ANALOGIA ENTIS. глава 6


ANALOGIA  ENTIS. глава 6
6

Від лікаря вийшов в огидному настрої. Версія про якісь утробні спогади, звичайно, дуже цікава, але як вона може бути застосовна до моєї ситуації - цього я ніяк не міг зрозуміти. Цілковито. (Або не хотів! Це також варіант!)

Віддихавшись на вулиці, мені вдалося взяти себе в руки. І тут несподівано в мені прокинувся начальник. Ситуація вже не здавалася дивною і жахливою одночасно.

Для більшої певності я повторив наш з посередником шлях від кафе до площі і навіть далі. Однак, як і гадалося, тієї дивної будівлі я ніде не виявив. У мене взагалі цей шлях в пам′яті не відкарбувався. Напрямок ще запам′яталося, але більше нічого.

Напевно, я чогось з′їв. Кажуть, від цього можуть початися галюцинації. Або багато випив (що більш схоже на правду).

На зупинці було людно. Це мене і заспокоїло. Хоча, швидше за все, проблема у втомі. Взагалі-то, вже давно пора йти у відпустку. Коли я в останній раз був на відпочинку? - Приблизно півтора роки тому.

Я вліз в тролейбус. І тут сталося щось зовсім незрозуміле: серце різко розхвилювалося, а я не міг якийсь час збагнути чому. Очі бачили, але розум не хотів вірити.

-Міраж індивідуальний, або звичайна інтрогалюцинація, - ці визначення народилися самі по собі. І причина їх залишилася на зупинці серед натовпу: то був чоловік середніх років з явно вираженою вино-горілчаною засмагою, засаленою шевелюрою, сутулістю, заробленої під вагою роздумів над глобальними проблемами, і нервовою ходою дуже ділової людини.

Тролейбус від′їхав вже далеко, а перед очима все ще стояв цей образ. – Дядько! Так, це був він. Я розумію, що цього не може бути, адже привидів не буває.

-Од як? Чому не може бути?

Я здригнувся, обернувся - за спиною стояв Дядько.

Не можу передати того жаху, що охопив мене. А Дядько схопив мою руку і силою посадив на вільне місце. Ніколи ще моє серце так не билося. Кров відійшла від обличчя, і воно покрилося потом. Я, можливо, вперше зрозумів, що таке переляк.

-Так як... ти... чому...

Слова з лексикону вичерпалися. Дядько жестом перервав мої спроби бекати-мекати.

-Ти готовий? - запитав він дуже серйозним тоном. Я навіть відкинувся назад.

-Готовий? До чого?

-Я в тому сенсі: прийшов в себе? Або ще не встиг?

-Так, начебто...

-Добре, залишимо жарти, - Дядько відразу змінився на обличчі і дебільність запеклого алкоголіка змінився на серйозність академіка Тімірязєва, якщо такий був. - В гості не запросиш?

Я не помітив, як ми дісталися до квартири.

-Їсти хочеш? - запитав у Дяді.

Я не знав, про що з ним говорить. Нерви ще не заспокоїлися. Відразу виникла думка: «А чого я, власне, так хвилююся за свою психіку?» - Думаю про це і не знаходжу нічого дивного.

Дядько відповів приблизно через хвилину. Ця пауза здалася мені підозрілою: очевидно, він обмірковує щось важливе.

-Адевале Маджа-Пірс, - промовив Дядько по складах. – Овва!.. од так… 

Читав він трохи краще, ніж Мармелад. Дядько крутив у руках коричневий томик з зображенням африканської маски. 

- Ти таке читаєш? Браво…

Обстеживши кілька сторінок, Дядько щось прочитав, при цьому якось криво посміхнувшись. Я обережно покосився і встиг побачити: «Є таке повір′я, - водив Дядько брудним пальцем по сторінці: - один з близнюків неодмінно злий дух...»

-Од як! Мггг... ну і... хоча тут є сенс. Один близнюк символізує… е-е… ну… добро… а інший.., - тут Дядько закинув книжку на холодильник і почав... накривати на стіл. - Я чув, що практично всі люди мають близнюків, правда, не всі з них виживають. Конкуренція, од так…

Він стояв до мене спиною, заговорюючи зуби, тому момент появи чергової страви я не бачив.

