41 - 45


41  - 45
«ПАМ′ЯТІ ЖУЛЯ ВЕРНА.
До сторіччя від дня народження
Я. І. Перельман.
Всупереч чуткам про польське походження Жуля Верна, не підлягає сумніву, що великий романтик науки з′явився на світ у французькому місті Нанті і був старшим сином місцевого адвоката П′єра Верна… Нам важко тепер уявити собі, яке сильне враження справив перший роман Жуля Верна на читачів того часу. Це було справжнє подія в літературі… Наукову основу своїх романів він розробляв з великою ретельністю. Він читав дуже багато, з найрізноманітніших галузей знань, постійно роблячи виписки місць, що зацікавили його… Чудовою особливістю Жуля Верна, якої не вистачає всім його послідовникам, є те, що він не тільки знайомив з уже досягнутими успіхами науки, але вдало вгадував їх подальші досягнення, передбачав відкриття та винаходи, свідками яких судилося стати пізнішим поколінням. Це не були безпідставні мрії, а логічні висновки з існуючого. «Я завжди стою на реальному ґрунті», - говорив він…
Кажуть, у світі ідей, як і в світі живих істот, не буває самовільного зародження, а є лише еволюція: нова думка завжди розвивається з інших, висловлених раніше. Якщо це може бути застосовано до ідей літературних творів взагалі, то роман Жуля Верна «З гармати на Місяць» безсумнівно є винятком. Серед попередніх йому творів ми не знаходимо жодного, ідея якого мала б віддалену схожість з основною думкою цього роману. Фантастичні описи подорожей на Місяць, написані до Жуля Верна, складені далеко не в тому реальному, науковому дусі, який так вигідно відрізняє роман «З гармати на Місяць».
Той рік - 1865-й, - коли з′явилася перша частина роману «З гармати на Місяць», був особливо врожайним для фантастичних подорожей на планети. У лютому цього року в Парижі вийшов друком роман прославленого французького письменника Олександра Дюма (батька) «Подорож на Місяць», де розповідається про політ на Місяць верхи на орлі. У березні з′явилося в Лондоні «Подорож на Місяць» маловідомого автора, де він замовчував про спосіб перельоту. У квітні вийшло в Парижі ще одна місячна подорож, на цей раз допомогою фантастичної речовини, яка володіє здатністю «відштовхуватися від Землі». У травні з′явився роман «Мешканець Меркурія», твір, в науковому відношенні незначний.
Захоплений загальною літературною течією, Жуль Верн зайнявся тією ж темою - і залишив нащадкам чудовий, єдиний в своєму роді твір…»
«СВІТОЗНАВСТВО», №3, Москва (СРСР), березень, 1928 рік


«Г. В. Сегалін. «До патографиї Льва Толстого»
Про те, що Лев Толстой страждав якимись припадками, було відомо давно. Ще Ломброзо говорив про ці припадки, визначаючи їх як епілептичні, і стверджував, що вони супроводжувалися галюцинаціями, а також вважав ці напади спадковими... ми з достовірністю можемо на підставі цього сказати, що Лев Толстой страждав епілептичними припадками з втратою свідомості, з епілептичними судомами, з маренням під час нападів і з наступною повною амнезією всього, що відбулося... тому, що напади бували з ним нерідко і раніше, виявляється також з цілого ряду інших літературних документів. Так, якщо ми візьмемо спогади його дочки А. Толстой («Про догляд та смерть Л. М. Толстого»), то у ній ми знаходимо таке місце (с. 156): «Коли він (тобто Л. Толстой) заговорив, я зрозуміла, що у нього починається непритомний стан, який бував і раніше. В такі хвилини він втрачав пам′ять, заговорювався, вимовляючи якісь незрозумілі слова...»
Тепер перейдемо до аналізу характеру цих нападів... Як відомо, психіка одержимого генуінною епілепсією супроводжується різким притуплюванням психічних здібностей, що про психічні здатності Льва Толстого сказати аж ніяк не можна. Навпаки, незвичайний розвиток його надзвичайних психічних здібностей вражає нас, і це розвиток зберігся аж до самої його смерті...
А що у Л. Толстого бували галюцинації взагалі, про те свідчить також Гольденвейзер. У його щоденнику на с.382 є така замітка, яка досить виразно на це вказує: «У щоденнику Л. М. є запис, що вказує, ніби йому почувся буцімто якийсь голос, котрий назвав, не пам′ятаю, яке число, здається, березня.
Л. М. здавалося, що він повинен в це число померти; на це є кілька вказівок в його щоденнику»...
Резюмуючи все вищевикладене ми приходимо до наступного висновку.
Лев Миколайович Толстой страждав епілептичними припадками, які супроводжувалися судомами, повними або неповними, з втратою свідомості і з подальшою амнезією... Припадки привели його до такого відчаю, що він готовий був повіситися на перекладині у себе в кімнаті. І він би це зробив, якби не з′явилися інші моменти афект-епілептичної психіки, які дають абсолютно інший напрямок розвитку психіки Толстого, завдяки чому ця психіка отримує свій природний вихід в містичне. Уявіть собі людину, до крайності змучену цим вічним жахом і страхом смерті, яка шукає ту соломинку, за яку вона би могла схопитися для порятунку, і вона знаходить...
Л. Толстой став не тільки «м′яким і хорошим», але надзвичайно чутливим до будь-якої несправедливості, до всякого зла. Він отримує надзвичайну спрагу «просвітити всіх інших від цього зла», надзвичайну спрагу бути проповідником того, що він сприйняв в екстазі з «надзвичайною ясністю».
Він робиться волею-неволею пророком, засновником нового вчення...»
«Клінічний архів геніальності і обдарованості», Випуск 1, Свердловськ (СРСР), 1925 рік


