курс політики не гідний.
Панство у вольності тримав.

Полковник знав – шляхта старалась
Віру схизматів загубить.
Польська держава захиталась.
Права обірвані, як нить.

Був небезпечний панський гонор.
Часто пани ворогували,
І не за діло, а за слово
На їх дуелях убивали.

А воєвода був у Дубно
Та на поради не зважав.
Скоріше згоден з «лизоблюдом».
Слухати інших не бажав.
12
Лавина дружних куренів
Під валом кріпості зімкнулась.
Помсти хотіли на панів.
Лицем до битви повернулись.

Щитами мідними блищали
Полки у бойових рядах.
Стояло військо на валах,
Гармати ядрами стріляли.

Свинцем картечі обпалили,
І запорожці відійшли.
Від пострілів гарматних відступили.
Дражнили лицарів вони.

Товстий полковник, головний
Горів бажаннями розправи.
Махав перначем, як дурний.
Ворота відімкнуть заставив.

Одні із перших в жнивах слави -
У броні мідній скакуни.
Гусари гордо виступали;
Від Вишневецького вони.

Піхота рівними рядами,
Кольчуги довгі, до стегна,
Добре озброєна мечами,
Не віщувала би добра.
13
З усіх сторін напали дружно
Козацькі бойові полки.
Ряди змішались. Було трудно.
Завзято бились козаки.

Кожний козак на здивування
Відвагу, доблесть проявив.
Хтось смерть знаходив у змаганнях!
Хтось славу вічну заслужив!

Попович, Шило, Кукубенко,
Палій, обидва Писаренка,
А більше всіх Остап Бульбенко
Багато ляхів перебив.

П’ятьох Попович заколов,
Двох шляхтичів з коней звалив.
Колов не тільки язиком,
А слово ділом підтвердив.

Дуб, запорожець молодий,
З одним із лицарів схватився
Ножа у груди засадив
Та сам від шаблі поплатився.

Хорунжий, із вельможних панів,
Звалив Онисія Вужа.
Зрубав мечем, списом дістав він
Також і Федора Коржа.

«Так ось із ким хочу схватиться!-
Пробився Кукубенко – отаман.
Він на коні летів, як птиця.
Цільною кулею дістав.

Коли з коня звалився лях,
Безсильно щаблю опустив,
Загнав в уста йому палаш.
Навіки до землі прибив.

Обшитий золотом, каптан
Миттєво кров’ю орошався.
Грабіжник, Бородатий, отаман,
Прикраси поздирати постарався.

З червінцями зняв повний черенок,
Турецький ніж, оздоблений рубіном.
Над шиєю свиснув клинок!
Впав, обезглавлений, загинув..

З користі не було добра.
Згинув жорстокий Бородатий.
До смерті гайдамаки привела
Кривава шабля супостата.

Подвижник Гонти, Бородатий,
Насилував шляхетних панн.
Призвали козаки Остапа,
Щоб був їм новий отаман.

Остап зняв шапку, не пишався.
Вклонився низько до землі.
У гущу ляхів прорубався,
Вів за собою козаків.

І козаки за ним спішили.
Кололи, били шляхтичів.
Змішались ляхи, покотились
І відступали, хто мерщій.

Полковник шаблею махнув
І свіжим сотням знак подав.
Свинцевий град рушничних куль
Биків за огорожею дістав.

Стрільбою налякалось стадо,
Збісилось і вози розмолотило.
Змело піхоту і гусарів.
Ляхи спасались, відступили.

Бики трощили огорожі.
Гарматний залп їх налякав.
Стали до кріпості ворожі!
Від них гусарський полк втікав.

Остап ударив з флангу сміло.
Відрізав відступ шляхтичам.
Багато сотень уціліло.
Володиєвський з ними сам.
14
Бульба Остапа похваляв.
Достойною була заміна!
На мить, здавалось, забував
Про зраду «бісового» сина.

Сідало сонце. Вечоріло.
В окрузі запалились вогнИки.
Полеглим в битві першим ділом
Почесть віддали козаки.

Тіла товаришів убитих
У братську яму поскидали.
Нема хреста, могильних плит.
Курган високий насипали.

Від скіфів, давності часів,
Древні кургани зберігались.
Дерева,трави, як живі,
Шепчуть, де битви відбувались?

Там, на дубах сидять лелеки.
Здається, крони тих дубів
Пам’ять несуть про дні далекі,
Про бій хоробрих козаків?
15
Прийшла під Дубно вість погана.
Татарський хан на Січ напав.
Там у полон мужів забрали,
А хан казну пограбував.

Ту вість привіз козак Голота.
Він двох коней успів загнати.
Була у козаків робота -
Казну, що вкрали, відбирати.

Зібрались отамани знову.
Взяв першим слово кошовий.
-Ось що я думаю, панове,
На те у голові своїй..