«А якщо, - подумалося мені в цю хвилину, - лікар має рацію? Якщо це нашарування спогадів і утробного періоду, і дитячого? Адже дітям здається часом, що дорослі - це свого роду чарівники, що їм нічого не варто створити якусь річ».

-Добре, - махнув Дядько рукою, збиваючи хвилю роздумів, - це все лірика. Отже, скуштуємо, що Бог послав.

А Бог, якщо чесно, послав добре. Відмовлятися було б нерозумно.

Уже накладаючи собі в тарілку вугра в червоному вині, я наважився запитати про походження цих страв.

-Паое угьо ти сахооіт, - відповідав Дядько, посилено налягаючи на севрюгу в томаті з грибками. - На хьот угівайся.., - продовжував він свою розповідь, і лише повністю прикінчивши шматок, сказав єдино зрозуміле слово: - Ясно?

Він хитро підморгнув, потім налив по соточці. Під котлети зі щуки пішло добре.

-Кажуть, ти сьогодні ходив до лікаря? - Дядько злегка відкинувся на стільці назад. - Ну що там?

-Та нічого такого. Пусте, - я в кількох рисах описав розмову.

-Од як, цікаво, - Дядько почухав ніс, налив ще по одній. Його наступний тост, пролунав як загроза: - Ну, щоб я тобі приснився.

Цокнулися, випили.

-Цікаво, - повторив Дядько, заїдаючи оселедцем. - Епілептичний пароксизм по типу складного абсанса з ретропульсивним компонентом... Щоб про все це дізнатися, не треба було ходити до лікаря. Я і сам майстер розводити різні гіпотези з гіпотенузами. Хочеш послухати?

-Ну-ну.

-Сновідно-потьмарена свідомість, - підняв брудний палець Дядько. – Од так!

Це нічого не прояснило. Зате у мене з′явилася абсолютно дика теорія: якщо уявити, ніби Дядько - це частина мене, як припускав лікар, то виходить, що я сам собі намагаюся пояснити феномен Дому. Парадокс!

-Онейроїдний синдром, - продовжував цей немитий філософ (а оченята у нього п′яненькі-п′яненькі). - Це такий стан свідомості... Він характеризується відмовою від реальності, навколишнього світу. З′являються фантастичні уявлення, мрії. Вони складаються в певний сюжет, де особистість… тобто ти в даному випадку, береш активну участь. Можливо, це навіть онейроїд з «подвійним орієнтуванням» - коли реальний і фантастичний світи разом... так би мовити... з легким перетіканням... Так, і головне - пам′ять про події в онейроїдному стані зберігається... Од так. Розумієш?

Відповідати з набитим їжею ротом було важко, тому я невизначено замахав рукою. Чому «невизначено»? Тому що сам з великою потугою намагався вловити сенс цих дядькових промов.

І лише через пару секунд я зрозумів, що Дядько хитрує. Не знаю, що змусило мене підійти до вікна, але, зробивши це, я нічого за ним не побачив. Н і ч о г о.

Я б ніколи не подумав, що «нічого» можна побачити наяву.

Від хвилювання легеням не вистачило повітря. Я кинувся до вхідних дверей, відкрив їх і... ледь не вилетів у все те ж ніщо. Нога безрезультатно нишпорила зовні. Ніякої опори. Спітнілі руки злякано схопилися за стіну.

-Йа-а-як... це р-розуміти? - алкоголь вивітрився миттєво.

Але на кухні нікого не було.

-Замурували, демони! С-собаки дикі! - можна було лаятися без кінця, але легше від цього не стало. - Е-гей! - голос потонув за дверима.

І всередині все похололо... бо за вікном було також пусто… Не видно ні сонця, ні місяця. Ситуація до дивного нереальна і нагадує поганий сон, коли знаєш де знаходишся, але внутрішньо розумієш - щось не так.

