Частина перша. Бор з Грьонефьелт-фіорду. Глава 6


Частина перша. Бор з Грьонефьелт-фіорду. Глава 6
–І нехай прибуде з нами Світло! – Бернар нарешті завершив вранішню молитву та підвівся з колін.

Я щиро запросив його поснідати. Ельф не відмовився. 

Треба все ж спробувати полагодити з ним, – промайнуло у мене в голові. – Врешті-решт, зайвих ворогів чи недоброзичливців наживати не треба. 

–Ніч була щось холоднувата, – пробурмотів скуйовджений Першосвіт. Він до речі так хропів уві сні, що гори здригалися. – Одне радує – тут комарів набагато менше, ніж у нас... в Жодіно… 

Хлопець натягнув чоботи та раптом пробурмотів:

–Мені наснилась матуся.

Голос був цілком серйозний. Мені навіть здалось, трохи стривожений. Першосвіт подивився на мене, ніби я щось повинен відповісти. 

Настрій в мене, зізнаюсь, став кепський. Чомусь в голову наче ті мурахи полізли думки про моє минуле: ким був, хто мої рідні, чи живі вони... І від цього всього ставало так сумно, що хоч вовком вий. А тут ще Першосвіт про мамку питає! Ще більше дратує…

–Наснилась, – знову пробурмотів хлопець. – Кажу їй, мов, укрий будь ласочка, а вона якось бочком… бочком… відходить все далі, та далі, і дивно споглядає. А я їй знову: «Укрий, холодно щось». Потім дивлюся, а у мене ніг-то і немає... Виявляється, що лежу в Червоній залі причавлений величезним шматком стіни… а з-під каменів кров тече… ціла калюжа набігла… Ось тому і холодно... Слухай, Боре, до чого б це все?

Питання ніби зависло в повітрі. Я взагалі-то в сни не вірю… А що вони таке по суті – не знаю… не задумувався… Ну наснилась якась маячня, так і Ніхаз з нею! Чого надавати цьому якесь особливе значення? 

–До чого б це? – знову спитав Першосвіт.

Я знизав плечима. А потом заявив йому , що будь-які дії зазвичай ліпші ліки. Вони відволікають від суму… Тим паче коли душу з’їдає зграя набридливих думок.

–Отже, хлопці, рушаймо! – кинув наприкінці своєї промови обом товаришам – і ельфу, і Першосвіту. 

І ми пішли вгору по вузькій стежці. 

Дивно, до чого я буваю байдужим стосовно власного минулого. Невже не хочу дізнатися ким був, що робив? Та і ще лякають навички. Звідки знаю, наприклад, як стріляти з лука? Мало того, виявляється рівень моєї підготовки в рази вище рівня будь-якого новобранця. Якщо я з Інгосу, то ким же там був? Мисливцем? Чи шукачем пригод? А ще примітка: як ти, Боре, приспокійнісінько розібрався з ратними обладунками ельфа! Не кожний зможе з першого разу одягнути акетон з усіма його шнурівками і гачечками… 

Отже, висновок напрошувався один – я все ж не новачок в ратній справі! Тоді питається, а чому тоді був в одягнений, ніби новобранець?.. 

Розжалували? Не було інших місць? Так можна гадати аж до кінця життя… До речі, Гюрята тебе не знав, і це також цікавий факт… Про що він говорить? Що я на тому алоді Клемента… чи принаймні у загиблому місті – був також новоприбулою людиною! Може, я як Першосвіт – також шукав доброї долі? 

І тут в одну мить перед внутрішнім поглядом знову промчалися «картинки» якихось спогадів. Проте, то була не кузня братів Задерихвост… не якісь поселення… 

Палаючі кораблі… тіла вбитих солдатів… і ще ця раптова біль в грудях. Я рефлекторно торкнувся ребер, немов хотів висмикнути якусь уявну стрілу. Навіть заболіло всередині… запекло…

С-с... с-с.., – на язиці завертілось якесь слово. Пригадати його заважав все той же біль у грудях. І раптом: – Свєрр! – аж полегшало. 