…Кап-кап… кап-кап… кап-кап…
За вікном, по якому деінде неквапливо котилися дощові краплі, промчався трамвай. За квартал починалась площа Залізної Людини. Там була зупинка, так що слід очікувати натовпу туристів... Зазвичай, деякі з них заходили сюди, щоб випити кави, скуштувати фруктового пирога, меренги або кексу. Обов’язково знайдеться і такий, хто попросить солодкого гугельхопфу з родзинками і мигдалем. Кафе заповниться шумним веселим натовпом. І відразу звідси зникне осіння меланхолія.
Борис відсьорбнув кави, втупившись поглядом в будинок напроти.
Кап-кап… кап-кап… так тихо-тихо стукає осінь в Страсбурзі. В такий період місто найбільш прекрасне. Оці складені з червоного вогезького пісковику будиночки, гострі шпилі церков, котрі немов тягнуться до неба… дугоподібні балки фасадів… казкові фахверки… жовтіючі шапки дерев… гомін міських площ…
Ось і задзвонив дверний дзвіночок. Всередину приміщення ввійшов черговий відвідувач… Борис озирнувся і застиг. Він зовсім не очікував зустріти когось зі своїх знайомих. Але доля має власний план, і їй чхати на те, чи ти чогось хочеш, або не хочеш. Вона робить по своєму.
-Рене? А хіба ти не в Цюріху? Ти ж, здається, викладаєш там в університеті! – Борис підвівся, побачивши фігуру шкільного товариша, тепер вже професора математики.
Огрузний, поважний, з кругленьким животиком.
«Мабуть, до пива прикладається», - про себе посміхнувся Борис.
-Викладаю! – промовив Рене. Він різко розвернувся та рушив до свого товариша. – Приїхав по справах…
Чоловіки хоча і тепло привіталися, але виглядали розгубленими. Очевидно ні один з них не був готовий до зустрічі.
Фрід запросив Рене присісти до себе. Той на секунду задумався, але, побачивши, що усі столики зайняті, погодився, хитнувши головою. Стандартні фрази, люб’язності, те та інше. Перекинулися питаннями про роботу, про родину, про загальні справи. А ось відповідали один одному без охоти: «Та так… та то… та ось… чи бачиш…»
-А ти що ж? – кивав головою Рене, якому перейшло право ходу, тобто – задавати чергове питання. – Все копаєшся в свідомості інших людей? Не набридло?
-Мені подобається, - знизав плечима Фрід. Насправді він хотів сказати, що вже звик до того. Але це могло б було сприйняте невірно. Рене б подумав, ніби обраний фах Бориса – це хибний крок, що він в душі жалкує про подібний вибір. – Допомагає тримати себе в тонусі, не скотитися до рівня божевільних! - Борис посміхнувся як можна щиріше.
-Це такий психіатричний жарт? – нахилився Рене. В його очах блиснула насмішка. - Скажи чесно, а не страшно?
-Звичайна робота… Ти ж ось не лякаєшся своїх цифр та формул? Чи вони тобі відкривають якісь заборонені речі? Іншу реальність?
Тепер розсміявся Рене, але якось надто гучно і неприродно.
-Бути математиком, - сказав він заспокоївшись, - не означає бути божевільним. Ти ж не думаєш, що я бачу навкруги лише цифри, чи формули? Чи ви, психіатри, підозрюєте усіх?
«Дивна якась бесіда, - промайнуло в голові Бориса. – Чого це ми з ним зчепилися?.. Щось я став якимсь нервовим».
Кап-кап… кап-кап… кап-кап… Дощик знову припустився, відбиваючи колискову на широкому склі вітрини.
-Та ні, - Фрід розвів руками. – Нікого ми не підозрюємо…
Борис раптом зрозумів, що товариш його побоюється. Так, побоюється! Кожна людина не хоче, щоб її вважали божевільною… хоча при тому і має власні примхи: усілякі залежності, схильності до ризику, нездатність до самовираження… навіть снування на стільці, чи постійний смуток в душі і ниття та скарги на життя… Перелічувати вади можна до самої смерті. І все це прояви скритих захворювань. І причина їхньої появи, це страх виявитися незрозумілим для оточуючих. Хоча підсвідомо, ми знаємо - найголовніше в нашому житті це навчитися створювати власний світ!
Фрід не помітив, як заглибився у роздуми. Він все ще дивився на Рене, котрий щось розповідав, при тому відчайдушно жестикулюючи, ніби тим намагався додати своїм словам більшої ваги. Фрід хитав головою, але його погляд блукав десь у власних нетрях.
Всі люди, бояться, що їх розгадають, - міркував лікар. - Адже всередині них тьма секретів - дурні страхи, не менше дурні радосщі, бажання... іноді і дивні бажання... і дивні думки... Нам вони завжди здаються дивними. Адже інші люди - наші сусіди, друзі, навіть родичі - так не думають. Не повинні так думати! Значить я, напевно, трохи ненормальний, - каже свідомість такої людини. А коли так, то треба переховуватися… маскуватися під інших… І починаєш те робити. А для вірності, навіть киваєш убік інших: «Дивиться, от чудні люди. А ось я не такий. Я нормальний»!
І тут, коли на сцену раптом виходить психіатр або психолог (нехай і колишній твій шкільний товариш), який пильно дивиться на тебе... ти покриваєшся липким потом, боючись почути: «Ти що, божевільний»?
О! Від такого так затрясе, немов у лихоманці.
-Чого ти на мене так дивишся? – питання розірвало тканину роздумів. Через дірку всередину заглянув Рене.
-Що? – напружився Фрід.
-Ти чогось бажаєш? В мене відчуття, ніби я прийшов на прийом до лікаря, а не зустрів старого друга.
-Це лише відчуття, - відмахнувся Борис. – Про що ми з тобою балакали? Чи вважаємо ми, психіатри, всіх людей божевільними?
Рене розгублено знизав плечима.
-Не зовсім… Хоча, чесно кажучи, мені було цікаво, якими ви… ти бачиш людей, - витягнув з себе товариш Бориса.
-Пропонуєш поговорити на цю тему? Добре! Тоді скажи, будь ласка, що для тебе, для математика, означає поняття реальності?
-Реальність – це химера, - парирував Рене. Він зробив те дуже швидко, ніби тримав в руках гарячу річ, котру тут же відкинув убік, щоб не обпектися.
-Отаке! А я вважав, ти почнеш поясняти сухою мовою цифр, наукових термінів, якихось формул, або теорем.
-Міг би, але ти не зрозумієш, - знову «відбив випад» товариш Бориса. – Для того треба бути заглибленим в тему… Тут необхідне особливе тренування та підготовка.
-Ну… ну… я не зовсім згодний… Скажімо, Жуль Верн… пам’ятаєш такого? Так ось він, між іншим, міг розмовляти з пересічною людиною так, що їй ставало все зрозуміло. Треба лише почати.
-Жуль Верн не користувався мовою, як ти кажеш, цифр. Його манера подавання інформації була дещо іншого характеру. А по-друге, він не був науковцем!
Цього разу відповідь була вже більш зваженою, і не нагадувала перекидання м′яча.
-Не був, - хитнув головою Фрід. – І все ж використовував дещо інший «інструмент» для спілкування, ніж, скажімо Дюма, або Бальзак. І він не боявся його використовувати. Мало того, книжки, які писав Жуль Верн, мали прихильників серед тих, хто цікавився наукою.
-Це тому, що у них був трохи інший погляд на реальність. Звичайно, якщо в мене, скажімо, склад розуму технічний, а не філософський… не схильний до романтизму… драматизму… то мені цікавіше читати та спілкуватися з такими людьми, як Жуль Верн. Не хочу образити шанувальників Бальзака, або Дюма.
-Але ж ти вважаєш їх трохи дивними. Цих прихильників Дюма… Погодься?
-Можливо…
-А вони, напевно, вважають тебе дивним. І кажуть один одному: «Ну як таке можна читати»?
-Хм! Не думаю, що це означає, ніби я… Тьху ти! Ніби Жуль Верн, та його шанувальники, були божевільними! В ті часи його фантазії дійсно декому вважалися такою собі казкою... Всі ті польоти на місяць, розповіді про підводний човен «Наутилус»… Зараз ми всього цього добилися! І, як результат - у багатьох змінилось світосприйняття реальності. Навіть у тих, хто зачитувався Бальзаком, Золя чи Стендалем. Але це не означає, що ми стали божевільними!
-Та ти, Рене, філософ якийсь! А чи задумувався над тим – може ми насправді герої романів того самого Жуля Верна, га? – підколов Борис свого друга.
-Хм!.. В такі глибини я не занурювався… Ти хотів знати мою думку стосовно реальності. Я тобі спробую її розгорнути. Хочеш мовою формул, аксіом? Добре… Згадай школу, згадай геометрію. Ту саму – евклідову. Вся вона – суцільна абстракція. Мало того – такий собі граничний випадок того, що відбувається насправді.
-Граничний?
-Такий, що є справедливим для маленької обмеженої ділянки. У просторі-часі – все це перетворюється в ніщо. Пам’ятаєш аксіоми про паралельні прямі, котрі не повинні пересікатися?
-А вони що - пересікаються?
Рене зробив таке обличчя, немов кажучи – що за дитяче питання!
-Якщо геометрія Евкліда суцільна маячня, то де ж справжня? – спитав Фрід. - У цього… як його там… Лобачевського?
-Чому відразу маячня! Я такого не казав… Це по-перше. А по-друге, навіть геометрія Лобачевського не вирішує усіх таємниць Всесвіту. Вона також може бути застосована в якомусь конкретному випадку… для вирішення певної задачі. Не більше, не менше.
-Тобто, якщо я продовжу твою думку далі, то цілком імовірно може виявиться, ніби наша з тобою реальність - це граничний випадок справжньої реальності. Так?
-В ній багато шарів, кожний з яких можна розглядати тільки маючи відповідний «інструмент». Ти ж, наприклад, не станеш робити операцію, скажімо, на серці, використовуючи замість скальпелю гайковий ключ? Не станеш досліджувати мікроорганізми за допомогою телескопу, чи того гірше – взявши в руки зварювальний апарат.
-До чого тут зварювальний апарат?
-А ні до чого! Звісно, що ні до чого! Бо цей, так би мовити, інструмент для іншої справи…
-Угу… отаке! – Фрід відбив пальцями якусь мелодію на поверхні столу. Потім знову повернувся обличчям до скла, по якому тихесенько постукували краплі дощу.
Кап-кап… кап-кап.., - чулось в вухах.
-Отже, для розуміння реальності ми повинні мати відповідні інструменти. А насправді у нас є лише власний мозок. Те ж мульти-інструмент… який до речі, заточуємо під відповідні… відповідні… е-е-е.., - Борис збився з думки, та подивився на Рене. - Внутрішні течії та протиріччя, - промовив він, знову повертаючись до старих роздумів. – Все залежить від того, що ми хочемо «бачити»… що до нас ближче… Комусь буде «технічний» бік реальності… комусь «романтизм»…
Кап-кап… кап-кап… кап-кап… Двірники ліниво обтерли скло… Фрід надавив на гальма. Попереду неквапливо промчався черговий трамвай.
Кап-кап… кап-кап… кап-кап…
Де я? В автівці? – Борис здивовано озирнувся. Він і не помітив, що їде по вулиці. Немає ані кафе, ані Рене… ані кави. Кермо, дорога, дощ. - Привиділося, що чи? Чи була взагалі розмова? Чи був той Рене? Може я божеволію? Може заразився від Фалкона, чорт би його взяв! – Фрід стиснув зуби і невдоволено гмикнув.
Загорівся зелений, і Борис натиснув на педаль газу. Машина плавно рушила з місця.
Отже не дає мені спокою, той Фалкон, - насупився Борис. - Він, звичайно, суцільна загадка… людина, яка не сприймає нашу реальність, так, як сприймаємо її ми всі. Особистості всередині загальної особистості… Хто вони?
Борис завзято вглядався вдалину. Дорога на цій ділянці була прямою, без вигинів, підйомів. Можна і кермо не тримати. Машина котиться... котиться... котиться...
А по склу кап-кап… кап-кап…
Хто вони всі? - знову повторював питання лікар. – Внутрішні течії, впливи та протиріччя, які перетворилися на такі собі окремі частинки «я» пана Фалкона. Які відкололися від його свідомості, і стали жити власним життям... Збунтувалися, так би мовити.
Що послужило тригером? Спусковим гачком, в результаті чого Фалкон став розвалюватися на окремі «я»? Чому він так відчайдушно чіпляється за Айвана? Де та справжня реальність, в які він мешкає?
-А взагалі, - заговорив сам із собою Борис, - якій «інструмент» використовує Фалкон, щоб спостерігати дійсність? І чи може він хибний, на кшталт зварювального апарату для розглядання мікроорганізмів? А може це я використовую зварювальний апарат, щоб досліджувати життя інфузорії-туфельки?
Тьху ти! Яка тільки чортівня не лізе в мою голову! – розсердився лікар.
-Знаєш, як вирішувати рівняння з багатьма невідомими? - раптом знову згадався Фріду Рене. - Ізолювати всі невідомі! Залишити тільки одну, і тоді рівняння вирішиться!
І товариш почав сміятися. Це був напевно такий жарт... математичний жарт... Борис не зрозумів його сенсу, але для проформи теж посміхнувся.
А зараз раптом подумалося: «Може дійсно ізолювати всі невідомі величини? Вірніше, ізолювати саму основну величину - самого Фалкона! Відкрити шлях до Айвана… без усіляких посередників».
Дійсно, що буде робити цей самий Айван, коли опиниться наодинці зі мною? - Фрід знову притопив педаль газу. – Треба ще раз добре все обміркувати… все обміркувати… Чи буду я готовий зустріти іншу особистітсть? Що станеться мі нами? Чи порозуміємось, чи навпаки?
В кабінеті було трохи душно. Борис скинув плащ, поклав портфель на стіл, а сам направився до книжної шафи. Декілька хвилин розшуків і він витягнув з полиці невеличку книжку. Сівши на диванчик, наливши собі в келих трохи вина, він розгорнув сторінки та вглибився в читання.
«Клінічні випадки розладу ідентичності, - пробігали очі по рядках. - 1791 рік, Штутгарт... нотатки лікаря Еберхарда Гмеліна... Молода городянка раптово набула властивості та мовну манеру спілкування, притаманну француженці. У своєму новому стані вона впевнено заявляла, що прибігла до Німеччини від жахів Французької революції. При цьому жінка погано розмовляла німецькою… і говорила з типовим французьким акцентом… Саме цікаве, що вона не знала про існування свого альтернативного стану».
Фрід перегорнув сторінку. Очі зачепилися за наступний абзац: «Доріс Фішер… народилася в Пітсбурзі в 1889 році… В дитячі роки пережила дуже сильний нервовий стрес, пов′язаний з її батьком, який, будучи напідпитку, вихопив дівчинку з рук її матері і щосили кинув на підлогу. В результаті перенесеного нервово потрясіння, особистість Доріс розділилася на дві частини… Одна з них, це «Доріс» - хороша дівчинка… і «Маргарет» - неслухняна, погана, яку постійно лають. «Доріс» добре вчилася, а «Маргарет» не хотіла нічого, крім як заподіювати неприємності. Вона навіть могла що-небудь вкрасти, щоб покарали «хорошу Доріс»…
Борис піднявся, пройшовся туди-сюди, одночасно торкаючись голови бронзового Будди, щось при цьому напивуючи собі під ніс.
«Дідько! Як все заплутано! Б’єшся, б’єшся, а нічого досягти не в змозі»! – Фрід підійшов до вікна, та почав вслухуватися в барабанний дріб капель.
Думки немов завмерли. Щось сьогодні взагалі з цими думками дивне. Може, впливає погода? А, може, я втомився? – Борис зітхнув і знову повернувся до читання книжки.
В котрий раз він пробігався цими сторінками, відшукуючи якусь відповідь. Йому здавалось, ніби він стоїть біля дверей… великих дверей… І коли знайде відповідний ключ, то усі загадки перетворяться на дитячі забавки. Треба лише напружитись… напружитись…
Кап-кап… кап-кап… кап-кап…
«Саллі Бьючемп, - читав Фрід черговий запис. - Свідомість була поділена серед чотирьох різних осіб. Кожна з них мала свій характер, темперамент… Основною особистістю була Саллі. Вона стверджувала, що може керувати іншими своїми особистостями… Звичайні методи лікування не допомогли міс Бьючемп. Тому довелося звернутися до гіпнотизера. На диво, подібне лікування подіяло, і інші сутності покинули міс Бьючемп...»
-Застосувати гіпноз! А це варіант! – Фрід застиг, втупившись у вікно. І тупо декілька разів повтори: - А це варіант, це шанс… Гіпноз та ізоляція Фалкона, щоб добратися до Айвана, та зруйнувати його світ!.. Зруйнувати!..


«ВНК (Всеросійська надзвичайна комісія) ТА ЧЕРВОНИЙ ФРОНТ
Нарис М.І. Лациса
У зв′язку з виникненням чехословацького фронту в Поволжя стали стікатися контрреволюціонери всіх мастей. Розкрита в Москві в травні 1918 року змова... показала, що всі розрахунки контрреволюціонерів будуються на появі східного фронту... Взяття чехословаками Самари і просування їх до Симбірська, просування англійських загонів на нашій європейській півночі... підтвердили здобуті ВНК відомості… Раднарком прийняв постанову про утворення надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією на чехословацькому фронті. Головою був призначений я... Завдання всіх цих комісій одне - вести боротьбу з контрреволюційними елементами у військовому середовищі і боротися з ворожим шпигунством... Робота контрреволюційних організацій не обмежувалася яким-небудь вузьким завданням. Основне завдання - повалення радянської влади - вимагала організації збройних повстання всередині країни і одночасно наступу білогвардійської армії і інтервентів... Найбільшою контрреволюційною організацією, розкритої в 1919 році ВНК, головним чином Особливим Відділом, був «національний центр»... штабу добровольчої армії... До виступу організації стали готуватися давно... В руках змовників перебували броньовики, велика кількість автомобілів і артилерія на Ходинці. Були ударні групи для захоплення вокзалів і групи підривників для перерви зносин залізничних і телеграфних Москви з фронтами. В їх руках знаходилися три школи курсантів і були надії підняти деякі військові частини. Все місто було вивчено і... були відзначені всі будинки, які підлягали захопленню, де треба було закріпитися і влаштувати перехресний вогонь проти наступаючих червоногвардійців… Згідно загального положення на фронтах, виступ було призначено в половині жовтня, але Особливий Відділ проводив свій наступ на білогвардійців... пекельний план, на щастя, був своєчасно розкритий. Штаб контрреволюціонерів був переквартирований в ВНК і найактивніші учасники - розстріляні... Зараз в десятиліття Червоної армії, ми з задоволенням можемо сказати, що ВНК-ОДПУ в загальному з успіхом впоралася зі своїм завданням...
КНИГИ ПО КРИМІНАЛЬНІЙ ТЕХНІЦІ
-Таємниця злочинця і шляхи до її розкриття, Г. Шнейкерт, ціна 80 коп.
-Кримінальна техніка. З майстерні карного розшуку. Р. Гейндель, ціна 90 коп.
-Мистецтво розкриття злочинів і закони логіки, Е. Анушат, ціна 1 руб.
-Проведення дізнань і попереднього слідства. Практичний посібник в у питаннях і відповідях, В. Громова, ціна 1руб. 40 коп...
Кооперативне Видавництво «ПРАВО і ЖИТТЯ»
Москва 34, вул. Кропоткіна, 17/1».
«ВОГНИК», №10, Москва (СРСР), 1928 рік