Смерті я не боюся… нібито... Або так мені здається… Для мене вона, мабуть, так і залишиться незрозумілою силою, яка приходить раптово в найнесподіваніший момент, якщо взагалі для неї існує якийсь момент.

Назвати її сном? Різниця між сном і дійсністю настільки мізерна, що починаєш губитися. Думається: «А живу я взагалі?»

Я пройшов в спальню і приліг на ліжко… Щось навалилося… Втома, напевно…

Замурували. Ось тобі і онейроїд, або як там ще. Може, дійсно, я помер і все це сни загубленої душі? І помер ще в машині Сироти...

Душа... Це ще древні придумали… Неминучість смерті поклала початок теорії про безсмертя, про душу.

Стареньку з косою чекають. Значить психічного неврозу, як такого, бути не повинно... Значило б... Несподіванка, з якою приходить смерть, ось що створює травму, таку ж глибоку, як травма, що залишається від появи на світ. 

Стоп! Ось воно!

Я аж схопився. - Травма народження! Ми завжди задаємося питанням про те, що нас чекає після смерті. Але ніколи: що було до народження?

Який жах повинно пережити немовля, коли невідома сила вириває його з материнського лона! Коли він залишає тепло, затишок, безтурботність раю і потрапляє в світ, де панує голод, холод, шум, де потрібно все робити самому. Як там в Бутті: «В поті чола... їстимеш хліб...»

Чи не тому ми всі прагнемо якщо не повернутися в «рай», то хоча б підігнати світ під його рамки; створюємо дах над головою… будуємо держави.

Народження і смерть... І те, і інше - неминучі катастрофи.

А, може, я все-таки помер?

О, Боже! Я не чую биття свого серця... Воно мовчить... Це після перепою... Ха! Як спритно пояснив...

Я підійшов до вхідних дверей.

-Е-гей! – крикнув вдалечінь, але голос як і раніше тонув у ніде.

Слідом йому запустив тапок. Він понісся вперед зі швидкістю злоби і (дивна річ) ні на градус не відхилився, так і продовжуючи летіти від світлого минулого до темного майбутнього.

Невже там немає гравітаційних сил? Фантастика!

Але чомусь від цих думок до горла підкотилась неприємна грудка: «Ув′язнення! Тут в квартирі можна здохнути без їжі і води… Ха! Мене замкнули у власній квартирі. І чомусь я не роблю ніяких спроб вибратися. А стою собі та розмірковую над реальністю смерті і травми народження... От же йолоп!»

Дурниці! Треба щось конкретне вирішувати.

Будемо міркувати спокійно: кожне слово, кожна дія потрапляє під шаблон спогадів і накопичених знань. Тому в цьому плані все наше життя - повторення одних і тих же ситуацій. Живемо ми в тих рамках, які створили самі собі. Це як сон: події сьогодення йдуть з-під носа, підміняючись в нашій свідомості власними модернізованими спогадами і фантазіями.

-Отже... Отже, «ніщо» за вхідними дверима є міражем. Якщо я це зрозумію, то все розсиплеться, як картковий будиночок.

Фух! Ну нагородив, аж самому страшно стало… 

-А пам’ятаєш, як там в «Гамлеті»? - серце стиснулося в паралізуючому страху: несподіванка від звуку чужого голосу струсонула тіло до мозку кісток. – «Овва, та що з тобою, Чому ти очі спрямовуєш у порожнечу, Повітрю безтілесному питання задаєш»? Цікаві рядки, чи не так?

Я обернувся: у залі в книжкових шафах рився посередник. Він відклав збірник творів Шекспіра в сторону і зиркнув на мене.

-Чому ти мені це прочитав? - запитав я, трохи заспокоюючись. (Все-таки краще, коли поруч хоч хтось є.) - Чому ви всі мені щось читаєте?

-Треба, - відповів посередник.

-Кому треба?

-Тобі.

Навіщо воно мені треба? Маячня якась.

-А що зі мною не так? - продовжив я розмову.

-Ти це у мене питаєш? - посередник відволікся від книг і обернувся до мене. - І взагалі, тобі не здається, що ти щось упустив?