Що це? Чиє ім’я? Чого раптом згадалося?.. Псяче хутро! Хто він, той Свєрр? – питань більше, ніж пташок в лісі! Повинно бути якесь пояснення! Треба лише спокійно поміркувати…

–Ти з ким там розмовляєш? – наблизився Першосвіт.

–Та не звертай увагу! – відмахнувся я. – Мабуть, просто не виспався... тому і буркочу собі під ніс…

Тут же подумки себе вилаяв. Так же можна і не помітити, як видаси власні секрети! Обережніше треба, Боре! Обережніше!

Я трохи прискорився, намагаючись збільшити дистанцію між своїми товаришами. Не треба, щоб вони раптово почули мої розмірковування, якщо знову почну бурмотати вголос. 

Слухай! – в голові наче спалахнуло. – А, може, все дуже просто пояснюється? Ти дійсно звичайний новобранець, який прибув з алоду Інгос, щоб присвятити себе служінню війську Лізі. Можливо на власному острові було важко зробити кар’єру… А ти, Боре, судячи з усього, намагався служити, оскільки маєш характерні навички… ось і все! І ніяких зарозумілих припущень! Все просто! Прибув з Інгосу… познайомитися ні з ким не встиг... Потім, після нападу на Клемента ді Дазірє та атаки на острів на твою голову звалився шматок стелі й відбив геть усе, що пам′ятав до цього.

Гарне пояснення? Звичайно що гарне! – погодився я, але хробачок сумніву все одно точив мою свідомість. 

Пополудні ми піднялися на чергове плоскогір′я. Підійшовши до краю обриву, оглянули прилеглу місцевість. Величезна громадина лісу тягнувся далеко на північний схід. З іншого боку плоскогір’я, як мені і розповідав розвідник, розкинулось астральне море. «Відкусані» скелі… І справді, наче відкусані…

–Дивись, там димок, – показав кудись на північний захід Першосвіт.

Ми напружили очі й точно, із-за невеличкої скелі тяглася біляста смужка. Ніс відчув характерний запах вогнища.

–Удача? – підморгнув я товаришам. Справжній мисливець повинен вірити в свою удачу. – Не дарма кружляли!

Ми рушили вперед. За декілька хвилин знайшли вузеньку стежку, яка вела до самого узлісся. Йти стало легше, особливо від думки, що попереду є люди. В голові вертілося: «Швидше б виконати завдання і нарешті звільнитися від зобов’язань».

Минувши чергову скелю, ми вибралися на відкритий майданчик, ліворуч якого виднівся вхід до печери. Саме з нього і тягнулася смужка диму.

–Щось тут не дуже людно, – нервово посміхнувся Першосвіт.

–Ще б пак! – я тут же махнув рукою вбік купи кісток, які лежали недалеко від входу.

–Ніхазова ковінька! – гігант скинув на землю торбинку і схопився за зброю.

Я тицьнув йому пальцем в напрямку правого флангу, мовляв, рухайся туди. А сам взяв лук напоготові та пішов обходити ліворуч. Бернар скинув капюшон, чомусь встав на одне коліно і почав щось шепотіти. 

От знайшов час для молитов! – сердився я. А з іншого боку осаджував себе, бо який з цього ельфа вояка? Хай ліпше молиться, чим заважає. 

Але не встигли ми пройти і півдороги, як Бернар піднявся і рушив слідом за мною. Всі натяки знаками залишитися на місці, він ігнорував… Або ж дійсно їх не розумів. 

Першосвіт досяг печери. Він довго вдивлявся в темряву, а потім крикнув нам:

–Тут порожньо. І смердить... собакою, чи що! Е-гей! Живі є?

Я наблизився до кісток. Це були останки тварин… скоріш за все оленів… може, диких кіз… 

Не схоже, на людський бенкет, – промайнула думка. – А з іншого погляду, який звір складає в сторонці кістки з’їдених тварин та палить вогнище? 