Ми ляхів добре вже провчили!
Чи треба місто здобувати?
У похід рушать наші сили
Казну козацьку відбирати!

-Е, ні товариш! Не те мовиш!
Лишились полонені тут.
Кому їх визволяти із неволі?!
Чи, може, ляхи віддадуть?!

Закон козацький треба зважить,
Діло святе у козака.
Не повторю я то два рази,
Бо моя правда велика!

-Чи не здеруть татари шкіру
У полонених на Січі?
Чи нам сидіти тут?! Не в міру
Пити і їсти калачі?!

Не знали, що рішить на Раді?
Роздор вчинився у рядах.
Казну забрати би у гадів,
Та Бульба правий на словах?

Замислились старшини і не знали,
Як же їм треба поступити?
Одні на Січ іти, кричали..
Другі, щоб козаків звільнити..

Сивий старик, поважний станом,
Козак по прозвищу, Бовдюг.
Махнув рукою над зібранням.
-Дозвольте слово мовить тут!

У пояс низько поклонився.
Голосно виступив: «Панове,
Я дід, на війнах підносився,
То гідний вам сказати слово..

По добрій волі розділяйтесь!
Похід продумайте зарання.
А хто не хоче, зоставайтесь!
На тому кінчилось зібрання.

Рішили мудро, і прощались
Усі у ніч ту козаки.
Ті, хто хотів, то зоставались,
І розділились їх полки.

Бовдюг лишився з козаками.
Сказав: «Тут буду помирати!
Загину тут на полі брані!
Чи долю кращу ще шукати?»

Зостались Шило, Вовтузенко,
Микола Вертихвіст, Густий.
Палій, обидва Писаренка,
Гуска Степан, Гуска Охрім.

То були отамани - моряки.
«Чайками» дружно нападали.
Великі і розкішні кораблі
На абордаж уміло брали.

Скільки грабовано добра?!
На вік комусь би і хватило.
Скільки зарили срібла там?
А де? Не знає і Гаврило.

І умудрялися за дні
Пропить, потратить, прогуляти.
Знав про набіги Ближній Схід,
Щоб ворогу не побажати!

Могли на суші відпочити.
Січ Запорізька, то їх дім.
Коло землі їм не робити.
Такий козацький був уклін.

Що пропили, що прогуляли,
Розтринькали туди – сюди,
Значить, у діло обертали,
Аби щось пити, крім води.

Така моряцька вже душа!
Є гроші, щедро угощають!
Як у кишені, ні гроша,
У нові рейси відпливають..
-----
Кінець був Раді. Розділились.
Частина виступала з кошовим.
Полковник Бульба, як рішили,
Став Отаманом наказним.

Спати лягли після обіду,
Щоб вночі рушить у похід,
Щоб до світанку геть без сліду
Обози повернуть на Схід.

Аби не скрипнули вози,
Мастилом запаслись доволі.
Не намічалося грози.
Безшумно рушили у поле.

Разом кидали виклик долі.
Прощались так, як повелось.
Чи їм, обранцям злої волі,
Побачитись ще довелось?

ЧАСТИНА ТРЕТЯ.
1
Від’їзд тримавсь у таємниці.
Аби не знали вороги,
Що мусів табір розділиться,
Робили петлями круги.

І не палилися вогні.
Частина війська до світанку
Шатра зібрала всі свої.
Трохи лишали для обманки.

Кривавим полум’ям світились
Вогні ранкової зорі.
Орли, стерв’ятники злетілись,
Бо здобич чуяли вони.

На стінах сурмами заграли.
Надсадно били в барабан.
Битву вони передвіщали.
Зібрав старшину отаман.

Тарас помітив - зажурились
Навіть сильніші із мужів.
Печаль до серця прихилилась.
Та не забракло Бульбі слів:

-Що на обличчя потемніли?
Чи може порох відсирів?
Чи шаблі ваші притупились?
Чи мед в баклагах опустів?

- Є, батьку, порох, шаблі гострі!
А мед пропили звечора!
- Ну коли так, сідайте, хлопці!
Вип’ємо меду на «ура!»

Гей, слуги! Час, видно, назрів!
Несіть весь мед мій із припасів!
Та весь розлийте, щоб не смів
Не пити хто за Віру нашу!

Відкриті бочки, і над станом
Пронісся тостів ураган.
За Січ! За Віру! За Украйну!
Всіх пригощає отаман.

Могутнім хором рознеслись
Його слова над вільним станом!
Щоб кожний братством дорожив,
Як подобає християнам!

Спокійні запорожці знову,
Почувши праведні слова.
В останній битві всі готові
Завдати перцю ворогам.
2
Через лазутчиків - жидів
Секрет противник розізнав.
Володиєвський вже тоді
Війська на битву готував.