Стара повозка зупинилась біля паркану. Після ситного сніданку, я деякий час просив мене повозити по вуличках міста. По-перше, їхати в директорат було ще зарано. А по-друге, мені хотілось обміркувати (на відносній самоті), і розмову з Адамом, і подальші свої кроки… і взагалі, спробувати заспокоїтися (хоча, якщо чесно – я не дуже нервував).
І ось, через якихось півтори години, коли вже втомився сидіти у повозці, наказав їхати до директорату. Сьогодні, згідно з планом, мені треба знову відвідати доки, поговорити з деякими людьми. Потім, як і вчора, сходити в порт… До речі, там повинно було початися завантаження п′ятої піхотної дивізії. Можливо, вдасться зустрітися зі своїми шкільними товаришами.
Отже, повозка зупинилася неподалік воріт до двору в директорат. Я зліз на тротуар, протягнув було гроші візниці, але той ледь помітним жестом відгородився від них. Він тут же втомлено сказав, що буде чекати в тіні акацій, які стояли трохи далі по вулиці, і привдаврив віжками коня.
Опираючись на свою паличку, кульгаючи, ніби стариган, я рушив до воріт. Сьогодні вже не було так спекотно, як вчора. З боку моря тягнувся свіжий бриз, а з ним невеличкі сіруваті хмаринки. Мабуть, буде дощ… Хоча в місцевій погоді я погано розбираюся, та стовідсотково стверджувати не можу.
-Купіть квіти! – раптом пристала якась тітка з корзиною троянд. (І звідки вона вискочила?) – Молодий чоловіче, гляньте сюди! Які троянди! У всій Одесі немає таких троянд!
Ну, поклавши руку на серце, треба визнати, що ті дійсно були гарні. Великі махрові бутони, м’ясисті листя… і запах.
-Залишився один букетик, - посміхаючись казала жіночка. – Візьміть!
-Я би з радістю, але дарувати нікому, - розвів руками, а сам трохи нахилився уперед, щоб ще раз вдихнути солодкий аромат. Перший порив був купити, але Оксани тут немає. Кому тоді дарувати? Віктору Львовичу?
-Нікому дарувати? Хіба це проблема? Такий красень, та ще й у формі! Мені б скинути років двадцять – ви б одними лише квітами не розрахувались!
Жіночка дзвінко розреготалася, та якось по-чоловічі хлопнула мене по плечу. Я у відповідь також посміхнувся та рушив далі.
На вході продемонстрував посвідчення. Охоронець прискіпливо подивився в моє обличчя, кудись подзвонив та пропустив у двір.
Будівля директорату, лише зовні здавалась безлюдною, а всередині нагадувала вулик. Мене зустріли прямо в вестибюлі. На питання про Сокола повідомили, що той уїхав ще вночі. Потім відразу ж кудись провели… Виявилось, до лікаря, щоб той оглянув ногу. Оце турбота! (На моє диво, в директораті були власні лікарі!)
В кабінеті сидів сухорлявий чоловік, років десь за сорок, одягнений в білосніжний халат. Він говорив доволі тихо, і мені приходилось постійно перепитувати, щоб зрозуміти, чого той хоче. Його фрази постійно перемежовувалися з якимись вигуками.
-Угу… ага… хмм… е-е…
Все це я чув протягом всього огляду.
-Так що там? Все добре? Жити буду? – спитав трохи згодом.
-Мггг… та-ак.., - лікар задумливо почухав ліве вухо, дивлячись кудись вверх. – Отже, пане Кичинський, у вас… е-е-е… все добре. Можете одягатися.
Чоловік нахилився до столу, та почав щось записувати. Я натягнув галіфе, заправився, взувся, клекчучи, немов немічний. Потім накинув кітель, і раптом права рука, яка випадково заринулася в кишеню, намацала якійсь папірець. Секунда і на світ божий була витягнута записка.
Це був не мій почерк – якісь різкі закорючки, сильний нахил літер... трохи намазано…
Що це за чортівня! Не пригадую, щоб клав в кишеню щось подібне.
Лікар все ще писав, не звертаючи на мене жодної уваги. Я трохи нахилився вперед, щоб порівняти почерки – нічого спільного. У цього чоловіка усі рядки, немов некошений бур’ян… та ще забагато кружечків, петельок…
-Можу йти? – запитав я у лікаря.
-Хмм… та-ак… ви вільні…
Я вибрався в коридор та, підійшовши до найближчого вікна, вглибився в читання записки. Невідомий (чи невідомі) пропонували мені негайно позбутися «хвоста» та зустрітися на розі якихось місцевих вулиць в першу годину пополудні, інакше, повідомлялось в записці, мого колегу – Віктора Львовича – знайдуть вранці в канаві, біля місцевого директорату з перерізаною горлянкою. Нижче мені радили не звертатися до поліції та контррозвідки, та не повідомляти їм про зникнення Сокола, бо в такому випадку його відразу вб’ють.
Літери пливли перед очима. Серце скакало, ніби скажене. Ще раз пройшовся по рядках… і ще раз, і ще раз… Ні, нічого не здалося, все так і написано. Я спітнів так, ніби пробігся аж до кінця вулиці одягненим в шубу.
Це що? Жарт? Якщо так – то дуже невдалий! - я розгублено крутив головою, хапав повітря, тупотався на місці. - Як в мою кишеню попав цей папірець? Хто його підкинув? – озирнувся назад, ніби дійсно очікував побачити когось зі злорадною усмішкою.
Отже виходить, ніби Сокола викрали! Не може бути!.. Чому? Бо це якось дивно…
А ось почнеш логічно розмірковувати – так схоже на правду. Мені ж повідомили, що Віктор Львович пішов з директорату вночі… а в готелі консьєрж сказав, що він не приходив… Тобто що? Схоже, ніби його десь перехопили… Принаймні - до цього все веде. Та і я під постійним наглядом, а ось Сокіл – ні. Це цілком логічний крок – вкрасти іншого та використати його як приманку… Бо як ще їм добратися до мене?
І що ж робити? - я знову озирнувся та неквапливо рушив до приймальні Сергія Івановича. – Повідомити начальство? Розповісти про викрадення та вимоги про зустріч? А якщо в директораті є зрадники? Сокола можуть вбити… Чи маю я право ризикувати життям іншої людини? Її загибель може виявиться на моїй совісті, – чим далі я йшов, тим більше мене охоплювала паніка. – З ким порадитися? Що взагалі робити?
Ох-ох! В таку халепу я ще на попадав.
Що каже інструкція? Що кажуть правила? Нічого не пам’ятаю! Треба заспокоїтися, та зрозуміти, як відтепер вчинити. Мало того – вчинити правильно, щоб не зашкодити Соколу.
Інше питання - поява в моїй кишені цієї записки. Ця думка свербіла, наче укус комара. Це ж треба було непомітно наблизитися, мало того – також непомітно всунути папірець в кишеню. Кому це до снаги? Спробуємо розібратися…
По-перше, з ким я спілкувався? Якщо передивитися день з ранку і до цього моменту – ні з ким підозрілим… Консьєрж… візниця… ну ще Адам з мовчазним напарником… офіціант… знову візниця…
Всі ці люди відпадають! Однозначно відпадають! Тоді невже хтось з директорату? Хто мене зустрічав? Якісь троє хлопців… І чому вони мене відразу потягнули до лікаря? Типу, проявляють турботу? Ха-ха-ха!
Хтось з цих чолов’яг і засунув записочку… Ну звісно, хтось з них! Не продавщиця ж квітів!
Стій! А раптом вона? Адже торкалася… Точно, торкалася! І плеча, і руки… Сміялася, та торкалася…
-Сергія Івановича зараз немає! – раптом почулося ледь не над вухом.
Виявляється, я вже в приймальні.
-Немає? – перепитав я, починаючи рачкувати. – Немає… немає…
-Ви щось хотіли? Допомогти? - запитав ад′ютант.
-Зайду потім… нічого не треба…
В голові ніби щось клацнуло. Свідомість охопив залізний спокій та впевненість. Немає Сергія Івановича? Ну то і добре… Значить так треба. Значить буду шукати допомоги в іншому місці…
Я вийшов з приймальні і рушив до виходу з будівлі. Якихось п′ятнадцять хвилин, і вже їхав в повозці до «Веселої канарки».
Треба було бачити обличчя офіціанта, коли я знову ввійшов до ресторану.
-Як звуть вашого кухаря? Хаїм? – з порога запитав у хлопця.
-Так… А що трапилося?
-Хочу йому особисто подякувати. Проведіть мене, будь ласка.
Чесно кажучи, я не знав, чи Хаїм саме той, хто зараз мені був потрібний. Діяв, як то кажуть, навмання.
Після невеличких вагань, офіціант все ж провів мене усередину. На кухні було спекотно. Біля великих каструль, з яких парило, немов від гарячих джерел, стояв величезний чолов’яга, одягнений в типову білу уніформу кухаря.
-Хаїм? Гарний ви приготували бефстроганов! – кинув я, наближаючись до нього. І тут же неголосно промовив: - У крові і у вогні впала Юдея…
Повар ледь помітно махнув рукою, виганяючи офіціанта. Навіть коли той вийшов геть, Хаїм з хвилину уважно розглядав мою особу. Так суворо на мене дивилась лише мати, коли я намагався приховати шкільні відмітки.
-В крові і у вогні вона відродиться! – нарешті заговорив повар. – Що ви хочете, пане… пане…
-Іван Антонович… Я прийшов до вас з проханням, мені потрібно зникнути з вулиць Одеси. Принаймні, з очей моєї «охорони». А по-друге, треба терміново зв’язатися з Адамом… чи як його насправді… Справа дуже важлива! Ну так що, можу сподіватися на допомогу?
Хаїм задумливо почухав макітру.
-Моше! Моше! – раптом гаркнув він.
Я спочатку подумав, що він лається, але за кілька секунд в кімнату заскочив сухорлявий підліток. Хаїм доволі швидко затараторив по-єврейські, очевидно даючи якісь настанови. А потім вказав мені на хлопця, і додав:
-Йдіть за ним!
Ми рушили до другого виходу, а там, за дверима, опинилися в якихось вузеньких провулочках та двориках, по яким плутали десь з півгодини. Нарешті Моше вивів мене на людну вулицю. Тут хлопець пробурмотів про «чекання», а сам ринувся на інший бік.
Я розгублено закрутив головою, так і не зрозумівши, що відбулося.
-Пану потрібно їхати? – до мене неквапливо під’їхала повозка.
-Навряд… в мені інші справи…
-Я кажу, що пану треба їхати! – настирливо пробубонів візниця. – Сідайте!
Ледь вмастившись на твердуватій лаві, ми рушили по вулиці. Повозка звернула на більш тиху вулицю, і десь за квартал до нас застрибнули ще двоє чоловіків.
-Пану зав’яжуть очі, - повідомив один з них з їдкою посмішкою. – Вибачте за незручності.
Мені дійсно зав’язали очі і катали по вулицях десь півгодини. Потім підхопили під руки, помогли спуститися та кудись повели. Спочатку йшов бруківкою, потім спускався сходами… при тому я ледь не підсковзнувся… вдарився правим плечем…
-Навіщо ви знову мене шукали? – почулося ледь не над вухом. Я аж здригнувся. Судячи з голосу, то був Адам. – Тільки розійшлися, а ви знову!
Тут мені нарешті зняли пов’язку, але через світло очі засльозилися. Хтось допоміг присісти.
-Здається, - заговорив я, витираючи сльози, - на мене вийшли люди Рибакова. Ось що було в моїй кишені…
Адам цього разу вже не ховав своє обличчя. Це був інтелігентного виду чоловік, віком приблизно років за тридцять. Гостреньке підборіддя вказувало на хитру натуру. Погляд пильний, немов ті рентгенові промені, про які я читав в якомусь журналі.
Чоловік обережно взяв записку, пробігся по кривих рядках, та тут же протягнув її ще комусь. А я спробував оглядітися.
Невеличка сірувата кімнатка. Маленькі віконця, які були затягнуті старими шторками. Світло пробивалося крізь щілини, а в сонячних променях кружляли маленькі часточки пилу.
-Цікаво, - вичавив Адам. – Дуже цікаво!
Він був тут не один. Поряд стояли ще декілька чоловіків. Судячи з їхньої виправки – колишні військові. Вони були просто одягненні, але я помітив добрі черевики на їх ногах, та приховані пістолети.
-Отже, Іване Антоновичу, ви вирішили звернутися по допомогу саме до нас, а не до поліції, чи директорату. Чому? – в голосі Адама відчувалися нотки невдоволення.
-Тому що в записці є пунктик, де сказано не повідомляти ці відомства, інакше Сокола вб’ють.
-А якщо бути відвертим?
-Не знаю… чесно не знаю… Раптом вирішив, що треба якось викручуватися із халепи. Згадав про вас…
-Ну, своїх «хвостів» ви, сподіваюсь, позбулися. А що плануєте робити далі?
-Хочу мати іншого «хвоста» - вашого.
-Ви хочете, щоб ми вас прикривали?
-Мені здалося, ніби пару годин тому ми порозумілися стосовно Рибакова. Хіба ні?
-Тобто, ви добровільно віддаєте цю людину нам? Я чому питаю, бо хочу розуміти усі свої козирі.
-Що значить «віддаю»? Нагадаю: на кону вибухівка! Мені потрібно знайти її, та знешкодити. Крім того, я хочу знати увесь склад групи Банкіра-Рибакова. Знати, хто зрадник… чи зрадники… де вони знаходяться… Тільки так!
-Хіба ви зараз в тому положенні, щоб вимагати? – нахилився Адам.
-В тому! Саме в тому! Бо ще раз нагадаю: коли вибухне бомба, більша частина шишок дістанеться вам… вашій організації, як спільникам, нехай і непрямим… Люди будуть вимагати знайти винних, візьміть це, як факт!
-А я ще раз нагадаю, - залізним тоном промовив Адам, - нам Рибаков потрібний в ролі мовчазного свідка. Якщо деякі його «знання» дійдуть до не тих вух, то багато чого може рухнути. Ми готові вам допомогти, але від своїх планів не відмовився! Ви хочете бомбу та зрадників? Добре, допоможемо… А потім – вибачайте!
Адам піднявся та заявив, що йому треба про дещо обговорити зі своїми товаришами. Майже всі вийшли, і в кімнаті залишився я та пара молодих хлопців. В цю секунду мені раптом подумалось, що можливо звернутися по допомогу до «Бейтара» було хибним кроком. Адам, між іншим, може потім використати цей факт мого для шантажу.
А з іншого боку – які я маю ще можливості здолати Рибакова? Як ще уберегти солдат, які зараз завантажуються на «Херсон»? Та і Сокола?
Директорат безсилий, поліція безсила… Хоча, мабуть, ніхто з них цього не визнає. А як бабахне, ще й почнуть один на одного валити.
От цікаво, а директорат вже кинувся, виявивши що мене немає в «Веселій канарці»? Господи, потім же прийдеться доповідати… Що брехати?
Двері різко відчинилися.
-Пішли! – сердито промовив Адам.
Судячи з тону і його вигляду, він все ж погодився на мої умови. Але це не означає, що він до кінця їх дотримається.
Ми вийшли в невеличкий дворик, звідти був вихід до моря. На березі нас очікувало з десяток людей.
-План такий, - розповідав Адам, нервово ходячі жовнами. – Ви, Іване Антоновичу, їдете на місце зустрічі. До цього – переодягнетеся, щоб не кидатися в очі… Вважаю, що контррозвідка вже почала ваш розшук. А нам випадковості не потрібні… Отже, прибувши на місце, ви, скоріш за все, опинитесь у ролі сліпця, котрого деякий час будуть таскати по місту, щоб скинути «хвоста». Лише потім повезуть на зустріч з Рибаковим. Не думаю, що мета зустрічі – ваше вбивство… Їм потрібна інформація про хід розслідування. Судячи з усього, ваш товариш анічого їм не розповів. Ми зі свого боку будемо слідкувати до того моменту, поки не переконаємось, що прийшли до схованки Рибакова. Подальші дії будуть розвиватися, згідно з обставинами. Головне запам’ятайте, якщо крикнуть «Бейтар» - падайте на землю і не рухайтесь.
-Чому це?
-Бо, можливо, будуть стріляти, - недобре посміхнувся Адам. – І взагалі, без перестрілки, вважаю, не обійдеться.
-Порадували! – посміхнувся і я у відповідь. – А зброю мені дасте?
-Чого раптом! По-перше, вас обшукають і її заберуть. А по-друге…
Адам запнувся та потер горло, ніби воно йому дерло.
-А по-друге, ви боїтесь, що я буду стріляти в вас? – прямо запитав у нього.
-Ні! – доволі різко і квапливо відповів Адам. – Нічого такого я не думаю… Гаразд! У нас є деякий час, щоб підготуватися. Йдіть в цей будиночок, - чоловік вказав на дощату рибальську хатину. – Там є одяг.
Я втупився в Адама, намагаючись зрозуміти цю людину. Той витримав мій погляд, склавши при цьому руки на грудях.
Небо все ще було сіруватим. Хвилі сердито кидалися на берег, немов бажаючи відкусити від нього шматочок. Я перевів очі на неспокійне море, та втомлено кинув:
-Так і не покупався, ані тут, ані в Хортиці, чорт забирай! І чи тепер зможу?
Адам нахмурився, не розуміючи моїх думок та знову поквапив з переодяганням…