Першоцвіт ще раз крикнув у темряву печери та попрямував до мене.

–Тенсес його знає, що це за-а-а-а.., – останнє слово переросло в суцільне довге «а». Хлопець підстрибнув, озираючись на печеру, звідки з диким ревом вирвалося щось неймовірно величезне. 

Першосвіт навіть зреагувати не встиг. Ударом його відкинуло вбік кроків на десять.

–От курво! – позадкував я. Це ж був справжній пожирач… Гірський велетень… Їх у нас ще прозивали тролями. Невже десь ще збереглись ці потвори? 

Я натягнув тятиву і прошипів крізь зуби заклинання «Вибух». Бабахнуло так, що аж мене ледь не відкинуло назад. Велетень здивовано замахав руками, проте навіть не звалився. Ані дірки в його грудях, ані поранення… 

Очманіти! – я здивовано подивився на лук. Чи то в ньому справа, чи то заклинання ослабло… але троль стояв на ногах та люто витріщав очі. 

–...закликаю до Світла.., – почулося позаду бубоніння Бернара. 

Якась вогняна хмара опустилася на пожирача, перетворюючи його на факел. Велетень закрутився дзиґою та почав верещати наче свиня перед смертю. У повітрі повис характерний запах горілого м′яса і підпаленого волосся. 

Хмара швидко згасла, наче її залили водою. Троль порився пухирями, як жаба з болота. Він затупотів ногами і махнув палицею, більше схожою на дерево, що викорчували із землі разом із коренями.

Першосвіт хотів скочити на ноги, але захитався і знову звалився. Пару секунд він корпався в пилюці, а потім нарешті зібрався силами, схопив свій спис та побіг на троля. І поки той верещав, спробував увігнати наконечник чудовиську в живіт. 

Удар був міцний! Таким можна і наскрізь проштрикнути. Проте спис лише зігнувся дугою… ще мить, і древко тріснуло навпіл. 

–Псячі ноги! – вилаявся я і знову вихопив стрілу. Треба встигнути вистрілити, доки троль не отямився та не зніс Першосвіту голову. 

–Вогонь! – і в другу мить стріла встромилась в спину пожирачу. Спалахнула перекинута через плече шкіра якоїсь тварини. Троль закрутився на місці, але встиг палицею збити з ніг Першосвіта. Потім потвора розвернулася та помчала на нас із Бернаром. 

Я кинувся вбік, вихоплюючи мечі. Очевидно бійки не уникнути, отже готуйся, Боре, до добрячих стусанів. У цього велетня шкіра, що залізо! Ти бачив, що сталося зі списом? Невже таке буває? – думки застрибали в голові, штовхаючи одна одну. В роті пересохло, серце люто забарабанило в ребра. 

У порівнянні з цим чудовиськом, ми всі були якимись жалюгідними мурахами. Навіть не впевнений, що його можна чимось здолати. 

–Драпай! Чого застиг, ніби крижина? – прогорланив я ельфу, сам готуючись до атаки. 

Але Бернар наче і не чув. Він знову чи то почав молитися, чи щось навіювати, ставши на обидва коліна. Його раптом огорнув ледь помітний білуватий серпанок.

На моє здивування, троль на мить зупинився, і тут же повернув у мій бік. Я сердито вилаявся і з криком кинувся назустріч потворі. 

Наступаю… розмахую мечами, ті страшно свистять… вичікую момент для удару… сам продовжую стрімко наближатись… Троль зупинився, встромив у мене свої здоровезні очі та заорав, що аж вуха заклало…

Я стрибнув вперед… Змах, удар… відступ назад… знову атака… удар зліва… другий – справа… назад… Вертись навколо нього, Боре! Вертись! Не зупиняйся!.. 

Змах… атакую по ногах… От, Ніхаз його бодай! Курво! Навіть подряпини не залишилось! – я ще раз наскочив, завдав декілька ударів мечами, проте ніякого результату. Невже справді шкіра із заліза? 