Та і Тарас не гаяв часу.
Весь стан прикрив рядом возів.
Зібрав потрібні всі припаси.
Засаду мав з двох куренів.

Піхота перша наступала,
І на вози пішла вона.
Грім прогримів із всіх пищалей.
Жорстока та була війна.

Свистіли кулі, дим стелився..
У тій завісі димовій
Противник трохи розгубився.
Кровавий зачинався бій..

На стан гармати повернули.
Із жерла вирвались вогні!
Та ядра землю лиш метнули,
Десь розірвались в стороні.

А ось і весь курінь Остапа
До пушкарів пробитись зміг.
П’ять гармат мідних було взято,
Та шість противник уберіг.

Француз, найманий інженер,
За тим, порубаний в капусту,
Навів шестірку сам тепер
І гримнув. Смерть посіяв густо.

Багато козаків, їх сила
Впала під обстрілом стволів,
І запорожців смерть косила.
Рубались ті, хто уцілів.

З воза упав старий Бовдюг.
«Прощайте, люди, помираю!
Ви погребіть мене отут..
Господу дух я свій ввіряю!»
3
І козаки не відступали.
Кожний рубався, наче звір.
Ряди противника змішались,
І протрубив хорунжий збір.

Ляхів схилилися знамена.
Хорунжий гнав коня у ліс.
За ним летів, став у стременах,
Гуска Охрім напереріз.

Догнав і Паливода ляха
Та першим Гуска підлітав.
Не встиг хорунжий навіть ахнуть,
Як списом він його дістав.

Була короткою відплата.
Злетілись ляхи на біду.
Охріма посікли на лати.
Коня схопили за узду.

Точилась битва. Бій кровавий –
Бенкет хоробрим козакам.
Заслужено котилась слава
У нагороду молодцям.

Козак вельможний, Степан Гуска.
З ним Балабан і Вертихвіст
Ворожі захопили пушки
І тіл намолотили міст.

Силач відомий, Дегтяренко
Два ляха порубав на сік.
Рубака знатний, Вовтузенко,
Французу голову відсік.

Та і коса найшла на камінь.
Як смерч, удари розносив
Гусар з величними вусами,
І Дегтяря на землю збив.

- Нема із вас, собак - схизматів,
У кого більша б була сила!
Вас буду бити, убивати!
-Не будеш! – крикнув ляху Шило.

- Так брешеш, ляше, є такі!
Для нас не вечір темний ще!
Зчепились лицарі лихі,
І ранив лях його в плече.

Та не здригнувся Яків Шило.
Тяжкий у характерника кулак.
Ударив і загнав в могилу.
Постій! Не добивай, козак!

Один гайдук, із слуг вельможі,
Заніс клинок над ним з плеча.
Біда! Ніщо спинить не зможе
Смертельний блиск його меча!

Прощайте, люди!- сказав Шило.
На рану руку приложив.
Простіть, кому чим завинив я!»
Дух свій до Бога відпустив.
4
- А що, орли?!- Тарас прикрикнув.
Чи сухий порох у рожках?
Чи не ослабли ви у битві?!
Чи є відвага у серцях?!

Є, батьку! Порох у нас гожий!
Іще не гнуться козаки.
Іще на тризні нашій, Боже,
Не вип’ють меду гайдуки!

Сам Бульба бачив, що зосталось
Мало людей від куреня.
Та козаки не піддавались.
Упав один, другий з коня.

Звалили ляхи Вовтузенка,
За ним упав і Балабан.
Кільцем замкнули Кукубенка,
Та відбивався отаман.

Облипли ляхи Кукубенка.
-Держись, козаче! Смерть, чи воля!
Спішить на поміч Писаренко
Та підманула його доля.

І впав козак в обійми слави.
Метнули ляхи списа два.
Один із кращих, син Украйни
Сказав передсмертні ті слова:

- Прощай, Вітчизна, рідна мати!
Загинуть раз один не страшно..
Щасливим маю помирати
За Україну, неньку нашу!

І будуть! Будуть на майданах
Бандури струнами звучати!
І про походи отамана
Старці сліпі будуть співати..

До правди кличуть знову козаків.
Гайда! За правду постояти!
Чи будемо робити на панів?
Чи народ будуть шанувати?
5
Тарас вдививсь на небо хмуре,
Де зграя кречетів вилась.
«Видно, комусь пожива буде?»-
Думка здогадкою неслась.

«Пора! – рішив він. Тяжко було
У морі крові і вогню.
Встояти козаки не в силі,
І знак подав він куреню.

Кіннота вирвалась з засади.
Неслась, як вулканічна лава.
З пищалей били кулі градом.
Козацька наближалась слава.

То перемога!- розкотилось.
Брати, за нами перемога!
Падали ляхи і котились..
Молитва, знать, дійшла до Бога.
6
Та не розвіялися хмари
Для уцілілих ще на волі.
З воріт виходили гусари
З довгими списами на конях.