-Упустив? - я задумався. І раптом запитав: - А, власне, хто ти такий?

-Запізніле питання.

-Мені здається що ні.

Хлопець підійшов до дзеркала і жестом підкликав мене.

-Що ти бачиш? - запитав він.

-Тебе. І себе.

-А ще?

-Кімнату.

-Та ні! Я говорю про інше. Ну ж бо! - квапив з думкою посередник.

-Не знаю, - я відверто розсердився.

-Хіба наша схожість не помітна?

Тепер я старанно придивився, але зізнаюся чесно, подібне твердження мені здалося дуже надуманим.

-Щось є, - збрехав я.

-Ось і відповідь, - посміхнувся хлопець.

-Яка відповідь? - не зрозумів я.

Хлопець розсміявся. Він підійшов до вікна, задер штору і довго дивився в непроглядне ніщо.

-І все ж? - не витримав я.

-Припустимо, - знехотя відповів хлопець, - я твій... геній.

-Хто? Геній?

-Ну, знаєш, на зразок ангелів-хранителів у древніх римлян. У момент появи людини, - почав пояснювати він, - з′являється геній, який спостерігає за нею, допомагає, як уміє… спонукає до тих чи інших вчинків.

Хлопець повернувся, бажаючи прослідкувати за моєю реакцією. Вона була на його подив стриманою.

-І до яких вчинків ти мене спонукаєш? - запитав я, трохи заспокоївшись.

-До різних, - відповів хлопець знехотя.

-Ну, наприклад, - наполягав я.

-Наприклад? Наприклад, змусити тебе вийти.

-Куди вийти?

-З квартири.

-Але там адже нічого немає!

-Тебе це лякає?

-Лякає?.. Так. Я ж ще з розуму не вижив. (Останнє твердження було явно поспішним.)

Геній-посередник мені зараз нагадував розсердженого кота, тільки хвоста йому руки, щ нервово посмикувались. Хлопець сів на диван, щось обмірковуючи.

-Для людини, що вирішила звести рахунки з життям, ти занадто боягузливий.

Зауваження, треба сказати, несподіване. Здається, я почервонів.

-Наскільки довго ти маєш намір тут сидіти? - запитав хлопець, трохи згодом.

-Я не знаю. Я взагалі нічого не знаю! - мене, здається, прорвало. - То Дім, то стрільба з саду, то Дядько… то тепер в квартирі якесь... якесь… В кінці-то кінців, що за чортівня відбувається?

Посередника така реакція, скоріше, обрадувала.

-Ось це тобі і належить дізнатися, - посміхнувся він. - І єдиний спосіб – «вийти». Я впевнений, що світ для тебе перевернеться. І навіть більше того.

Ось цього я потай і боявся. Зробивши крок за поріг, я ніколи не повернуся.

-Всі відповіді вже тобі були видані. Абсолютно всі. Я б давно вже шмигнув за поріг...

Геній посміхнувся та встав у проході.

-Знаєш, - раптом обернувся він, - ти живеш в світі символів і умовностей. Навіть міфів. А деякі з них дуже... дуже... і дуже.., - він не закінчив та весело підморгнув.

Посередник пішов до вхідних дверей. І коли я вийшов у коридор, то нікого вже не побачив.

«Я збожеволів, - пронеслося в мозку. - Я галюциную: бачу померлих людей, незрозумілих посередників...»

Пейзаж за вікном так і не змінився: квартиру з усіх боків оточувало «ніщо». Я розумів, що подібного бути не могло, але з іншого боку - від реальності не втечеш.

Не знаю, що відбувається, що це за метаморфози в моїй свідомості. Буду сподіватися, що вони виведуть мене на вірний шлях.

Я відчинив вхідні двері.

-Що втрачати? - питаю себе. - Якщо я помру, так чого тоді боятися? Зрештою, всі ми коли-небудь помремо.

Ступивши за поріг, я потонув у темряві. І вона немов вода обволокла тіло, поступово просочуючись через очі прямо в мозок.

