Литературно-художественный портал
chitalnya
       
Забыли пароль?

Глава 7

[О. Меньшов]   Версия для печати    
Глава 7

10 квітня 1986 року

Поштовх. Літак - верткий харківський «Каркач» - підстрибнув і знову сів. Поштовх, і машина, розфарбована в ніжно-блакитний колір, упевнено і швидко покотилася по бетонній смузі. Котов напружено поглянув в ілюмінатор. Столична Чоколівка зустрічала поганою погодкою. Вуха Дмитра все ще були «закладені ватою», і він намагався привести себе в норму.

-Прилетіли, - натхненно пробурмотів сусід справа.

-Так... мабуть...

«Навіщо я сказав «мабуть»? - здивувався Котов. - Сплю, чи що»?

І знову якесь дивне відчуття дежавю. Немов, щось подібне він вже колись переживав. І точно так думав.

Дмитро в котрий вже раз відчув тривогу. Між іншим, він з учорашнього вечора ніяк не міг її позбутися.

«Подорожую, а тим більше літаю, я не вперше, - міркував Котов. - Що не так? Невже виною той придуркуватий лайдак, що стояв у узбіччя недалеко від аеропорту? Який тримав ту брудно-сіру табличку, де кривими бурими буквами значилося: «Ви усі помрете»?

«Я його десь вже бачив, - з упевненістю подумав Дмитро. - Я безперечно його десь раніше бачив».

«Теж мені відкрив Америку, - думалось в той момент Котову, коли він дивився з віконця свого таксі на напис на табличці цього бродяги. - Ми усі коли-небудь помремо... Вічно живуть тільки амеби».

Йому стало смішно. А ось зараз чогось ні. Навіть навпаки.

«Де ж я його бачив»? - згадував Котов.

Літак нарешті зупинився. Люди навкруги пожвавилися, затріщали, ніби сороки. Стали вставати з місця, одягатися, витягувати речі з шафок над головою. 

«Що змінилося? - задавався питанням Котов. - Звідки тривога»?

Він «перегорнув» усі події сьогоднішнього дня, але вже на початковому етапі відчував: він щось упустив. 

«Тривога... Страх... Я здогадуюся, звідки вони. З снів... Каламутних, повних чорних фарб, з неясними тінями... Здається, ніби ти нерухомо лежиш в холодному мокрому склепі», - Дмитро аж перекрутився. По спині пробіг липкий холодок.

-До побачення! - посміхнувся сусід.

-І вам усього хорошого, - кивнув Котов.

-До речі, ви будете моїм вісімнадцятим типом... Причому абсолютно новим. 

-Невже не підібрали нікого зі свого минулого?

-Доки так і є, - і сусід накинув капелюх, та задріботів до виходу. 

Котов не любив юрбитися. Він почекав, поки розчиститься салон, коли стане вільніше, і лише потім сам зібрався на вихід. Живо спустившись по трапу, він кинув прощальний погляд на проводжаючих пасажирів стюардес (обоє симпатичні), і потопав до автобуса, який збирався підвезти усіх до терміналу.

І тут: «Я знаю, де його бачив... де бачив цього бродягу... Теж уві сні! Точно, точно! Він схожий на людину з сну, що кричала мені в обличчя: «Ми усі зараз здохнемо»! А потім накочувала темрява».

Цей сон дуже-дуже рідко прослизав в розум Котова. Дмитро взагалі думав, що той дуже давно пішов геть. Розтанув. А ось знову заявився. Спочатку пару тижнів назад, а нині він був яскравіший, інформативніше. 

У ньому Котов бачив себе таким, що сидить за столом в невеликому простенькому кабінеті. Деталі були розпливчаті. Здається, Дмитро щось писав... чи рахував... У пам′яті залишалося тільки одне: він сидів з олівцем в руках. Потім за вікном різко темніло, до нього підбігала якась людина і дико кричала прямо в обличчя: «Ми усі зараз здохнемо»!

І звали цю людину... цього чоловіка... і звали його якось дивно... на французький манер. К-к-к... К-к-к...

Диявол його роздери! Забув! - Дмитро стиснув щелепи. Він закрив очі, намагаючись прислухатися до спогадів того сну. 

Тріск... виск... скрип... Потім холод сковував тіло Дмитра у свої залізні окови. Не поворушитися, ні продихнути. У напівсонних думках починає малюватися величезний удав. Потім він перетворюється на гниле холодне болото... трясовину...

Коли Котов прокидався, то знаходив себе у власному ліжку. Його тіло було змоклим, а легені натужно дихали, немов той паротяг. І довго-довго Дмитро ще не міг прийти в себе. Все, що наснилося йому, здавалося реальним до щонайменшої деталі. 

Іноді вважалось ніби з очей впадали шори, як у того коня в упряжці. Міг б той говорити, то так би і вигукнув: «Агов! Значить, ось ти який, світ»! 

Ось і свідомість Котова якось також «прокричала»:

-Ось ти який насправді, той сон! - І тут же вона тривожно додала: - Скільки ж ти мене не турбував? Років десять, мабуть?

«Знову він повернувся! - перелякано прошепотів Дмитро. - Навіщо? Що сталося»?

Котов зліз з ліжка і потопав до себе в кабінет.

«Де ж я його поклав? - бурмотав він собі під ніс. - Куди засунув»?