Лати кріпились на грудях,
На голові і по боках
Під стать сидячим вершникам.
Володиєвский з ними сам.

У золоті блищали стремена!
Битва сприймалась, як забава!
З хмелем кривавого вина
Гусари пожинали славу!

Ріст визначався по рядах.
На першім велетні містились.
Широкий шаблею розмах!
Дистанцій відповідних попросили.

У центрі самому уваги
Стрункий став вершник попереду,
Весь переповнений, відваги.
На свадьбі з ним попили меду.

Був, видно, ловкий знатний лицар.
Він, повний сили молодої,
Навкруг мечем удари сипав
І сіяв смерть перед собою.

Ніхто не знав своєї долі.
Битву Тарас спостерігав.
У знатнім лицарі на полі
Андрія, сина, упізнав.

- Своїх, своїх же б’єш, іуда!
Тарас не витримав, кричав
Андрій же видів пишні груди,
А хто там свій, не пізнавав.

Облилось серце Бульби кров’ю.
І крик у стогін перейшов.
- А заманіть його у поле!
Лиш заманіть мені його!»

Козацький сотник, Невеличкий
Охочих смільчаків зібрав.
Ударив збоку. Били тричі,
Нагайкою Андрія вперезав.

Перших ряди два відділили,
Та не вступаючи до бою,
Коней до лісу припустили.
Погоню викликали за собою.

Андрій кипів. З усього маху
Коня пришпорив і погнав.
Летів один, бо не знав страху.
За ним ніхто не поспішав.

І всю, віддавши гніву, волю,
Було, догнав вже козака.
Заніс свій меч. Раптом за повід
Рвонула з силою рука.

Пропав Андрія миттю гнів.
Він бачив страшного отця.
Від хвилювання весь збліднів.
Біліший став від мертвеця..

- Ну, чи не здерти з тебе шкіру? -
Спитав Тарас. Злізай з коня!
Як проміняв ти нашу Віру,
Жить не осталось тобі дня!»

Широкий крок назад відставив.
Тарас рушницю з плечей рвав.
Ствол на Андрія він наставив,
І грізним голосом сказав:

« Забув ти Бога і Вітчизну!
Продав собакам честь свою!
Я породив тебе, Андрію!
Сам породив, сам і уб’ю!

Неслись на небі чорні хмари..
Роздався постріл громовий.
З поривом вітру залп, як кара,
Ударив з громом грозовим.

Без стогону, як і без слова
Андрій звалився на траву.
Тарас дививсь на труп суворо.
У печаль серце обгорнув.

-Чим не козак? Красивий станом,
Чистий лицем, орел в бою!
Загинуть так, згинуть безславно!
Продав Вітчизну сам свою!

Прости їх, Боже, як усіх.
Рідний отець сина убив!
На Божий суд за страшний гріх
Сам у вогонь себе вводив.
7

- Чи Андрій смерті заслужив?-
Наблизившись, спитав Остап.
- Та може, вірно, що убив,
Хоч добрий з нього був козак.

Остапу брата стало жаль.
З батьком над ним стояли разом.
Тарас ховав свою печаль.
На сина не було образи.

-Давай же, батьку, заодно
Погребемо труп від наруги.
Землі його передамо.
Чи погребе його хтось другий?

До тіла мертвого Андрія,
Чи вернемось у другий раз?
- Та є кому про нього мріять,
І погребуть його без нас..

Та можна доблесть зауважить.
Землі віддати, як прийшлось..
-Біда! Зміцніли ляхи вражі!-
До слуху Бульби донеслось.

Гонець за ним упав без сили.
Бульба помітив ворогів.
З усіх сторін їх оточили.
Остап і він - були одні.

-Остап! По коням! З нами Небо!
Витягуй шаблю наголо!
До лісу пробиватись треба!
Держись, щоб пізно не було!

Остапа ляхи окружили.
Та, мабуть, не у добрий час.
Два ляха замертво звалились.
Назад дивись!- кричав Тарас.

- Не піддавайся ляхам вражим!
Бульба Тарас рубав відважно
Сам клятих ляхів - ворогів.
Коловся, бився, як умів.

І вже з трьома Остап схватився.
Двох шаблею він рубанув!
Та третій, якось приловчившись,
Його арканом затягнув.

Всім скопом налетіли ляхи.
Обвився петлями аркан,
І сила силі дала маху.
В’яжуть Остапа по рукам!

Зв’язали і беруть Остапа! -
Ще встиг побачити Тарас.
У голові чув дзвін набату,
І світ в очах його погас.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА.
1
«Довго же спав я десь в оселі!»
На возі Бульба розглядів:
Хмари пливли у каруселі.
Над ним Товкач – земляк сидів.