Троль сердито гримнув та спробував відмахнутися. Я ледь встиг відскочити. Палиця просвистіла перед самим носом. 

Треба відступити подалі… бо ліпше, бачу, стріляти із лука… Вогнем його, падлюку, палити! – думки знову застрибали в голові, наче блохи. Я жваво позадкував, продовжуючи крутити мечами.

–Гей, пико жаб’яча! Нумо сюди! 

Не те, щоб я дійсно храбрився. Але цього троля треба тримати якнайдалі від Бернара та Першосвіта. То ж прийдеться навіть під дудку скакати, лише б відволікти. 

Я помітив, що Бернар замахав рукою. Тут же на Першосвіта, що лежав без свідомості, опустилося ледь помітне оку біле сяйво. Далі вже спостерігати не було часу. Троль знову почав рухатися на мене. Я схопився за лук, якась пара секунд щоб витягнути стрілу та прицілитися. А потім:

–Тін! – кричу на все горло і потвору знову охопила вогняна завіса. 

Шкіра велетня на очах потемніла та миттєво вкрилася великими пухирями. Троль зупинився і заволав, аж скелі затремтіли. 

–Тін! – і спускаю тятиву. – Вогонь! 

Краєм ока помітив, що Першосвіт заворушився. Отже, живий, зараза! Ну то й славно! 

Вистріл… другий… третій… Спалах, ще один… наступний… Сам відступаю, тримаю дистанцію… Нс відчуває противний запах паленого м’яса… 

Пожирач опинився в кільці вогню… палало все: трава під ногами, звіряча шкіра на тілі, вірніше її залишки… і саме тіло троля… його волосся… Моторошне видовище… особливо шкіра, що пливла, немов віск…

Троль завмер, розвернувся до мене та кинувся бігти, наче хотів розчавити «цю дрібну комаху», яка плювала вогнем… І він би те зробив, мені відступати вже було нікуди… але зовсім несподівано надійшла допомога. Із-за валунів ліворуч вискочила рись, а слідом за нею – знайома нам дівчинка-друїдка. Вона різко зупинилась, оцінюючи ситуацію… а потім сплеснула долоньками, і вже за декілька секунд в голову троля вдарило блискавкою. Пожирач звалився на землю, немов підкошений.

–А Ніхаз мене бодай! – здивовано вигукнув я. – Ти йому, мабуть, останні мізки випалила!

Чесно скажу, що вже було подумав, ніби це кінець бійки. Але в наступну секунду монстр жваво піднявся і… квапливо почимчикував до своєї печери. 

–Дай йому ще раз! – крикнув Бернар. 

–Няма сіл! – відповіла дівчинка, важко дихаючи. 

Мабуть, такий фокус з блискавкою не так легко створити, – промайнуло у мене в голові. 

Стріляти в спину тролю я не став. Щось всередині мені виступило проти того. І рука, яка вже потягнулась до чергової зачарованої стріли, завмерла на півдорозі. 

Фігура троля, шкіра якого була вже обпечена до гігантських пухирів, заповнених жовтуватою рідиною, а місцями й обвуглена до чорноти, нарешті дошкандибала до зіву печери. Велетень щось жалісно прокричав в наш бік і зник в темряві проходу. 

–Як там у вас? ­ – крикнув я убік Бернара та Першосвіта. Сам намагався тримати в полі зору чорний зів печери. Раптом все ж потвора вирішиться напасти знову. 

Руки тремтіли від напруги… чи то, може, нервове... В роті пересохло, хотілося пити…

–Першосвіт! – гаркнув хлопцю. Той хрипко застогнав, але нарешті підвівся. – Ти там як, друже? – спитав у нього. 

–Фууух… Бувало й краще…

Поруч з хлопцем вже стояв ельф. Він наклав руки на голову Першосвіту і щось зашепотів. Друїдка вибралася з-за каменів та підійшла до мене. Її обличчя загострилося і стало чимось нагадувати мордочку хижої кішечки, яка побачила самотню пташку.