«Лист наркому з військових і морських справ СРСР та голові Реввійськради СРСР К. Є. Ворошилову про темпи розвитку танкобудування в Україні
17 листопада 1928 р
Цілком таємно

Необхідно відмітити, що… в Харкові урядом України ще на початку 1927 року була запущена секретна програма зі створення власного маневреного танка... здатного до самостійних дій в глибині оборони умовного противника... Згідно розвідданих у 1928 році на ХПЗ (Харківському паровозному заводі) почалося виготовлення дослідного зразка «Богун-3»... згідно власної розробленої технічної документації... На дослідні зразки були встановлені авіаційні бензинові двигуни 8Fd французької фірми «Іспано-Сюіза». На початку осені минулого року, «Богун-3» пройшов вдалі випробування, згідно яких уряд України готується до 1933 року виготовити близько 400 подібних танків різних модифікацій, що значно посилить військову міць УНР… Нові удосконалені «Богуни» (модель Б-5 та Б-7) в лобовому броньовому листі має кулемет «Віккерс», а також 45-міліметрову довгоствольну гармату... Як другий варіант - 57-міліметрову гаубицю і кулемет... Крім того, Україною ведуться розробки в створенні власного двигуна на даний танк, всі роботи по якому проводяться на Хортицькому авіамоторному заводі «Січ» спільно з інженерами «Іспано-Сюіза»…

Підпис нерозбірливий».

«З доповіді Президії ВРНГ СРСР… про мобілізаційну готовність промисловості на 1 жовтня 1928 р.
12 січня 1929 р
Цілком таємно

1. Ручна зброя і патрони до гвинтівок
1. Трирічна заявка НКВС - 1275 тис. гвинтівок, в тому числі автоматичних - 50 тис. шт. Зразок останніх ще не встановлено, креслень і технічних умов немає. 35 тис. шт. кулеметів Дегтярьова; 26,7 тис. шт. кулеметів Максима; 7,2 тис. шт. легких кулеметів, зразок яких ще не встановлено; креслень і технічних умов немає.
Потужність на 1 жовтня 1928 р. 3-лінійних гвинтівок - 870 тис. шт., що становить 68,4% трирічної заявки; по ручним кулеметам - 20 тис. шт., що становить 57,2% трирічної заявки і по станковим - 10,8 тис. шт., що становить 40,4% трирічної заявки…
Слабкими місцями виробництва ручного зброї в даний момент є:
а) недостатність виробництва сталі відповідної якості; це виробництво зосереджене в даний момент тільки на одному Іжевському заводі...
д) всі збройові заводи знаходяться в скрутному становищі щодо свого мобілізаційного розгортання в зв′язку з нестачею кваліфікованої робочої сили в районах їх розташування...
2. Трирічна заявка по патронам до гвинтівок дорівнює 5 млрд. гвинтовочних і кулеметних патронів і, крім цього, до 1 млрд. патронів револьверних, до автоматичних пістолетів та інших; з них абсолютно не встановлено тип патронів до автоматичних пістолетів (810 млн. шт.).
Потужність по патронам до гвинтівки на 1 жовтня 1928 року - 1990 млн., тобто близько 40% трирічної заявки. План робіт по літері «С» доводить потужність на 1 травня 1930 р. патронів до 4075 тис., тобто 82% трирічної заявки (на 1 жовтня 1929 р. потужність по патронам складе 2530 млн., тобто 50 % трирічної заявки, і до 1 січня 1930 року - 3625 млн., тобто 73% трирічки)...
2. Матеріальна частина артилерії…
1. Малокаліберна артилерія. Трирічна заявка по малокаліберній артилерії дорівнює тисяча п′ятсот тридцять три шт., в тому числі 900 шт. батальйонних знарядь. У зв′язку з тим, що потреба в батальйонних знаряддях може виявитися значно вище, якщо судити з досвіду іноземних держав, промисловість при розгортанні своєї потужності орієнтується за межі цієї потужності. Потужність на 1 жовтня 1928 - 180 танкових гармат Гочкисса, що становить 11,8% трирічної заявки...
2. 76-мм полкова гармата. Трирічна заявка дорівнює 705 шт. Потужність на 1 жовтня 1928 року - 430 систем, що становить 61% трирічного завдання і повністю відповідає завданням літери «С». Завод «Червоний Путіловець», на якому в даний час сконцентровано виробництво полкових гармат, має замовлення мирного часу в кількості 350 систем; таким чином, його мирна продуктивність майже дорівнює розгорнутої потужності...
5. 122 і 152-мм гаубиці. Трирічна заявка дорівнює по 122-мм гаубицям 760 шт. і по 152-мм - 267 шт. Потужність на 1 жовтня 1928 р дорівнює 400 системам, або 52,6% трирічної заявки. Планом літери «С» намічено доведення потужності до 520 систем...
6. Авіабудування
Трирічна заявка НКВМ (Народного комісаріату з військових і морських справ) становить 4267 од. літаків і 4938 моторів. Потужність на 1 жовтня 1928 р. по літакам становить 2150 шт. - 50,4% трирічної заявки, а по моторам - 1700 шт., або 30,6% трирічки. План літери «С» доводить потужність по літаках на 1 жовтня 1929 року до 2916 шт. (3,1 тис. облікових одиниць), або 68,3% трирічної заявки, а по моторам - 2845 шт., або 57,5% трирічки. Потужності як по літаках, так по моторам не є остаточними і підлягають подальшому уточненню.
В першу чергу слід відзначити розрив між моторо- і літакобудуванням. Кількісний дефіцит по моторам посилюється ще тією обставиною, що в зв′язку з не встановленим процесом виробництва на заводі № 26 (Рибінськ) особливо великий дефіцит в сучасних бойових моторах «БМВ-6»...
7. Автобудування
1. Автомобілі. Потреба за трирічною заявці НКВМ дорівнює: по легковим машинам - 2700 шт., по автошасі і півторатонним вантажівкам - 14 980 шт. і по 3-3,5-тонним вантажівкам - 4397 шт. Потужність на 1 жовтня 1928 р. по легковим машинам - 320 шт., або 11,8% від трирічної заявки, по автошасі і півторатонним вантажівкам – 1100 шт., або 7,4% і по 3-3,5-тонним вантажівкам - 300, або 6,8% трирічки...
2. Танки. Потреба НКВМ по трирічці в танках виражається: по танках супроводу - 500 шт., по маневреним танкам - 55 шт. і танкам «Ліліпут» - 500 шт. Потужність на 1 жовтня 1928 року - 115 шт. танків супроводу, 23% трирічки і 0 - по маневреним і «Ліліпутам». Контрольними цифрами 1928/29 рр. по літері «С» намічений план робіт, що доводить потужність по танках супроводу на 1 квітня 1930 р до 175 шт., або 35% завдання... Трудністю танкового виробництва є новизна цієї справи і його недостатня налагодженість до сих пір, враховуючи при цьому постійні поліпшення танка... значно складніше стоїть питання зі створенням вітчизняного маневреного танка… до цих пір конструкція цього типу недостатньо розроблена, а також не вирішене питання про основні властивості і тактико-технічні вимоги. Ці обставини ускладнюють… відповідну підготовку промисловості. Труднощі, які зустрічаються на автовиробництві в частині приладів запалювання, електрообладнанні та підшипників, є також і труднощами в цьому виробництві…
8. Військова електротехніка
1. Телефонні апарати. Потужність на 1 жовтня 1928 року в ціннісному вираженні дорівнює 14,3 млн. руб., що становить 84% від трирічної заявки. Намічений обсяг капітальних робіт по контрольним цифрам 1928/29 рр. доводить цю потужність на 1 жовтня 1929 року до 100% трирічки (17.081 млн. руб.). У 1927/28 р. встановлено виробництво телефонних фільц та мікрофонного порошку, що звільнило нас від імпорту...
2. Телеграфні апарати. Потужність на 1 жовтня 1928 р. по швидкодіючим телеграфним апаратів - 122 шт., або 35,9% трирічної заявки, а по апаратам Морзе - 0. План капітальних робіт по контрольним цифрам 1928/29 рр. передбачає доведення потужності по швидкодіючим апаратам на 1 жовтня 1929 року до 336, що покриває трирічну заявку...
3. Польові телефонно-телеграфні провідники. Потужність на 1 жовтня 1928 року - 229 517 км, або 58,2% від трирічної заявки по телефонному кабелю, і 11 887 км - по телеграфному, що становить 39,2% трирічки. Запроектованих обсягом капітальних робіт по контрольним цифрам 1928/29 рр. намічено доведення потужності по телефонному кабелю на 1 жовтня 1929 року до 323 тис. км, або 82% триріччя, і 30 тис. км - по телеграфному, або 100% триріччя. Вузьке місце - сталевий дріт. Вихідним продуктом для сталевого дроту є високосортна катанка, яка імпортується (ввозиться зі Швеції, яка є постачальником високосортної катанки майже для всіх європейських країн)...

Голова ВРНГ СРСР Куйбишев
Член Президії ВРНГ СРСР і начальник Мобпланупра Постніков».