Де межі світу? - запитую сам себе… та лечу… лечу…

Навкруги лише темрява. Ані крупинки світла… Лише одна цікава річ: якщо натиснути на очі, то з′являються кольорові плями. Ближче до скронь - білі смуги з мутно-зеленими розводами; натиснути в центрі ока - один брудно-жовтий фон з сузір′ями синіх точок; здавиш біля носа, з′являються червоні сонця в темно-коричневій оправі.

Тільки от потім очі болять.

-А якщо зір - результат тиску?..

Ну-у, тепер в голову всяка нісенітниця лізе. Класно я тоді з Дядьком остограмився.

Мене несподівано відвідала думка: а що Бог? В якому світі живе Він, і що за світ наша Земля? Що з цього належить Його внутрішнього світу і що Його зовнішньому, якщо такі є?

Мабуть це і є головна таємниця буття… Аnalogia entis...

Напевно, за все життя, це мій найбільш усвідомлений крок. Квартира так і залишиться символом старого життя… Ось плигнув за поріг та… та… Що далі? Що там чекає в новому житті? - це питання скоро вирішиться. 

І тут, здається, я заснув.

І приснилося мені, ніби пливу в човні по озеру...

Я розумів, що зараз, в даний момент, перебуваю в якомусь знайомому місці, проте визначити в якому саме не можу. Навіть, ніби озираюся на всі боки, і все-одно не можу. Тому що нічого не бачу...

Туман. Його білі липкі пластівці осідали на обличчі… І ось тепер стало ясно, чому нічого не розібрати. – Це все із-за туману…

Човен повільно гойдався на хвилях...

Так значить мені це не снилося і не сниться: я дійсно пливу. І як тільки це зрозумів - всі речі стали очевидними: я дійсно в човні, дійсно пливу по озеру (або якомусь іншому водоймищу). Зауважу, що думка про те, як я в ньому опинився, взагалі не виникала.

Я плив. Вірніше човен плив. А, може, і стояв на місці, бо через цей клятий туман не можна було що-небудь визначити.

Страху не було. Чесно… Все сприймалося, як щось само собою зрозуміле. Я спокійно собі сидів на дошці, дивлячись в мутні води озера… чи моря… чи океану… 

Пройшов якийсь час і, нарешті, човен стукнувся носом у щось тверде. Я підвівся, щоб роздивитися. Це була стіна будівлі.

Трохи посунувши своє суденце, я розгледів відкрите вікно, в яке швиденько вліз.

Це був будинок, і цілком можливо, те саме місце, звідки я пірнав у море. Все залишилося як і раніше: довгий Коридор, низка Дверей і Вікон… 

Дім… Килим заглушав шурхіт кроків. Приємне м′яке світло, що виходило від стін та стелі, робили це місце затишним. 

Я зупинився біля одних з Дверей. Вибір був зроблений навмання, нічого конкретного. Просто вирішив заглянути в одну з Кімнат.

Це був величезний прекрасний зал з куполоподібною скляною стелею. Уздовж стін тяглися стелажі з розкішними позолоченими томами книг. Та й взагалі, виробів з золота тут було тьма тьмуща.

Масштаби Кімнати вражали. В житті не бачив нічого такого величезного.

В аркових отворах вікон проглядалося синє-синє небо. Зовні лежали зелені пагорби, обрамлені далеким осіннім ошатним лісом. Насиченість фарб заворожувала погляд. В голові промчала зграя швидкоплинних ностальгічних спогадів. Як раптом:

-Чого вам?

Від звуку голосу я здригнувся і неприродно швидко обернувся.

-Чого вам? - питав літній сутулий чоловік у круглих окулярах, за які я охрестив його професором.

Борода і вуса у нього м′яко колихалися від кожного вдиху-видиху.

-Власне, нічого, - знизав я плечима. - Просто заглянув в одну з Кімнат.

-Просто? - професор розсміявся. - Хіба в Домі буває щось «просто»?

Він запросив мене присісти на шкіряний диванчик з різьбленими дерев′яними боковинами, що стояв у кутку.

-Але я справді...