Ревіння троля затихало. Він, здається, забіг вже досить.

–Нумо, хлопці! Йдемо звідси! – кинув я товаришам.

І тут з глибин печери вилетів здоровезний валун. Він гепнувся недалеко від купи кісток.

–От, бздун! – невдоволено прокоментував Першосвіт. – Ще і кидається! 

Я витягнув стрілу, підняв лук, прицілився трохи вище входу і тихо пошепотів заклинання. Стріла помчала вперед. 

Яскравий спалах…. Вибух… Скалу над входом рознесло на друзки. На землю впали величезні каменюки, які перегородили шлях.

–Нумо! Рушимо звідси! – крикнув своїм товаришам. – А то чи мало чого ще трапиться!.. Хутко, хлопці, хутко! – і сам підхопив торбинки.

Ми всі поспішили до стежки. З печери лунало завивання пораненого троля. Здається, він там зовсім шаленів від болю… при тому дико верещав та іноді лупив чимось по стінам. 

Уявляю його стан. Це ж які муки!

Жалобні завивання троля посилені луною, наче трубні звуки, гучно виривалися назовні. Лише за поворотом їх сила значно зменшилась, а вже кроків за п’ятсот і зовсім стихли. 

Бернар підтримував Першосвіта, доки ми не дійшли до лісу. І лише заглибившись в нього, ми дозволили собі невеликий перепочинок.

–Всратись та не встати! – констатував Першосвіт, важко сідаючи на землю. – Забрели на свою голову!

Бернар допоміг йому скинути куртку і сорочку. Очам відкрилися жахливі синці на ребрах.

–Краса яка, і очей не відвести! – зареготав Першосвіт, але тут же зойкнув, бо сміятися було боляче.

Ельф присів навпочіпки, оглядаючи тіло хлопця, а потім знову поклав руки йому на голову та щось беззвучно прошепотів.

–Сподіваюсь, молитви дійсно допомагають, ­ – посміхнувся я. Але Бернар пропустив мимо вух цю шпильку, продовжуючи свою справу.

Друїдка присіла на валун і вказала рисі місце в сторонці від нас. Та слухняно відійшла та лягла під ялинкою. 

–Ви… ви… ви проста дурні! – сердито промовила дівчина. Її обличчя навіть розчервонілося. – Вам сє ще неймовірна пощасцило! І добра, юж я знайшла ваші слідзи та...

–Чому це ми дурні? – образився Першосвіт. – Хто ж знав, що ми натрапимо на...

–На той, що тута живе троль, указивала... сто прикмет! Ув першчу чергу – єго слідзи, – дівчина вказала на якісь вм′ятини в землі. – А запах! Той єго смярдючий запах чуцно за...

–Спокійно! – втрутився я – Ми не такі досвідчені слідопити, як ти... І все-таки спасибі, що прийшла, не злякалася. Не всякий так зробить.

Обличчя друїдки ще більш спохмурніло. Я чомусь вирішив, ніби ляпнув дурницю.

–Вибач, не хотів образити, – пробубонів у виправдання. – Послухай, якщо ти непогано читаєш місцевість навколо, не явиш таку ласку і чи не допоможеш ще трошечки?

–Ув чому?

–Ми декого шукаємо – невеличку групу ельфів та людей... Вони пішли з табору дня чотири тому...

Друїдка раптом весело розсміялася:

–А чо їх шукаци! Табір на входзє. Півдня і ви їх знайдецє.

–Ось так? – посміхнувся у відповідь Першосвіт. – Ось так просто? Дякуємо за підказку.

–А як тебе звати? – запитав я. – Мене кличуть Бором. Це Бернар… а це – Першосвіт…

–Стояна Мовчан, – якось гордовито відповіла дівчина. Навіть зайве гордовито.

–Послухай, Стояно, зроби милість та проведи до табору. Домовились? 