Хоч що з собою роби, але побороти мандраж було важко. Я намагався виглядати більш-менш спокійно… але, мабуть, з боку те виглядало кумедно… Ходиш біля стіни, озираєшся, чекаєш. Намагаєшся зрозуміти, яка вже година. Чи пробило першу… чи вже перевалило за неї…
І думки! Постійні думки! Різноманітні, як картинки в калейдоскопі. Копошаться, шепочуться, дають раду, або лякають усілякими жахами. Снують, немов миші в підвалі. Пробуєш відгородитися від цього, і одночасно розумієш, що не можна цього робити, бо треба налаштуватися на серйозну справу. Дуже серйозну!
Пригадалися іспити. Відтепер мені навіть дивно, чого я їх боявся. Здав за милу душу! А також мандражував, тупотався під дверима в очікуванні, коли мене визвуть в кабінет. І мої друзі тупоталися. Дехто приндився, дехто стояв, охоплений ступором… хтось виглядав спокійним, немов ситий удав…
А потім пригадалася та історія з Банкіром, коли мене захопили та відвезли в будиночок на краю Хортиці. Чи вважати той випадок також серйозним? Мене ледь не вбили… І ось зараз я знову лізу в бійку.
Одяг на мені висів, немов на опудалі. Ніякої показності – тільки ворон лякати. Та ще й рибою воняє.
Я згадав, як переодягався в рибальській хатинці. З щілин, розміром з палець, піддувало свіжим вітерцем. Навколо колихалися в’язки сушеної риби, стояли великі бочки, валялися якісь снасті, сітки. Адам сидів в куточку, біля дверей, нервово мнучи своє гостреньке підборіддя. Його також охопив мандраж, хай він і не хотів в тому зізнаватися.
Мені раптом з усією ясністю стало зрозуміло, що його світ… вірніше його світосприйняття має інші барви. В ньому немає місця для відпочинку – лише сама боротьба. Так… так… боротьба, як кінцева мета усього існування. Поки не з’явиться та Юдея, про котру він мріє, яку уявляє в своїй свідомості… з вогню та крові, своєї і чужої…
І сьогоднішні події – лише одна з ланок цієї боротьби. А для мене – вони ланки мого світосприйняття… адже я борюсь за свій світ. І хочу його бачити вільним від чужої волі, яку нав’язує мені Рибаков… та і Банкір, коли був живий… Кожний з них хотів би бачити свій світ.
Реальність… реальність, це те, що ми малюємо самі собі. Те, у що ми хочемо вірити. Чим більше людей, тим більше реальностей, як би це дивно не звучало.
І немає абсолютно ідентичних реальностей. Лише схожість в поглядах, думках, можливо - в напрямку життєвого шляху. Не більше! Та й те, при детальному вивченні, з′ясовується, що відмінностей сила силенна… Це факт! Безперечний факт!
Тому, напевно, в світі так багато непорозумінь між людьми. Кожний намагається просунути свою версію реальності. Кожний хоче існувати там, де йому приємніше знаходитися. Хтось мріє про райській острів, хтось - про ідеальну державу, як давньогрецький Платон… чи Сократ… Комусь достатньо маленького шматочка землі, комусь подавай цілий континент. В наукових журналах вже пишуть про інші планети… про їх завоювання…
-Купіть квіти, молодий чоловіче! – почулося ледь не над вухом.
Я завмер, потім розвернувся. Позаду стояла вже знайома мені продавщиця троянд. Цього разу не було ані корзини, ані квітів. Та і жіночка була переодягнена в іншу сукню.
Ми дивились один на одного. Я з часткою презирства та злоби. Навіть не намагався те скривати. А ось моя візаві весело посміхалась.
-Чесно кажучи, в голові пробігала думка, що провідником можете бути ви, - заявив я. – Ну що? Будемо кружляти по вулицях, чи одразу підемо до Рибакова?
Жінка завмерла, при тому часто-часто кліпаючи очима.
-Покружляємо, - сухо вичавила вона з себе.
-Ну, ведіть… за вашими квіточками…
І ми рушили вздовж будиночків. Напроти одних з воріт жінка різко наказала звернути у двір. Там ми перейшли у наступний, спустилися вузенькими сходами, опинилися на іншій вулиці… заходили в якусь будівлю… в ній, скористались запасним виходом та вийшли на пустир… і знову потрапили в якийсь двір… сходами піднялися вгору… вуличка… провулочок… двір… Сподіваюсь, хлопці з «Бейтару» встигають мене відслідковувати.
На черговій вулиці нас очікувала крита повозка. Ледь ми в неї сіли та рушили з місця, як до нас підскочили двоє чоловіків. Один з них відразу присів поряд зі мною. Він професійно обмацав моє тіло, пробігся по кишенях, очевидно шукаючи зброю. Тут же відібрали тростинку. Мабуть боялися, що я їй когось стукну.
-Чистий! – прохрипів чолов’яга. В наступну мить в мій бік вперлось щось тверде, схоже на ствол пістолета.
-Очі зав’язувати будете? – зі шпилькою у голосі спитав я.
-Навіщо? – в тон мені відповів другий чолов’яга. Він криво посміхнувся та повідомив, що це квиток в один кінець.
-Прямо так? А ви добре перевірили – може за мною є «хвіст»? Ось буде дивування, коли на ваше лігво налетять агенти директорату.
-Жартуй, жартуй, поки Гришка тобі дірку в печінці не зробив.
-Я ж можу і «караул» закричати. Зараз день, людей на вулицях багато…
-Вважаєш, тобі кинуться на допомогу?
І тут, ніби вторячи словам цієї людини, наша повозка звернула на тихеньку кривеньку брудну вуличку. В кінці ми вилізли, та зайшли в якийсь двір. Виявилось, то був не кінець моєї подорожи. Спершу зав’язали очі, і на зауваження чи не запізно те роблять, у відповідь дали доброго стусана. Потім попередили, що більше базікати не треба. Наступного разу виб’ють зуби.
Мене підхопили під руки і кудись вивели. Виявилось – в іншу повозку. Чому іншу? Як я про те здогадався? Бо мене кинули на сіно, та зверху чимось засипали, при тому знову попереджаючи про зуби.
Поки їхав, все згадував про «Бейтар» - Союз імені Йосипа Трумпельдора. Якщо хлопці Адама мене загублять – це точно кінець.
Скільки ми їхали точно не скажу. З зав’язаними очима час здавався довшим. Одне точно – ми виїхали з міста, і попрямували по нерівній ґрунтовій доріжці. Трясло так, що в мене навіть нутрощі перемішалися, а шлунок виповз під горло.
Загальмували різко. Я сунувся вперед, стукнувшись головою об перекладину. Вуха вловили якусь розмову (жаль, що не вдалось зрозуміти слів). Вона тривала з хвилину. А потім скинули сіно і мене ривком витягли з повозки. Пов’язку не знімали, повели вперед. Пару разів я спіткнувся. Ніс відчув вогкість повітря. Потім прийшла черга вух, які вловили характерне відлуння… Отже, ми заходили в катакомби.
Де той «Бейтар»? Ми ж, очевидно, вже в лігві Рибакова… Тобто, рухаємось до нього… Чи, може, Адам мене загубив? Чого ніхто не нападає?
Йшли довгенько. Та ще я кульгав, та затримував рух. За те отримував в спину легких штовханів. Одного разу не втримався, та огризнувся. У відповідь, мене підхопили під руку та стали підтримувати.
Йти з зав’язаними очима було важко. Ще б дорога під ногами була рівна, а то постійні пагорби, ямки, камінці.
Мені вже було зрозуміло, що назад я дороги не знайду. Вирішу втекти – можу легко заблукати. А там…
Взагалі, якщо вірити розповідям Адама, то загублених в катакомбах з необачності людей бувало і знаходили… ще живими. Але опинившись в темряві, вони швидко божеволіли. Дуже швидко…
Я не повірив, сказав що сумніваюсь, буцімто таке можливо.
-Навіть дуже можливо! – заперечив Адам. – Десь хвилин за сорок ти починаєш бачити те, чого нема… чути дивні звуки, яких ніхто не видає… Потім раптом «опиняєшся» в нереальних місцях…
-Це яких?
-Та де завгодно, куди тебе занесе особиста фантазія. В ліс… на море… в казкову країну… навіть в рай, чи пекло… Ти почнеш розмовляти з власними привидами, перестанеш розрізняти де реальність, а де вигадка переляканого мозку. Якщо години за дві тебе не знайдуть, то можна вже і не шукати.
-Чого? Загину?
-Дехто дійсно вмирав, і навіть не від спраги чи голоду… Людина без тверезого мислення – що маленьке дитя. Декого починали кормити з ложечки, намагалися повернути в реальність… але це марні спроби.
-Звідки такі знання? Невже також заблукали?
-Мав таку дурість… хотів прогулятися катакомбами…
-І що ви бачили?
-Інший світ.
-І який він був?
-Інший! – різко відповів Адам.
Ми тоді переглянулися та на цьому припинили бесіду. Мені було зрозуміло, що Адам більше нічого не розповість. І взагалі він після цього став якимось відстороненим.
І ось зараз ідучи гулким коридором, я знову пригадав його «жахливі оповідки». В голову влізла дурна думка: а чи не хочуть люди Рибакова завести мене в земні нетрі, і залишити там помирати… чи божеволіти?
-Стій тут! – хтось різко штовхнув мене в груди. Тут же зняли пов’язку.
Доволі величенька овальна печера. Освітлюється шістьма керосиновими світильниками. Позаду мене є хід, через нього мене і привели… Попереду бачу ще два проходи: один зліва, в десяти кроках, а другий – аж у кінці приміщення… Стеля на рівні метрів чотирьох… В печері раз… два… п’ять… вісім… вісім чоловіків… Усі озброєні та мають вигляд битих жаків. Зустрів би десь на вулиці, вирішив, що то якісь бандити.
Відчуваю, в мене сьогодні веселий деньок буде.
За настільки уважне розглядання обстановки, мені ледь не дали чергового стусана. Один з хлопців сердито буркнув, щоб я не витріщався, інакше…
Тут його обірвав знайомий голос. З дальнього проходу виринула ще одна фігура, в якій я впізнав Рибакова-Фріда. Від образу шофера, яким я його бачив в Хортиці, майже нічого не залишилось…
Оце вміння перевтілюватися! Навіть артисти позаздрять.
-Де Віктор Львович? – перейшов я до справи.
Голос був твердий, спокійний. Таким я собі сподобався. Сподіваюсь, що мій зовнішній образ був до пари із голосом, і завеликий костюм цього не спаплюжить.
-Який швидкий! – хмикнув Рибаков, який встав десь кроків за п’ять від мене. Те, що він не наблизився впритул, говорило лише про його боязнь.
-Поки його не побачу, розмови не буде! – можливо заява виглядала дещо дитячою, наївною. Але демонструвати свою невпевненість та нервозність було б ще більшою помилкою.
Позу Наполеона я не займав. Стояв рівно, опираючись на здорову ногу. Дивися саме на Рибакова.
-Хіба ти… ви в тому положенні, щоб висувати ультиматум? – пробубонів той. Заміна «ти» на «ви» мене підстебнула – виходить, моя «магія» переконання діє. - Вам не здається, що ми не в поліційному відділку… ні в кабінеті… не на допиті… га? От правий був покійний Банкір – ви небезпечна людина!
-Це чому?
-Бо ще не розумієте, що таке справжній жах. Занадто молоді для того… недосвідчені…
-Досвід, це умовне поняття. Але залишимо цю філософію на потім. Де Віктор Львович? Він живий?
-Та живий… Проведіть його! – звернувся до одного зі своїх хлопців Рибаков.
Той взяв мене за лікоть, міцно його стиснув та потягнув до лівого проходу. Там була невеличка «кімнатка», на підлозі якої лежав зв’язаний Сокіл.
-Вікторе Львовичу! – проговорив я.
-Він вас не чує! – хіхікнув мій провідник. Типове бидло! Так захотілось врізати йому в пику.
В блідому світлі керосинки я побачив обличчя Віктора Львовича, яке було схоже на страшну маску, на кшталт африканської.
-Ви його… били? – сердито озирнувся я на чоловіка, потім на Рибакова. – Він без свідомості?
-Він звалився, - нахабно відповів той. – А якщо і ви продовжите в тому же дусі, також звалитеся… і щось собі зламаєте…
Я хотів наблизитися до Сокола, але мене зупинили та штовхнули убік. Типу – стій де стоїш. Не роби різких рухів.
У відповідь я схопив чоловіка за зап’ястя, та зло кинув:
-А ну прибери свої...
Хотів сказати якесь бридке слово, але стримався. Так, до речі, вийшло ще сильніше. Чоловік завмер з подивом в очах.
-Відійди від мене! - додав я все тим же тоном.
І тут гримнуло. Майже слідом за тим – гримнуло ще раз. Я стояв в отворі, і все що відразу спало на думку - пірнати в «кімнатку». Здається «Бейтар» розпочав атаку без попереджень. Мабуть, я їм не дуже потрібний, як свідок та помічник. Сподіваюсться, що мене вбьють?
А дзюськи! Я вам ще покажу!
Стрілянина… крики… штовханина… Я присів поряд з Соколом, пощупав його пульс на шиї… Тут щось вдарило по маківці… Вже падаючи, я побачив чиїсь черевики. Якась сволота накинулася ззаду та вдарила мене в голову. Підло вдарила…
Світ навколо затягнуло тугим туманом… звуки провалилися в колодязь… до горла підкотила нудотна грудка… Я ледь зрозумів, що лежу на сирій підлозі… Перед очима скачуть якісь темні фігури… Біля стіни щось палає… мабуть розбили керосинку…
Неймовірним зусиллям я повернув себе до більш-менш нормального стану. Тут же накотилася хвиля білю, яка ледь знову не затягнула мене в «колодязь».
Очі вихопили серед метушінні фігуру Рибакова. Він притиснувся до невеликого виступу і звідти стріляв убік головного ходу.
За секунду поряд з ним звалився один з його товаришів. Рибаков вилаявся та дременув геть.
«Вбече, сволота! – промайнуло в моїй голові. - Точно втече»!
Не знаю, чим я керувався, але вискочив із закутка та кинувся за ним. Навколо суцільне пекло. Стріляють, горланять… відлуння бою придає йому більшої масштабності… І я лечу вперед, забувши про хвору ногу… зовсім не думаючи, що зараз можу отримати кулю… чи хтось кинеться в бійку… Лечу стрімголов. В темряву… в незвідане…