- Яке там спав? За дві неділі
Лиш перший раз слова сказав.
Від ран ослабло твоє тіло.
Ти язиком ледь повертав.

Тебе ж гусари порубали!
Ледве живий дивом зостався!
-Остап! Остап! Його зв’язали!-
Згадав Тарас. Знов забувався.

Боліли рани, нило тіло,
Часто впадав у забуття.
Товариш вірний терпеливо
Дививсь за ним, як за дитям.
-----
Неділі три вони скакали.
Тарас до себе, то входив,
То знов свідомість пропадала.
Щось несвідомо говорив.

Товкач лічив його уперто.
Лісними травами поїв.
І не судилось Бульбі вмерти,
Бо потихеньку вже ходив.
2
Усі проїхали дороги,
Пів – Польщі їх поколесили
Вони добрались до порогів.
До землі вільної вступили.

Міцна порода, дух могутній
Недуг Тараса побороли.
Йому, помітно, стало лучше.
Він майже був уже здоровий.

Та тільки більше сумував.
Все помінялось на порогах.
Старих друзів не зустрічав.
Їх душі відійшли до Бога.

У польських землях, у степах,
Скільки загинуло, пропало?!
Розкиданий по світі, прах
В одну могилу не зібрали.

Тарас від всіх відсторонявся,
Більше мовчав, став не речистий.
Марно струну перебирали,
Співали бородаті бандуристи.

Ніщо Тараса не займало,
Ні мед хмільний, ні бал зухвалий.
Сидів понурий, примічали.
Люльку гірку курив немало.

Часто від думи так тяжкої
До моря сам, було, ходив.
З рушницею, без наміру якого,
Як неприкаяний, бродив.

І марно дикі гуси пролітали
Над сивою сумною головою.
Думи тяжкі все нависали
І розмовляв він сам з собою:

-Живий Остап, чи у могилі
Лежить десь у чужій землі?
Правду знайти у моїй силі..
У Польщу треба їхати мені..
3
Янгель лежав сам у світлиці,
Побачив Бульбу крізь вікно.
Він був при зброї, як годиться,
І на коні сидів верхом.

- Хазяїн де, твій муж чи вдома?
Поклич його мені сюди!
З дороги ми, нас мучить втома!
Коню вівса дай і води!

- Муж дома, пан, хворий давно,-
Янгель чув добре голос Сари.
Гроші сховав, глитнув вино
Сам у думках до себе марив:

« Злотом дві тисячі червоних
Дали б за голову мені!»
Тараса кликав у покої,
Ступив зі страхом на поріг.

-Прошу покірно у світлицю,
Зайдіть у хату, прошу пана!-
І не забув Янгель вклониться.
То ваш приїзд, як з неба манна!

-Послухай, жид! Під вічним сонцем
Ти жив по милості моїй!
У нагороду дам червонці!
Вези у Польщу, як мерщій!

- Вей! Варта «живота» дорога!-
За вухом Янгель почесав.
Та «кохам» пана, як то Бога,
То торбу злотих би пан дав.

П’ять тисяч злотих, моє слово.
На воза пана візьму тайно.
На дні під цеглою так сховам,
Же сидіть бендзє бардзо файно.

- Роби, як знаєш! Чи христився,
У синагогах без Христа?
Та певно, Бог твій заступився,
І я від смерті тебе спас!
4
Янгель крутився по Варшаві.
Об’їхав кілька там кругів.
В жидівські увійшли квартали
І зупинилися в однім.

Тарас у клітці під мішками
Жидівський говір розпізнав.
Підставив вухо під верх самий.
Чув - голос Янгеля пищав.

Чулося слово - «Мардохайм» .
Ім’я частенько повторяли.
Їх говір обернувся в «хайм».
Про щось там мало не кричали.

-А вибирайся, пан, на волю!
Кінець прийшов твоєї муки!-
Почув Тарас знайомий голос,
І протягнув до верху руки.

Випростав ноги, повернувся.
Поклажу всю перевернув.
Нарешті виліз, розігнувся.
Свободу рухів повернув.

Хоч сонце крилось за домами,
Було ще видно дві хатинки,
Де зупинились вони саме.
Не було,ні одної жінки.

Під дахом глиняних хатинок
Висіли лахи, ганчірки,
Низка із в’ялених рибинок,
Гусак копчений, мотузки..

Дві купи сміття немалі
Нещадно завалили двір.
Ватага обірванців - хлопчаків
Кричала і валялась по землі.

Хазяїн, рижий і мордатий,
Що коло Янгеля стояв,
Їх запросив у свою хату.
То його Янгель все питав.

«Остап живий, син у темниці!-
Тарасу Янгель передав.
- Побачення можна добитись,
Аби хто стражу підкупляв.

- О, якби вам могли дозволить,
То гроші би не жалкував!
Остапа вирвіть із неволі,
Усе вам золото віддам!