Друїдка чомусь зам′ялася. А може насторожилася… Воно і не дивно, бо хтозна, що то за чоловіки… тобто ми… Які в нас наміри? 

–Ну-у... той добра, провяду, – підвелась вона і зняла з пояса саморобну флягу. 

Зробивши невеличкий ковток, Стояна підійшла до мене і простягла флягу:

–Випі! Табє патребния сіли. 

–Що це? – спитав я. 

–Гета… добри напой… дасць вам сіли, – повторила дівчинка. 

Я понюхав зміст. Звідти потягнуло чимось різкуватим… хмільним… На смак рідина була схожа на збитень, але з щирою добавкою якихось лісових трав. Сил це мені не додало, але приємно освіжило. 

Я передав флягу Першосвіту. Той зробив два могутніх ковтка і затряс головою:

–Ох, зараза! Аж-но в голову вдарив.

Бернар відмовився від напою, пробурмотів щось про піст. Хоча взагалі я не зовсім зрозумів його слова. Скоріш за все, він не став пити, бо збитень був друїдський… а для служника Церкви Світла це щось на кшталт «неподобства».

Першосвіт одягнувся і ми нарешті рушили далі в дорогу. Стояна йшла попереду, навіть не озираючись в наш бік. Вона іноді нахилялась та збирала якісь трави, які акуратно укладала в свої заплічну торбу.

–Дуже болить? – поцікавився я у Першосвіта.

Той іноді важко зітхав та хекав. 

–Нічого… терпимо, – пробурмотів хлопець. – Жити, мабуть, буду… А взагалі, я сердитий на себе.

–Чому?

–За неуважність. 

–Ти просто не розрахував власні сили… Я от не ризикнув сходитись з цією потворою в єдиноборстві… акуратно спробував, і відступив… Бачив, яка міцна у нього шкіра? 

–Це ж пожирач? – спитав Першосвіт. – Справжній пожирач, так? Я вважав, що такі істоти лише в казках… і в у них три голови… А ти, Боре, з ними стикався?

–Н-н-не пам’ятаю…

–Як це, «не пам’ятаю»?

–Тобто – ні! – швидко виправився я. От, Ніхаз тебе бодай, ледь знову не проговорився. 

–А ти, Бернаре, зустрічав пожирачів? – причепився Першосвіт до ельфа.

–Це звичайний троль, – глухо кинув той. Сказав, та зробив вигляд, ніби чимось зайнятий.

–Звичайний, я так і подумав, – пробубонів хлопець. Потім звернувся до мене: – А ти, Боре, не казав, що знаєш вогняні заклинання. Де такому навчився?

Тепер мені не хотілось відповідати. Але я не Бернар, зарозумілу пику корчити не став. Просто перескочив на іншу тему:

–Слухай, друже, а хто твій покровитель?

–Е-е-е… це святий Ульф… 

–А ти до нього за допомогою звертаєшся?

–Ну… буває… Але толку ніякого, – останнє хлопець сказав з оглядкою на Бернара. – Кажуть, що треба піти до церкві та там йому помолитися… А ще смирни купити та ладану… І ось тоді він почує та...

–Дурниці! – розсерджено сказав ельф. Він все ж нас слухав. – Це лише домисли! Порожня балаканина! Обивательщина! Іскри Великих Магів, полеглих в боротьбі з астралом, завжди будуть оберігати… і оберігатимуть жителів Сарнауту. І ніякою смирною чи ладаном не можна «купити» їх прихильність. 

Бернар навіть зупинився. Його погляд пронизав нас до самих кісток, ще мить і спопелить. Ох вже ці служники Церкви! 

–Вони прихильні до всіх без винятку! ­ – ледь не по складах промовив ельф. – І тільки віра та молитва здатні створити непохитний зв′язок між покровителем і його обранцем. Віра і молитва!

Першосвіт скорчив незадоволену міну, але промовчав.