«Протокол № 57 засідання Політбюро ЦК ВКП (б) від 27 грудня 1928 року (Особлива папка), Москва (СРСР)
...4. Повідомлення комісії т. Орджонікідзе (т.т. Орджонікідзе, Ворошилов, Куйбишев, Уриваєв, Толоконцев, Постніков).
Затвердити з поправками наступні пропозиції комісії: «Констатувати.... що в даний час є достатня кількість напрацювань... з різних систем і типів швидкохідних танково-тракторних двигунів... Прийняти остаточне рішення про постановку танків і військових швидкохідних тракторів на тракторних і автомобільних заводах СРСР...»
26. Про Мавзолей (т.т. Ворошилов, Єнукідзе)
Затвердити видатки в сумі 2,5 млн. рублів...»

«Протокол № 60 засідання Політбюро ЦК ВКП (б) від 17 січня 1929 року (Особлива папка), Москва (СРСР)
...4. Повідомлення т. Мікояна про хлібозаготівлю (т.т. Мікоян, Хінчук, Вейцер, Максимов, Ейсмонт, Квірінг).
...Постановили: «При складанні нового плану постачання виходити з необхідності до 1-го липня 1929 року утворення мобільного запасу в розмірі 60 млн. тонн пудів...»
5. Про мобілізацію промисловості (т.т. Рухимович, Ворошилов, Постніков).
а) Продовжити проведення мобілізації промислових підприємств, згідно із затвердженим планом від 25 вересня 1928 року;
б) У іншому рішення комісії про мобілізацію підприємств затвердити. Категорично заборонити витрачання мобфондів оборони для мирних цілей...
9. Про Україну (т.т. Крестінський, Бухарін, Литвинов)...
б) рекомендувати представникам компартії з України зосередити увагу всієї компанії з питання про знайдені при облавах гвинтівки і пістолети на політичний бік справи; що ж стосується фактичної сторони, то доводити хибність тверджень, ніби уряд СРСР направляв зброю до України через підставні фірми в Одесі та Харкові... Доручити т. Крестінському зробити відповідну заяву уряду УНР...
12. Про страйк докерів в Нью-Йорку (т.т. Лозовський, Томський)
Відхилити пропозицію т. Лозовського про відкриту допомогу нью-йоркським докерам... напередодні розглядання договору про закупівлю вантажних суден у США...
17. Про видання газети в Ризі (т.т. Мікоян, Литвинов, Стомоняков, Свідерський)
Асигнувати на видання газети у Ризі 30,000 руб., з тим щоб ця газета мала поширення по всій Прибалтиці...»

«Протокол № 63 засідання Політбюро ЦК ВКП (б) від 7 лютого 1929 роки (Особлива папка), Москва (СРСР)
...15. Про Афганістан (т. Карахан).
Постановили: «Не можна розглядати нашу політику в Афганістані ізольовано... ми повинні бути вкрай обережні, щоб не дати приводу для інтервенції Англії в афганські справи... Що стосується льотчиків, твердо наголосити, що вони прийшли на службу... для захисту Афганістану від зовнішньої небезпеки...»
17. Про скорочення видаткової частини бюджету (т.т. Риков, Шмідт, Брюханов).
Постановили: «Визнати за необхідне підвищити ціну на хлібне вино для села до 1 руб. 40 коп., і для міста до 1 руб. 70 коп .; підвищити акциз на пиво на 3 коп...»

«Протокол № 65 засідання Політбюро ЦК ВКП (б) від 21 лютого 1929 роки (Особлива папка), Москва (СРСР)
2. Про Німеччину (т. Литвинов)
...Знову розповісти Дірксену нашу концепцію про радянсько-німецькі відносини... твердо заявити, що ми відкидаємо офіційне обговорення питань, які стосуються нашої внутрішньої політики...
11. Про Фінляндію (т.т. Сомоняков, Ворошилов).
Постановили: «...Погодитися на часткове прийняття фінської митної зони на південь від острова Гогланда в останньому варіанті... Обумовити поступку... згодою Фінляндії на поширення нашого навігаційного і антиалкогольного контролю на північ від Великого Корабел. Фарватеру в районі нашої митної зони біля Бьорку...»

«Протокол № 69 засідання Політбюро ЦК ВКП (б) від 21 березня 1929 роки (Особлива папка), Москва (СРСР)
5. Про картини з спецхрану (т.т. Куйбишев, Розенгольц, Бубнов).
1)...видати в 5-ти денний термін 115 картин європейських художників з спецхрану... на експорт. Відбір зробити т.т. Бубнову, Бєлєнькому.
2)...вивезти вказані картини... згідно угоди... до Німеччини на аукціон... В якості продавця вказати агента «Колекціонера»...
9. Записка т. Ягоди.
Дозволити збільшити кількість міліціонерів на 1800 чоловік, в тому числі 500 кінних... в південно-західних прикордонних з Україною територіях. Надати додатково на утримання контингенту 4,5 млн. руб...
13. Пропозиція Виконкому МОДРу (Міжнародної організації допомоги борцям революції) (т.т. Стасова, Литвинов, Менжинський)
Дозволити МОДРу почати переговори про звільнення шістьох угорських комуністів за умови компенсації з нашого боку, у вигляді звільнення ув′язнених в наших тюрмах злочинців - угорських підданих...
РІШЕННЯ ПОЛІТБЮРО від 20.03.29
31. Про Афганістан.
…2) Загін Мазара-Шерифа повинен фігурувати як афганський загін такого-то хана.
3) Допомогою зброєю на Кандагар для Герату обіцяти, але вимагати, як попередню умову, військове укріплення Герата...
5) Вимагати еквівалент за зброю у вигляді бавовни, вовни, цінностей, шкіри…»

«Протокол № 79 засідання Політбюро ЦК ВКП (б) від 9 травня 1929 роки (Особлива папка), Москва (СРСР)
6. Про питання придбання американського танка «Крісті» (т. Ворошилов).
Дозволити придбання танка за рахунок затверджених імпортних статей...
РІШЕННЯ ПОЛІТБЮРО від 07.05.29
31. Про Афганістан.
1) Дати до друку ряд повідомлень про те, що банди Ібрагімбекова проникли на територію СРСР і грабують населення.
2) Дати до друку повідомлення, що банди таких-то «вождів» позбавили води Мазар... а також про те, що у банд є англійські гвинтівки.
3)Продати аероплани афганцям за готівку. Дати аеропланам афганські найменування...
4) Влаштувати так, щоб не було більше на телеграмах по радіо російських підписів... а були б лише відповідні афганські і турецькі імена...
5) Дати відозву від імені Гулям-Садика або Амманулаха про іслам, незалежність, боротьбу з агентами Англії...
33. Про Україну.
Послати... наступну директиву: «...необхідно забезпечити міцну ліву більшість у Раді, яка б виступала єдиним фронтом у питаннях блокування мобілізації... Доручити цій групі завдання, нести масам наступну ідею: «...всіляке повне роззброєння... скорочення наявного складу армії і флоту хоча б на чверть... для збереження миру і взаєморозуміння з сусідніми країнами, в тому числі і СРСР... Голосувати проти практичних проектів військового відомства... аргументуючи і виставляючи натомість ділові аргументи, які доводять.... що дані пропозиції не представляють цінності... в питаннях збереження миру… Виступити в Раді з визнанням взяти участь в комісії по роззброєнню з найширшою програмою... аж до повного знищення постійної армії…»

«Протокол № 80 засідання Політбюро ЦК ВКП (б) від 16 травня 1929 роки (Особлива папка), Москва (СРСР)
Питання т. Ворошилова.
Затвердити намічений план скритої мобілізації та військових маневрів...»

«Протокол № 89 засідання Політбюро ЦК ВКП (б) від 18 липня 1929 роки (Особлива папка), Москва (СРСР)
…9. Про зміну режиму торгівлі з Туреччиною (т.т. Мікоян, Карахан, Ганецький).
а) Вважати за необхідне при переговорах з турками про контингенти на 1929/1930 рік домогтися внесення змін до існуючого по торговому договором режиму торгівлі. Зміни ці мають укладатися в основному в перенесенні торгівлі на турецьку територію.
б) Як суттєву поступку туркам за згоду на перенесення торгівлі на турецьку територію, вважати можливим піти на збільшення розмірів турецьких товарів, які підлягають закупівлі, але з тим, що загальна сума ввезення за цінністю не повинна перевищувати 13 млн. рублів за цінами турецького ринку.
в) У разі вимог турків гарантії виконання нами зобов′язань із закупівлі турецьких товарів, погодитися на обов′язкову закупівлю наміченого контингенту...
РІШЕННЯ ПОЛІТБЮРО від 13.07.29 р.
25. Про КСЗ (Китайсько-Східну залізницю)
а) Відіслати ноту китайському уряду в дусі здійсненого обміну думок, доручивши її редагування комісії в складі: т.т. Рудзутака, Ворошилова, Сталіна, Молотова, Карахана, Стомонякова.
б) Організувати по всій країні масові протести проти насильств китайської влади.
в) Організувати кампанію в закордонній пресі проти насильств китайської влади.
г) Пересунути негайно з Сибіру в район Благовещенська одну піхотну дивізію, а іншу дивізію тримати в стані готовності для можливого в разі потреби пересування на Далекий Схід...»

«Протокол № 90 засідання Політбюро ЦК ВКП (б) від 25 липня 1929 роки (Особлива папка), Москва (СРСР)
…6. Про КСЗ (Китайсько-Східну залізницю)
а) Запропонувати всім послам утриматися від вираження своїх особистих точок зору з приводу подій на КСЗ, обмежуючись... посиланнями на позицію уряду...
Питання т. Ворошилова
б) …відкласти до кінця місяця питання розгортання військових частин в напрямку Тамань і Донбас... до особливих розпоряджень та до чіткого розуміння або врегулювання питання стосовно справ на КСЗ... Зафіксувати нинішній стан підрозділів, перейшовши до раніше підготовлених оборонних рубежів...
д) ...діючі операції Розвідупру в Україні продовжувати... поставивши за мету охолодження, або повний розрив дип. і торг. відносин між Україною і Англією...
Заява т. П′ятакова
Визнати за необхідне ліквідацію Дальбанку і відділення Центросоюзу в Китаї...»