- А може правда, похлопочем? –
Поглянув другий жид на Бульбу.
І коли ми та Бог захоче,
То може, щось воно і буде?

Ми підключились би. О, Боже!
Наш Мардохайм, як Соломон!
І коли він тего не зможе,
То юж нє зробі то ніхто!

- Ти, пане, тихо оставайся.
Терпіння трохи наберись.
Поможе Бог, не сумнівайся.
Жди нас один і зачинись!
5
Весь день горів Тарас бажанням
Довідатись, що там відомо?
Перебував у такім стані,
Що не позаздрити нікому!

Губи шептали щось, молились.
З вікна дивився на дорогу.
- З якими вістями з‘явились?-
Спитав він Янгеля з порога.

І перше, ніж зібрався з духом
Відповісти Янгель Тарасу,
Бульба все знав, не слухав вухом.
- Ян нам сказав: «Юж нєма часу!»

Злота немало знадобилось!
Бог не хотів допомогти.
Такий народ! Хай би сказились!
Кожен до сєбе хце гребти.

Даваць прийшлось п’ятсот червонців!
Кожен корисний, як той хам!
Та завтра, єще до схід сонця
В одзєжі графа пшейдзє пан.

Війська – три тисячі скопилось!
Всіх завтра козаків скарають!
Патшиць на сина, як не бились,
Юж нєможліво!»- повторяють.
6
Хазяїн хати, Гершко Монін,
Два сінника їм постелив.
Не спав Тарас, був нерухомим.
У люльці тлів тютюн гіркий.

Надія рушилась, пропала,
Та дух його не ослабів.
Надворі буря розігралась
І вітер ставнями рипів.

Йшов сильний дощ. Гроза гриміла
І морок ночі відпливав.
Як тільки небо засіріло,
Сам Бульба Янгеля підняв.

Одягся в пишне «облаценє».
(Продав один купець прохожий)
-Пан схожий єст на графа з Вєни!
Навіть на герцога сам схожий!
7
Ще треті півні не співали,
Під стіни підійшли тюрми.
Дорогу перед тим спитали.
Зайшли у, критий дахом, двір.

Гулко ішли по коридору,
Де зустрічали вартових.
Всім Янгель роздавав поклони.
Попереджав їх: «З графом ми!»

В кінці путі Степан Бідовий
Затримав їх, проговорив.
В тюрмі з’явився стражник новий.
Тераз він Яна замінив.

Вей - вей! Погано як, мій Боже!
Великий ризик би пан мав!
-Веди! Не пропустить не може!
Чого стоїш? Веди, сказав!
-----
Виднівся вхід у підземелля
Гайдук стояв, як рок жорстокий.
- Вельможний пан! Пшепрашам вельми!
Янкель підкрався якось боком.

- До пана просьбу єдну мєми..
То велькі грабья, (йому трясця!),
Прибув, пшепрашам пана, з Вєни.
На запорожців хце попатшиць..

Гайдук словам його повірив.
Від себе сам добавив так.
-Охота графу шкодзіць нерви,
Жеби пшиходзіць до собак!

- Як ти так смієш говорить?!
Поганити сміливих запорожців!
Собачий син ти! Єзуїт!
Чи дать по гембі єго мосці?!

- Еге! Я бачу, ти схизматик,
Єден із тих, шо там сидять!
Тераз покличу сюди наших
І подивлюсь, який ти граф?

Гайдук відкрив, було, уста.
Янгель зі страху закричав.
- Мовчіть, мій пан, раді Христа!
То граф, напевно, жартував.

Чи схожий граф на запорожця?
І як то міг герба дістати?
Заплацім пану ДВА червонця!
Не треба шуму підіймати!

-Цо мувіш, жидзє? Поки стражу
Єще покликать не успів,
Не два, а СОТНЮ дай одразу!
І бідний Янгель, аж збліднів!

Віддав по курсу злотих купу.
Не рискувати ж головою!
«Фортуна розвернулась в дупу!»-
Янгель картав себе журбою.

Гайдук взяв гроші. Шкодував,
Що мало злотих відбирав.
Узнав, з ким справу оту мав.
Їх у тюрму не пропускав.

-Як гроші взяв, мусиш пустить!
На що він нагло відповів:
- Вам шибчей ногі уносіць,
Поки своїх я не привів!

Янгель зі страху причитав
І тягнув Бульбу за рукав:
«Ліпше тікать, хоч гроші дав».
Бульбу у думці проклинав.

-Хочу дивитись на їх муки!
На місце страти приведи!
Янгель ламав, рука об руку.
Для чого золотом платив?
8
На площі стратити зібрались
Нещасних запорожців - козаків.
Народу – тисячі стікались,
Валили від усіх сторін.

Тут, і вельможі, і шляхтянки,
Хто як, для чого бачить хоче?
Весь різношерстий люд міщанський
Дивитись страти був охочий.