-Шановний пане, я прожив в цьому світі чимало і всякого надивився. Повірте мені, що просто буває тільки, вибачте, звичайно, - у дурнів.

Професор витягнув з нагрудної кишені люльку, набив її якимось смердючим тютюном, і, спитавши дозволу, закурив.

-Звідки ви? - запитав він трохи згодом.

-Я? – спочатку, навіть, розгубився не знаючи, що відповісти, але за мить знайшовся: - З Веранди.

-З Веранди? Це, видно, десь далеко.

Кільце диму обвило голову професора і потягнулося до скляної стелі.

-Вибачаюсь, а де ми з вами знаходимося? - почав я. У мене була сотня питань, але я не знав, чи дасть мені ця людина на них відповіді.

-Це... Це Бібліотека, - трохи подумавши, відповів той.

-Бібліотека? І що тут... за книги?

-Тут все... Все! – повторив професор, солодко посміхаючись. - Я - хранитель цієї бібліотеки.

-Можу я скористатися вашою бібліотекою?

Струмінь диму вилетів стрілою, та прямо мені в лоб. Професор посміхнувся посмішкою старого хитрого торгаша.

-Можу сказати одне: якщо Двері перед тобою відкрилася, то ти можеш спробувати скористатися послугами цієї Кімнати.

Він обвів рукою зал.

-А де шукати?

-Дивлячись що саме.

Дійсно, а з чого почати? Тисячі питань в голові. Вони були настільки різноманітні за тематикою, що я не знав навіть як їх сформулювати.

-Що це за місце? Я не маю на увазі кімнату, а питаю в загальному сенсі, - зважився я.

Професор підвівся і, покрутивши головою, попрямував до однієї з шаф.

-Місце, взагалі.., - пробубонів він. Стовп диму тягнувся за ним, як за паротягом. - Місце, взагалі... Місце, взагалі...

Він став біля шафи і почухав потилицю.

-Як тобі сказати? - задумався професор. Те, що він перейшов на «ти» мене цілком влаштовувало: це якось розкріпачувало, усувався нелюбимий мною етикет. - Це - світ. Космос. Всесвіт. 

-Всесвіт? Який Всесвіт?

Професор дістав одну з книг і почав гортати її.

-Питання для мене не зовсім зрозуміле, - пробурчав він собі під ніс. - Що значить: який Всесвіт?.. Наш... із тобою….

-Але я живу в іншому… Всесвіту, - слова вилетіли зі сталевою переконаністю у власній правоті.

«Для риби Всесвіт - це озеро, в якому вона живе, - прочитав професор в своєму позолоченому талмуді. (Мені відразу це здалось знайомим. Не так давно, щось подібне я вже читав. Та ось у кого?) - Що думає риба, коли її висмикнуть, підчепивши за рота, крізь сріблястий кордон існування в інший, новий Всесвіт, де повітря для неї - вбивця, а світло - блакитне безумство?»

(Це Кінг! Цикл про Темну Вежу!.. Овва!)

-Що ви хочете цим сказати? - запитав я, коли він закінчив. А в голові промайнула думка: «Невже цей професор знав наперед, що я запитаю про Всесвіт? Звідки така швидкість пошуку потрібної цитати?»

-Тільки те, що й сказав, - професор поставив томик на місце.

-Ми один одного, напевно, не зрозуміли, - зважився я спробувати все спочатку. - Я говорив про Дім.

-Я все прекрасно зрозумів, - чоловік лагідно посміхнувся.

-Зрозумійте, мене цікавило питання про походження Дому.

Професор дістав сусідній томик і поклав його на столик біля колони.

-Читай. Я не хочу своїми фразами збивати тебе з пантелику, - і він попрямував до балкона. - Коли закінчиш, покличеш мене.

І я знову залишився один на один зі своїми питаннями.






Рейтинг работы: 0
Количество отзывов: 0
Количество просмотров: 52
© 14.01.2017 О. Меньшов

Рубрика произведения: Проза -> Мистика
Оценки: отлично 0, интересно 0, не заинтересовало 0












1