Очі не відразу призвикли до різкої зміни світла на морок. Вуха чули важке дихання Рибакова десь попереду… Мені навіть здавалося, ніби я бачу його фігуру. Що вона виділяється з загальної темряви… А потім стало зрозуміло, що Рибаков використовує кишеньковий ліхтарик. Ось чому він так впевнено рухається по катакомбам, ось чому я бачу його контури.
-Стій! – гаркнув йому у спину.
Бааах! - пронеслося по кам′яному коридору. – Бааах!.. тчік… тчік… тчік…
Закінчились набої? – промайнуло в голові. – Оце вдача!
Але ми продовжували бігти. Слава Богу, коридор не мав відгалужень, та ще якихось завад, бо я побоювався спіткнутися та зламати ноги, чи звернути собі шию.
Тут долинуло: «Чорт забирай»! Здається, попереду був глухий кут.
В обличчя вдарив тусклий промінь ліхтаря. Він на мить осліпив мені очі, довелося прикритися рукою.
-Чорт забирай! – повторив Рибаков.
Він стрибнув на мене, але (тут очевидно просто пощастило) підковзнувся та рухнув вниз. Я спритно накинувся на нього, вдавлюючи його тіло в землю. Одночасно наступив ногою на долоню з пістолетом, а руками стиснув шию в замок. Ліхтарик відскочив в бік, загримівши, немов пуста бляшанка, а його промені впилися в стіну, створюючи на ній химерні образи.
Рибаков захрипів, спробував підвестися.
-Де вибухівка? – прошипів йому на вухо. – Куди ви її заховали? На коли призначений підрив?
Чоловік напружився і почав визволятися від захвату шиї. Робив він це доволі впевнено. А ось моя хватка раптом стала слабшати. Хоч що ти роби, хоч як напружуйся, але відчувалась втома м′язів. Я знаходився на межі своїх сил.
Відразу ж в мозку самі собою спливли рядки з польского опису Рибакова: «…становить особливу небезпеку… пройшов військово-спортивну підготовку… в складі червоних банд понад сім разів проникав на територію України із завданнями диверсійного, терористичного, а також кримінально-контрабандистського характеру…»
Агов! Здолаю, чи не здолаю? – застрибали думки. Питаю, а самому вже абсолютно ясно представився хід подальшої боротьби: якась хвилина-три і вже Рибаков може виявитися зверху.
Я ще більш напружився… Якщо Рибаков визволиться – мені буде непереливки.
-Де-е-е… ви-бу-хів-ка? – вичавив з себе.
-Та пішов ти…
Чоловік підтягнув під свій живіт ноги, та, впершись руками в землю, почав підводитись разом зі мною.
Оце сила! Оце міць! Оце воля!
І де хлопці з «Бейтару»? Ось коли б була потрібна їхня підтримка, чорт забирай!
В цей момент Рибаков розірвав замок на шиї та різким відчайдушним ривком спробував скинути моє тіло. Я відкотився убік, тут же підскочив та схопив величезну каменюку, одночасно роблячи крок назад, збільшуючи дистанцію.
Кидок… камінь з глухим звуком вдарився в спину Рибакову. Той рухнув на коліна, та здавлено прохрипів.
Я кинув, і тут же злякався цього. А раптом би вбив? Господи, що роблю?.. Ляпнуло так, що хай Бог милує! Може й ребра зламав…
Рибаков знову застогнав та спробував піднятись. Я тут же схопив нову каменюку, ще більшу за першу. Усі вагання, здуло немов вітром. Було зрозуміло, що у двобої мені не здолати цього чоловіка. Якщо він кинеться – то це буде кінець усього.
-Стій, бо приб’ю! – гаркнув я у всю міць своїх легенів. Крик понісся вдалечінь, багаторазово відлунюючись від темних стін.
Чоловік похитуючись та кректучи піднявся на ноги, та, важко дихаючи, впився в мене злим поглядом. Нас розділяло якихось п’ять метрів. Для того, щоб встигнути кинутися та схопити мене, не отримавши при тому нового удару каменем (та ще може і в голову), не було і мови. У Рибакова зараз не хватало ані сил, ані можливостей. І він те добре розумів…
А вдарити я міг сильно. Якщо не схиблю, то й покалічу свого противника.
-Раджу не робити дурниць! – знову попередив я, стискаючи камінь. – Сядьте! Жвавіше!
Чоловік все ще намагався віддихатися. Він закрутив головою, ніби щось вишукуючи.
-Сядьте, я сказав!
І Рибаков слухняно опустився вниз. Він якось зацьковано прогарчав, та досадно шльопнув себе по стегну.
Я все ще стояв, стиснутий ніби пружина. Готовий в будь-який момент жбурнути камінь убік свого противника, бо все ще не довіряв його показному підкоренню.
-Ще раз повторюю своє питання, - невдоволено кинув Рибакову. – Де захована вибухівка? Кажіть, Бога ради, інакше розіб’ю вашу макітру! Клянусь!
Від цих слів аж самому стало страшно. Адже в даний момент я дійсно міг те зробити. І був вже готовий…
-На судні… «Херсоні».., - почав глухим голосом Рибаков.
-Це я і так знаю! Де саме ви її заховали? Нумо!
-В машинному відділенні… а також під обшивкою в носовому відсіку… в проміжку між першим і другим днищем…
-Коли буде вибух?
-О четвертій годині ранку… третього серпня…
-Хто повинен привести бомби в дію?
-Один з машиністів…
-Як звуть? Нумо!
-Михальченко… Яків Михальченко… Він повинен все підключити, приготувати і зійти на берег… типу, відправитися в призначену йому відпустку.
-Хто закладав бомбу? Де це було? На доках?
-Так… Ми перевантажили вибухівку з «Галки» на інше судно. Потім завезли її на доки… ввечері… Там уже все було підготовлене. Залишалось перенести, та розкласти по місцях. Згідно контракту, наше судно займалося поставкою деяких частин до двигунів цього крейсера. Вони були закуплені у «Burmeister & Wain» і доставлені на склади «Капели» раніше. І ось тепер ми нібито їх завозили в доки…
-Ще раз питаю: хто закладав бомби?
-Наші люди і закладали: Анісімов, Музика, Розенблюм та Гранін. Все було замасковано під налагодження двигунів. А вони саме спеціалісти в цьому напрямі…
-Дідько! Як ви збігли з-під варти? Хто допоміг? Відповідайте на «три», інакше кину камень! Клянусь Богом!.. Отже, один…
-Лисенко… Лисенко Гнат… з одеського директорату...
-Це той, хто вас допитував?
-Так, це він!
-Як довго він працює на вас?
-З двадцять восьмого… Банкір схватив його за зябри… не знаю, за що саме, але, здається. ті зябри виявилися ще тими «яйцями»… У людей, взагалі-то, грішків багато!
-Дідько! Ви, як ті павуки… Ви… ви… ви.., - почав я, задихнувшись від обурення, і тому хапаючи повітря, буцімто риба на землі, - ви уявіть... уявіть.., - слова давались з важкістю. Не хотіли вибудовуватися в зв’язані речення. – Адже… адже із-за ваших дурниць загине величезна кількість людей... Величезна!
Рибаков раптом розсміявся. З боку було схоже, ніби я сказав якусь маячню.
-А якщо мені того хочеться! - заявив він. Сказав спокійно. І я тут же подумав, що Рибаков не жалкує з приводу власних дій. Воно і зрозуміло, якщо він йшов на цей злочин, то прекрасно усвідомлював і наслідки… і мав виправдання своїм діям. - І справа не в них... не в людях, - казав він все тим же спокійним тоном. - А в самому житті! Цей світ повинен бути зруйнований!
-Чим вам не подобається наш світ? – здивовано пробурмотів я.
А у самого в голові: «Треба його переконати! Змусити усвідомити всю хібність його кроків!.. Це ж якась дикеість! Губити людей через дурні мрії»!
Рибаков подивився на мене абсолютно божевільними очима. Навіть при такому тусклому освітленні це було добре помітно.
-Чим? – перепитав він. – Його не повинно було бути! Всього цього не повинно було бути! – Рибаков говорив збуджено. Його очі втупилися мені під ноги. Якщо б його погляд володів чарівною силою, то міг би пропалити там діру. – Це все неправильно!
-Що неправильно?
-Я кажу про світ взагалі! – розсердився чоловік. – Він сповнений брехні… Так, чи інакше, він згине… він зжере сам себе, як той Левіафан… Цей світ повний протиріч, неправильних речей… він спотворений, як криве дзеркало. І я лише прискорюю події.
-Маячня! Якась маячня! – кинув я у відповідь, не помічаючи, що перейшов на крик. – Цей світ такий, яким є… Яким його зробив Бог!
-Бог? До чого тут якийсь там Бог! Це ви спотворили цей світ, а не примарні вищі істоти! Не треба ні на кого вішати свої помилки!
-Чого ви намагаєтесь добитися?
-Ви мене не зрозумієте… ви взагалі з Віктором Львовичем нічого не зрозумієте… бо вже пропитались «отрутою»…
-Чим?
Рибаков відмахнувся. Він опустив голову та щось забубонів собі під ніс. Я кинув погляд на ліхтарик, який все ще освітлював одну з стін. Судячи з усього, він починав поступово втрачати потужність. Скоро ми можемо опинитися в суцільній темряві.
-А ось мій світ буде справжнім! – раптом крикнув Рибаков. Його голос істерично затремтів. - Чуєш? Мій світ буде справжнім! У ньому все буде справжнє: і люди, і ідеї... Все, все, все справжнє! У твоєму ж – суцільна маячня! І йому тут не місце! Вам всім тут не місце!
Ми непомітно перейшли на «ти». Але не від того, що потоваришували, і це дань поваги один одному, а скоріш напроти – через розбіжності у поглядах, через протистояння.
А взагалі, я зовсім не розумів цього Рибакова. Якщо він каже щиро, то це просто… жах! Він божевільний!
-Якщо ви хочете змінити світ, зробити його кращим, то не обов’язково знищувати те, що вже існує! Не обов’язково вбивати людей… Є інші шляхи, - гаряче сказав я. - Та і взагалі, хіба людина не може помилятися? Хіба можна сказати, ніби ваша точка зору… на наш світ, яким би ви його собі не уявляли… є абсолютною істиною?
-Те, що є вимислом в цьому світі, в іншому може стати реальністю! – кинув Рибаков. Він зіщулився, та прискіпливо оглянув мене.
В тусклому світлі ліхтаря обличчя Рибакова стало ще страшнішим. Він взагалі не розумів моїх слів… Воно, мабуть, і не дивно, коли живеш в своєму примарному світі. Якась хвора людина… Точно! Хвора людина.
-Ось ми з тобою зараз втекли від всіх! – заявив Рибаков. - Там, зовні, нібито тече життя... Але насправді це ми з тобою зараз вирішуємо, куди воно попрямує. Переможеш ти – тоді може встигнеш зупинити вибух, запобігти війні... Так, так, ти все почув правильно! Але якщо переможу я - почнеться новий... незворотний етап... і твій спотворений світ нарешті розвалиться! Сюди прийдемо ми. І все стане так, як хочу саме я... Пам′ятаєш мої розповіді про ворожку, про внутрішні течії і протиріччя?.. Так це ми з тобою! Це ми і є внутрішні течії та протиріччя! Ні твій Віктор Львович, ні мій Банкір не визначають хід буття... Тільки ти, і тільки я!
-Я слухаю цей монолог, і намагаюсь зрозуміти – це якийсь спектакль, чи ти і справді віриш в те, що зараз кажеш?
-Не просто вірю! Я вже змінюю цей світ! Якщо б не ти… не твоя вдача.., - Рибаков роздратовано тупнув ногою. - Твоє везіння - це той випадок, коли кажуть: «Та такого не повинно було бути». Але воно відбулося, воно існує… і тому я намагаюсь тебе прибрати… Ти ось згадував про спектакль, так ось - будь-яка особистість це режисер, який ставить спектакль для самого себе… І кого ми граємо в ньому – жертву, нападника, праведника, злодія – це залежить від нас самих.
-Режисер?
-Ну щось на кшталт того… Він дивиться на гру «актора»… тобто на самого себе… іноді чинить опір, коли вистава йде не за п’єсою… налагоджує хід подій… Точно, налагоджує! І ось я – той самий налагоджувач, який хоче прибрати зайве! Хоче перетворити світ згідно з власним баченням…
-Хто ти? Як назвався?
-Налагоджувач!
-Угу… налагоджувач.., - я гмикнув та трохи опустив руки. Тримати камінь ставало все далі важко. – От зізнайся, що все це таке собі завдання від… від свого начальства, так? Від Розвідупра? – сухо спитав я. – І зараз ти просто клеїш дурня, вдаєш божевільного?
-Завдання! Зрозуміло, що завдання! Відповідальне, яке можуть доручити лише… лише…
Рибаков раптом завмер, підвів очі і з якимось здивуванням подивився на мене. Здавалось, він не міг зрозуміти, як себе назвати. Це його «лише» стало таким собі каменем спотикання.
-Він хотів все зробити сам! – промовив Рибаков. – Білий… сам… А потім втекти за кордон… зрадити усіх нас… зрадити всьому, чого ми так намагаємось добитися… Я докладав начальству, що Білий почав вагатися… що він не зовсім розділяє наші переконання… наші цілі… Розповів їм про випадок з Клюйко… Вважаєш, я не знаю, що він тобі шепотів? Га? Я все чув! – облизав губи Рибаков. – І якщо б ми його б не прибрали, то він, падлюка, прибрав би нас усіх! Зараз би могла йти інша п’єса!
-Так ви його… вбили?
-По-перше, треба було позбутися «Галки»! – ледь не крикнув Рибаков. Я аж сіпнувся від несподіванки. – Вона стала дуже відомою! – і чоловік розреготався.
-І як ви це зробили?
-Мені «зверху» надійшов наказ. І відтепер всю операцію очолюю я… Отже, ми схопили Білого, коли той розпоряджався в одеській конторі, зв’язали та завантажили на судно. Я ж з деякими хлопцями залишився прибрати документи та інші речі.
-Документи? І фальшиві гроші також? – слова були, немов випад шпаги.
Рибаков навіть відхилився назад та сердито промовив:
-Так, і це також! Фальшиві гроші для фальшивого світу! Адже ваш світ фальшивий! Несправжній! Вас взагалі не повино було бути! Чуєш? Я не жартую!..
-Ха! Я атке вже чув… Яка ж самовпевненість… яка пиха… Гаразд! І що було далі? Розповідай… прошу…
-Ми все завантажили на інші судна «Капели» та вивезли до Болгарії. За наказом, всю діяльність в Одесі треба було звернути…
-А як же це ти попався нашій контррозвідці? – в’їдливо спитав я.
-Буває… Головне, що втік.
-Зрозуміло, що втік! Тобі ж допомогли… хай йом грець… Все завдяки Банкіру, та його передбаченню!
-Який ти верткий, Іване Антоновичу… ніби та змія…
Стало зрозуміло, що Рибаков вже не буде достатньо відвертим. Тому я вирішив зайти з іншого боку.
-Так що сталося на «Галці»? – спитав у нього.
-Слухай, тобі не здається, що ти трохи нахабний?
-Як я розумію, все одне звідси вибереться лише одна людина: або ти, або я… або взагалі ніхто… Оскільки ще невідомо, чим все закінчиться, може хоча б наостанок розповіси, що сталося. Задовольни мою цікавість, га?
Я розраховував на нарцисизм цього Рибакова. Так-так… саме нарцисизм… Бо справа не в якійсь примарній боротьбі за «праве діло», чи в «неправильному світі»… а в звичайній самозакоханості. Цей чолов’яга втомився існувати в тіні такого монстра розвідувально-диверсійної справи, як Банкір. А йому дуже хотілось слави! Хотілось викарабкатися наверх, поближче до начальства… стати самому начальником! Керувати світом!.. А все діставалось Білому, хай йому грець! Він хлопець спітніший, ніж ти!
-Ще таке зауваження і… і…
-І що?
Рибаков у відповідь лише стиснув кулаки.
-Добре, - промовив я, - розповідай далі. Мені цікаво…
-Хлопці вийшли з порту, дочекалися шторму, - твердим голосом промовив Рибаков, - який очікувався того вечора… Та й відкрили кінгстони, притопивши «Галку» разом з Банкіром та часткою вибухівки.
-Розраховували, що ми будемо вважати, ніби вкрадена зі складів в Хортиці вибухівка потонула? А хто другий чолов’яга? Чиє то тіло?
-Падлюка Білий намагався вирватися. То ж одному з хлопців зламав шию… Але це не дуже йому допомогло.
Обличчя Рибакова розплилося в задоволеній посмішці.
-Насправді, - якось весело промовив він, - ми всі боремось самі з собою, а при цьому наївно вважаємо, буцімто боремося із зовнішнім світом. Банкір не зміг те зрозуміти… Він піддався власним бажанням. І тому загинув.
-А як режисер власної вистави може загинути? – підколов я Рибакова.
-Тому що Банкір не є справжнім режисером… налагоджувачем…
-Овва! Цікавий поворот… А може це ти несправжній режисер? Які докази зворотного?
-Хочеш знати істину? – посміхнувся Рибаков. – Добре… Тоді скажіть, хто ти такий? Людина? Особистість?
-Так.
-А якщо, чисто гіпотетично, я зітру з твого мозку, як зі шкільної дошки, усі знання, пам′ять… усе-усе… Натомість, запишу нове. Що тоді? Погодься – тепер ти станеш іншою людиною, іншою особистістю… І будеш з дивуванням казати, ніби «першої форми» не було. Що то або сон, марево… або хвороба розуму, божевілля… або видумка інших людей…
-Але… але…
-Але тобі нічого заперечити, оскільки ти будеш вірити тому, що каже твоя пам′ять… твої почуття… Мозок лише ємність… посередник… прилад… І якщо я заповню його оцим всім, - Рибаков обвів рукою навколо себе, - ти будеш вважати, що то істина! – раптом ліхтарик замерехтів. Світла стало ще менше. - Але мені, як режисеру, як налагоджувачу, твій світ не подобається. Він не відповідає моєму баченню… Тепер розумієш, чому я хочу все змінити? Бо навколо нас хвороба… нереальність… відхилення від головної п’єси…
-Змінити? Ти хотів сказати – підірвати?.. Твій світ – якась спаскуджена потвора! Невже ти й справді віриш, ніби задуманий тобою страшний злочин, насправді благо? Ти заплутався! Вбити сотні людей і…
-…і запустити механізм очищення… перетворення… Це твій світ спаскуджена потвора! В ньому повно зла, страждань і інших «негарних» речей! Згадай Христа, в якого ви так яро вірите. Ще він казав: «Не мир прийшов я принести, але меч»! Не можна добитися блага, не взявши до рук зброї! Щоб змінити цей світ… ми повинні його знищити… і побудувати новий…
-Твоя версія світу не менш кривава, чим існуюча. Вона несе біль та страждання, жах… Та ти і сам хворий! Прийшов в наш світ, щоб спаскудити його… зруйнувати…
Рибаков раптом підвівся.
-Хворий? – прогарчав він, стиснувши кулаки. – Це ти хворий! Хіба не розумієш, що хапаєшся за примарний світ? За такий собі спотворений… аморальний образ… Хіба остання війна те не довела?.. З’явився якийсь потворний Левіафан! Пекло! І ми усі варимось в ньому… А такого не повинно було бути!
-Це ти… це ви несете нам пекло! – перервав я монолог Рибакова. - Це ви спотворюєте нашу дійсність, цей світ! Я…
І тут ліхтарик замерехтів, відволікаючи мою увагу. В наступну мить Рибаков, немов та пружина, стрибнув вперед. Я лише на секунду розгубився… кинув камінь і ми, зчепившись з Рибаковим, рухнули вниз. В моє обличчя немов врізався таран. Перед очима спалахнули іскорки… щось закрутилося… А потім наступила суцільна темрява…