Тарас почув, як засвистіли
І крик людей: «Ведуть! Ведуть!»
Глянув на башту, її стіни.
Серце стискалось йому тут.

Остап твердою йшов ходою,
А в ланцюгах за ним всі ті.
Ішли в лахміттях рівним строєм.
На грудях хрестики святі.

Наблизившись до ешафоту,
Він руку правую підняв:
- Не дай же Бог, щоб з наших хто,
Віру від батька проміняв!»

Кат поздирав одежу з нього
І до станка цепком в’язав.
Дививсь Тарас, не забув Бога.
Страждання сина шанував.

І ось при самій вже кончині,
(Що батько тут, про те не знав).
Не знати, по якій причині
На диво голосно спитав:

- Ти мене чуєш, батьку? Де ти?
Ч-у- у- ю!! – гриміло над юрбою
Панна дивилась із карети
І сльози витерла рукою.

Біліше смерті, Янгель довгий,
Стояв, дихання гамував.
У натовп рвалися військові
Та Бульби слід уже пропав.

ЧАСТИНА П’ЯТА.
1
Сто двадцять тисяч душ повсталих
Від придніпровських двох сторін
На захист правди від потали
Йшли під знамена козаків.

У війську вільних запорожців,
Для прикладу усім його полкам,
Одним із кращих полководців
Був Бульба – славний отаман!

Ні одного не щадив пана!
Він відрізнявся від других.
Літа похилі отамана,
Та не настав критичний вік.

Потоцький був на Жовтих водах
Ущент розбитий козаками,
Лях чудом вимолив свободу.
Був мир підписаний з панами.

У Польщі задзвеніли дзвони.
Позбавились жорстоких козаків.
Спасли Потоцького ікони,
Ксьондзи з хрестами у руці.

Козацький гетьман, Остраниця,
З ним полководці - отамани,
Рішили з ляхами мириться.
Повірили брехливим обіцянням.

Один старий Тарас суворо
Той мир підступний не признав.
« А пом’янете моє слово!
Потоцький всіх вас запродав!

Не попрікайте, отамани!
Не повірте вражим ляхам!
Мене, псяюхи, не обмануть,
А для вас готують плаху.

Купили, може, панування?
Ні! Цей мир до блага не веде!
Біда буде вам, отамани!
Мене згадаєте, буде!

Відома є ціна їх слова,
І ось такий мій буде сказ:
Як підписати мир готові,
Доля, мабуть, розлучить нас!»

Тарас схватив палаш руками,
Зломив його враз пополам.
- Вже, як нема з уламків шаблі,
Не зустрічатись більше нам!

А хоче хто у славі бранній
На полі бою помирати,
Не на печі, не на лежанні,
Прошу за мною виступати!

- З тобою,батьку, разом в Рай!
Інших нема у нас в окрузі!
- По коням, хлопці! Гайда! Гай!
Прощайте отамани-друзі!

Згнітились гетьман, полководці,
Як на виду гетьманських сил
У степ звернули запорожці,
В три сотні шабель, козаки.
2
Збувалися слова Тараса.
Випало так, як він сказав.
Потоцький сам порушив клятву.
Стратив старшин, на кіл саджав.

А що ж Тарас? Гуляв по Польщі.
Спалив сімнадцять кріпостей.
Справляв поминки сина горше
У полум’ї костьолів без людей.

Побив багато знатних ляхів,
Пограбував замки панів.
Грозою для всієї шляхти
Явились Бульби молодці!

На сеймі польськім порішили
Військо Тараса розігнати.
Потоцькому зібрали сили,
Щоб отаманський полк спіймати.

Шість днів Тарасів полк гонили,
Він через вєсі відступав.
Вперто війська ішли за ними.
Врешті Потоцький їх догнав.

У кручі кріпосного вала,
Біля Дністровських берегів
Війська коронні наздогнали
На першому привалі козаків.

Із двох сторін, прилеглих полю,
Потоцький отамана окружив.
Чотири дні вони боролись
Та сильний ворог потіснив.

Тоді Тарас рішив пробитись
Через застави ворогів,
І можна дивом похвалитись,
Удачею сміливих молодців!

Ударив в лівий фланг, пробились,
Кільце лишивши за собою.
Поляки у погоню припустились.
Капкан, розірваний без болю!
3
Тарас слідив, як відступали?
Дивився за останнім козаком.
Коли без удержу скакали,
Упала його люлька з тютюном..

Здавалось, люлька ось, в траві.
Старий нагнувся отаман.
Супутниці у цілому житті
Не міг лишити ворогам.

У небезпеці, без сумління,
Злізти з коня Тарас успів.
(То було чортове веління!)
Скопом противник налетів.