–Послухай, Бернаре, – наблизився я до ельфа. – Отже у що віриш ти, мені зрозуміло. А скажи, в що ж вірять язичники? – і тут же кивнув убік Стояни, яка рухалась далеко попереду і не звертала на нашу балаканину ніякої уваги. 

Ельф якось дивно подивився на мене. Він хотів щось сказати, це було помітно, проте чомусь стримувався.

Стояна раптом подала знак зупинитися. Вона завмерла та до чогось прислухалася. Менше хвилини дивилася кудись в гущавину, а потім повернулась до нас і тихо промовила:

–Гіберлінги… Палявничі… 

Я подивився на своїх товаришів і рішуче рушив уперед. Під дубом за кущами сидів «росток» волохатих гіберлінгів. Трійця якраз обробляли невеличкого оленя, якого вони вполювали.

–Доброго дня! – якомога миролюбнішим тоном промовив я, виходячи на галявину.

Гіберлінги завмерли та втупилися в мене своїми чорними оченятками-бусинками. Вони, на відміну від Глока чи Шпока, були одягнені типово по-ельфійські: в бірюзові камзоли розшиті золотими нитками. 

«Як на бал зібралися, – чомусь згадались мені слова Сивояра про мій акетон. – Дійсно, це тобі не кілт Ножика… От знають ельфи толк у витончених речах». 

–Добрий і тобі, незнайомцю! І твоїм товаришам… А чого вони ховаються в кущах? – промовив один з гіберлінгів, мабуть старший з «ростка». У манері його розмови теж відчувалася характерна ельфійська чемність.

–Вони не ховаються, а просто стоять осторонь, бо не хотілось вас лякати.

–Ми не з боягузливих. Так хто ви? Куди йдете?

–Та шукаємо табір Аманди ді Дазірє… Нас послала до неї Селена ді Ардер.

–До табору йти недалеко. Він за тією балкою...

Я подякував та махнув рукою своїм товаришам. Гіберлінги посміхнулися, причому всі одночасно, ніби по команді. Їхня посмішка, правда, була схожа на оскал.

Ми пройшли повз мисливців та рушили в зазначеному напрямку.

–Цікаво, а гіберлінги завжди ходять по троє? – запитав Першосвіт. – У вас, Боре, на Інгосі їх багато, що скажеш?

Я знизав плечима. Ніхаз його знає, тих гіберлінгів! 

–Зазвичай, – проговорив Бернар, – в їх родинах народжується трійня, яку зовуть «ростком»… 

–Зазвичай, це завжди? Чи є виключення? – ну і допитливий цей Першосвіт. От видно, що вирвався у великий світ, і тепер всім цікавиться.

Хлопець навіть пристав поближче до ельфа. 

–Бувають випадки, коли і один, і два, – відповідав Бернар. – Але це дуже рідко… дуже… Та й живуть тоді ці «ростки» недовго... Справа в тому, що гіберлінги міцно зв’язані один з одним… на духовному рівні… Якщо в «ростку» гине хоч один його член, то незабаром вмирають й інші... Це, між іншим, не для гарного слівця сказано. 

–Отже… між ними є містичний зв′язок! – Першосвіт тицьнув пальцем кудись за спину. 

Ельф гордовито пирхнув, мовляв, не задавай дурних питань. Я вже все сказав. 

Ми піднялися вгору і вийшли на величезну галявину в кінці якої виднілися намети.

–Прибули, хай йому грець! – пробурмотів Першосвіт. – Слава Сарну… і всім Святим Великомученикам… Буду десь в церкві, обов’язково свічечку поставлю! 

Бернар почув останню фразу і невдоволено фиркнув. 

Ледь ми пройшли кроків зо сто, як нам на зустріч рушили декілька дозорних...






Рейтинг работы: 0
Количество рецензий: 0
Количество сообщений: 0
Количество просмотров: 19
© 07.02.2018 О. Меньшов
Свидетельство о публикации: izba-2018-2192884

Рубрика произведения: Проза -> Повесть












1