«БЕЗВІСТІ ЗНИКЛІ, ЯК СПЕЦИФІЧНИЙ АСПЕКТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕМОГРАФІЧНОЇ БЕЗПЕКИ СУСПІЛЬСТВА
Аналіз різних джерел інформації говорить про те, що в даний час процес зникнення людей безвісти в світі придбав значні масштаби, які не можуть залишатися без уваги суспільства. У глобальному аспекті... кожні три хвилини на Землі безслідно зникає одна людина. Зрозуміло, у більшості таких випадків є об′єктивні причини - побутові і кримінальні. Однак частина зникнень дійсно таємнича...
В країні катастрофічно зростає кількість людей, які зникли безвісті. Вони пропадають раптово, без зрозумілих причин, багато - назавжди... за один тільки рік йде в нікуди населення чималого міста... в світлі того... останнім часом все більш активно починають висловлюватися своєрідні думки з приводу осіб, що зниклих безвісті. Наприклад, В Катаєва зазначає: «Фахівці все більше схиляються до висновку: навколишній світ багатошаровий, як пиріг, а «заблукалі» випадково опиняються в паралельних світах. І ніяк не можуть звідти вибратися»...
«Статистика та Економіка», №3, Москва (Росія), 2015 рік


…слабкість і безсилля… ніби у мене не було зовсім ніяких м′язів… пробую поворухнути хоча б пальцем і розумію, що не можу... а взагалі (питаю себе), чи є в мені ті пальці?.. чи є якісь кінцівки?.. чи може я лише безтілесний дух, який літає в якийсь непроглядній ліпкій пітьмі, в абсолютній чорноті… де не можна розгледіти навіть руку, піднесену до очей… і тільки те подумав, як почав розуміти, що в мене є і руки, і ноги… тільки вони чомусь не рухаються… можливо тому, що я втонув в цій чорноті, як та муха в ліпкому сиропі…
Тихо… зовні не пробивається ані звуку, а, так би мовити, всередині не чутно навіть власного пульсу… абсолютна тиша… і ось в якийсь момент я потроху почав розрізняти слабкий світ… він був десь далеко-далеко, в глибині цієї темряви… і чим більше я вглядався в нього, тим він ставав яскравішим…
Все сильно попливло… мене потягнуло вперед… і ось очі засліпило тим світлом… Він був усюди… усюди…
Хтось підхопив мене під руку… ноги тремтіли, не слухалися, не хотіли мене тримати…
-Обережніше! Там трамвай… Вам допомогти? – почулося над вухом.
Нарешті очі змогли щось розрізнити… тротуар, цегляні будівлі… газон з підстриженою травою… дорога, по якій неквапливо рушать автівки… бачу як уходить останній вагон трамваю…
Це місто… я стою посеред вулиці… повз проходять люди…
-Вам допомогти? – знову чується над вухом. На якій це мові? На французькій? От диво!
Я повертаюсь та бачу поряд жінку років десь до тридцяти. Вона заглядає мені в обличчя.
-Оксано? – питаю у неї.
-Що? Я вас не розумію! - дивується вона.
А з нею дивуюсь і я. Якого бісу? Ща за маячня?
Натомість вичавлюю з себе делікатне:
-Дякую!
-Боже, я так перелякалась! Ви ледь не потрапили під колеса! З вами усе в порядку? Допомога лікаря не потрібна?
Що я можу відповісти? – Анічого… бо зовсім не розумію, що відбувається… Та ще очі сльозяться… голова починає боліти…
Моя ліва рука лізе в кишеню та починає нишпорити… а за секунду вона витягає якісь папірці…
-Що це? – здивовано питаю у жінки.
Вона підвела брови та промовила, що то звичайні гроші.
-З вами усе нормально? – питає вона.
-Так-так… здається… ось тільки голова трохи болить… А скільки тут грошей?
Жінка відпустила мою руку та трохи відсунулась убік. Здається, я налякав її своїми питаннями.
-Як вас звуть? – раптом промовила вона.
-А-а-а… е-е-е… ну-у…
Я не пам’ятав. Це питання було схоже на добрий стусан, від якого з голови раптом вилетіли усі думки.
Так, треба собі признатися, що я взагалі нічого не пам’ятав… ні хто такий, ні де знаходжусь… не розумів, як опинився посеред вулиці… що було до всього цього…
-Як вас звуть? – знову спитала жінка. – Ви мене чуєте?
-Не знаю… я не знаю… взагалі не знаю…
-Це погано. Слухайте, а давайте я вас проводжу до поліційного відділку. Там допоможуть, - затараторила моя візаві. Вона знову наблизилась та заглянула мені в обличчя.
-Що це за місто?- спитав я у неї.
-Страсбург… Ми з вами на площі Залізної Людини.
-Це де? В якій країні?
Я озирнувся, оглядаючи будівлі, дорогу, людей, машини. Все завертілось в дикому калейдоскопі, я ледь знову не звалився.
Жінка знову підхопила мене під руку, запропонувала присісти на лаву. Потім вона деякий час розповідала, як побачила, що я якось дивно йду по тротуару.
Так ходять діти, - промовила вона, - коли їм рочків десь три… А потім ви рушили прямо на трамвай… ледь під нього не потрапили. Мені подумалось, ніби вам зле. Тому і підійшла допомогти.
-Голова болить, - поскаржився я.
-Подивиться ще по кишенях, можливо у вас є якісь документи… Можливо є домашня адреса? Я можу викликати таксі… Що у вашому портфелі?
Я з дивуванням зрозумів, що дійсно тримаю портфель. Всередині нього були якісь пухкі папки.
-Ви що - доктор? – перепитала жінка. А потім кивнула на папірці: - Це якісь лікарняні справи…
-Можливо, - знизав я плечима. Спробував прочитати рядки на однієї з папок, але це з першого разу не вдалось. – Фа… Фа… Фал… Дідько! Літери розпливаються…
-Фалкон, - прочитала жінка. – Якійсь Фалкон… Можливо, італієць?.. Ви все ж подивиться, раптом знайдете свої документи.
Декількома секундами пізніше у внутрішній кишені пальці знайшли водійське посвідчення. На ньому було вибите ім’я Бориса Фріда.
-Це ж ви? – спитала жінка. – Тепер пригадуєте?
Я замотав головою: «Ні, зовсім нічого не пригадую…» Лише якісь тумані уривки… А серед них - темний тунель… вогкість його стін... нескінчений коридор…
-Ну так це ваша світлина? – наполягала жінка, тицьнувши пальчиком у посвідчення.
Моя, чи не моя… напевно моя…
Я підвівся, раптом пригадуючи, що мене взагалі то звуть Брюсом Пауеллом… Що мою мати звуть Естер, батька – Білл… І жив я в Мурпарке, що в окрузі Вентура… США…
-Яке це місто? – перепитав я жінку. – Страсбург? Це що – Франція?.. А який зараз рік?..





Рейтинг работы: 0
Количество отзывов: 0
Количество просмотров: 14
© 09.09.2017 О. Меньшов

Рубрика произведения: Проза -> Фантастика
Оценки: отлично 0, интересно 0, не заинтересовало 0












1