«Ага! Попадлесь, як та врона!-
Потоцький взявся за батіг.
Тарас валив ляхів, як можна,
Та вирватись від них не міг.

Велів Потоцький отамана
Цепками довгими скувати.
На гребні дикого кургану
Підвісить на березі, підв’язати.

Внизу під босими ногами
Сухого гілля піднесли.
Кару робили отаману.
Вогонь великий розвели.

Гілля сухе вмить розгоралось,
Вогонь лизав вже по ногам.
Та марно ляхи так старались.
Твердий був перед смертю отаман.

Дививсь у сторону, сердешний,
Куди неслися лихі коні?
З вершини дерева чудесно
Він бачив все, як на долоні!

В очах його блиснула радість!
Чотири бачив він корми.
До них стежинка наближалась
Від протилежної гори.

І крикнув зично отаман:
«Спускайтесь вниз, ген, до човнів!»
Та козаки не чули слів.
Відніс їх вітер за курган.

- Ой пропадуть! Настигнуть ляхи!
Правіше забирайте!- закричав.
Мало лякала його плаха.
Терпів, вогню не помічав.

Вітер подув вниз до ріки.
Гуляв вже над Дністром - рікою.
Слова почули козаки.
Звернули разом під горою.

Ляхи зірвались у погоню,
Загородили далі путь.
Куди не йшло! На швидких конях
До скель рішили повернуть!

Безумна мить, та будь, що буде!
Нагайки свиснули. Вперед!
Життя одне, доля розсудить,
А смерть два рази не прийде!

Гусари гетьмана узріли,
Очам не вірячи своїм.
У прірву зміями летіли
Коні до бурної ріки!

Лиш двоє не дістали цілі.
Котилися по скелі кувирком.
Каміння кров’ю оросилось,
І оросила траву кров.

Брат панни, лицар молодий,
Сміливо від гусарів відділився.
Стрибнув з вершини до води.
Внизу під скелею розбився.

А козаки вже підпливали
До «чайок», чотирьох човнів.
«Навесні знову погуляйте - е!»
Кричав Тарас їм у вогні.

«Прощайте, гей!» - Ще крик зірвався,
Болючим ехом застогнав.
Все яскравіше розгорався
Вогонь, де гинув отаман.
-----
Дністер - ріка розливом повним
Жене човни у край батьків
«Чайки» гуляють на просторі,
Виносять вільних козаків.

Човни пливуть, і труд веслАми
Триває при бесідах козаків.
Там поминали отамана
У славі незабутніх його днів.

ЕПІЛОГ.
Тарасів полк капкан зоставив
І за пороги поскакав.
Заслін козацьких військ прославив
Його хоробрий отаман.

Весною знову там зберуться.
І Наливайко, і Павлюк
По Польщі з помстою пройдуться.
Людей до кари приведуть.

Гетьман Хмельницький на Січі
З козацтвом зачинав діла.
Були побиті шляхтичі.
Украйна свою Віру зберегла.

Корсунь і Жовті води! Були
Дві перемоги. Знають де?
Рушеннє шляхта об’явила.
Весь край, запалений вогнем.

На Україні Вишневецький
І князь литовський Радзівіл -
Тягар Хмельницькому на плечі,
А кримський хан підло підвів.

Під Берестечком знову битва!
Доля ввірялася від Бога.
Велика кров була пролита!
В Росію привела дорога..

Конфедерати, гайдамаки..
Гонта по Умані гуляв.
Жінка його була полячка.
Дітей своїх сам порубав.

Виговський - писар генеральний,
Та шляхтичі його убили.
Від історичних тих реалій
Союз з Росією зробили.

Січ Запорізьку підведуть
Під скіпетр Руської держави.
Та не пропав козацький труд!
Козацька не забулась слава!

Примітка.
Шевченко Гонту возносив.
Гонта вважався патріотом.
«Синів,що від полячки, не щадив!»
А по мені, був ідіотом.

Божого гніву не боялись
Голови паннам відрізали.
Як буси на вірьовки нанизали.
Гірляндами на вулицях хитались.

Чи то народ кордони має?
Люди, де хочуть, там живуть.
Коли Господній день настане,
У пекло «героїв» відведуть!

Нині Диявола робота.
Скульптури Гонті поробили.
То дітовбивці від бидлоти.
Себе позором заклеймили.

Пам’ятник Гонті для дур. дома,
Бо параною там вивчають.
Мабуть, у хунти «не всі вдома».
Безумство з величчю вінчають.

Як монументи комуністам.
Ленін і Сталін відзначились
Тим, що не снилось і фашистам.
Людей мільйонами губили!





Рейтинг работы: 0
Количество рецензий: 0
Количество сообщений: 0
Количество просмотров: 55
© 16.04.2018 Слава Розен
Свидетельство о публикации: izba-2018-2251736

Рубрика произведения: Поэзия -> Авторская песня












1