Йшлося про старий зошит. Близько п′ятнадцяти років тому, Дмитро, стурбований нав′язливими снами, наважився сходити до доктора. Той вислухав, скорчив досить розумне лице, і сміливо так сказав, що провиною всьому дитячі страхи. Вони і привели Дмитра до деякої форми фобії - боязні замкнутого простору.

-Клаустрофобія? - Дмитро іронічно усміхався. - Ніколи подібного не помічав. 

-Це може приходити з роками... Просто накопичується, а потім виривається назовні.

-В слідстві чого?

-Зовнішніх причин... Неприємності на роботі, побутові проблеми, стосунки в колективі. Чинників багато. Розумієте?

Котов кивнув, але все одне відкинув ці лікарські пояснення. Якщо вони не вкладалися в його рамки, як точно помітила Аліса, то і в розрахунок їх брати було не варто.

Ще доктор (очевидно будучи затятим прихильником Фройда) порадив Котову записувати свої сни. Прискіпливо: кожну деталь, кожну думку. 

-Це допоможе проаналізувати той факт, звідки у вас береться почуття тривоги і страху перед...

-Записувати? - Дмитру стало якось дико. - Але... але... якщо хтось раптом прочитає? Хтось чужий?

-Кладіть його там, де ніхто не знайде. І взагалі, без цього... без записів і аналізу нам з вами буде важко розібратися.

Більше Котов до доктора не ходив. Але записи, здається, вів. 

Чому я сказав «здається»? - Котов знову здивувався. Невже він не пам′ятає - писав чи ні?

Зошита Дмитро так і не знайшов. 

«Невже, я її викинув»? - думав він, копирсаючись на полицях і в скриньках. 

-Ти що робиш? - до кімнати заглянула напівсонна Марія.

-Забув дещо на завтра узяти, - збрехав Котов. - Я зараз прийду...

-Лунатик! - пирхнула дружина і повільно попленталася до себе.

Дмитро стривожено оглядівся і через пару хвилин пішов було в ліжко.

-Клод! Його звали Клод! Ту людину зі сну! - прямо в коридорі на Котова зглянулося просвітлення. І він аж підстрибнув від цього. А вже засинаючи у ліжку, йому раптом подумалося: - Дивне ім′я! Не наше...

Автобус заповнився пасажирами. Двері повільно закрилися і машина рушила до терміналу. 

Котов пройшовся поглядом по салону. Наштовхнувся на свого сусіда, що сидів поряд у літаку, і тут же відвернувся: він те ще базікало. Увесь політ тараторив... 

-У справах? - літак ледве відірвався від смуги, і тоді цей повнуватий червонолиций чоловік звернувся до Дмитра, котрий як раз читав газету.

-Так, - кивнув той, не відволікаючись від статті.

-Я... Ігор. Це моє ім′я.

-Дмитро, - сухо відповідав Котов.

Сусід кинув погляд на заголовок.

-Що пишуть? - запитав він.

Дмитро вивчаючи оглянув сусіда поверх своїх окулярів: пухкенькі ручки, такі ж пухкенькі, немов ковбаски, пальці з доглянутими нігтями; ріденьке каштанове волосся, що ледь прикривало лисину. Одягнений він був у світло-сіру в′язану кофту з великими ґудзиками та прикрашену класичним яскравим місцевим візерунком на полі і спині (таку зазвичай носять типові домосіди). На ногах - коричневі штани, що трохи не лопаються по швах, бо були придбані до того, як ця людина поправилася на всі боки.

«Егех, на Ахілла не схожий», - швидко промчало в голові Котова. При цьому він непомітно оглянув і себе - чи досить підтягнутий і доглянутий на тлі цього Ігоря. Результат Дмитру здався більш ніж задовільним. 

-За тим недавнім вибухом на дискотеці у Берліні., - монотонно відповідав Котов. - Як вона там? «Ла Белле», здається... За вибухом стоять лівійські терористи... Близько двохсот чоловік поранені...

-Ооох, жахливо... Жахливо... І що вони хочуть?

-Хто?

-Терористи.

Питання вибило Котова з колії. Він здивовано втупився на сусіда, а той безуспішно намагався примоститися на замалому для нього кріслі.

-Усі люди чогось хочуть, - просторікувато відповів Дмитро. Вступати в політичні дискусії він не збирався. - Взагалі, усі хочуть щастя. Ось тільки воно у кожного своє.

Двигуни літака натужно загуділи.

-Зараз вуха закладе, - повідомив Котова його новий знайомий. - Так завжди буває. І коли сядемо, теж закладе. Ви помічали?

-Так.

-Зазвичай в такі хвилини мене кидає в тремтіння. І в ногах... у п′ятах лоскоче. А у вас?

-У мене все нормально.

-Ви знаєте, нещодавно я дійшов висновку, що люди як би «повторюються».

-Це як? - Дмитро хоч і не хотів, але все таки запитав. Цікавість, хай йому грець! Котов обережно склав газету і прибрав окуляри в кишеню піджака: почитати Ігор йому не дасть. 

-Це означає, що люди як зовні, так і за психологічним типом схожі з кимось з ваших знайомих. Ми все це інтуїтивно розуміємо, але при цьому не віддаємо собі звіту. А взагалі, це допомагає нам визначати модель поведінки. Ми з дитинства запам′ятовуємо ці моменти, вчимося реагувати... Не помічали, що вас, буває, дратує хтось, кого ви взагалі уперше бачите? А з іншим - ніби усе життя знайомі? 

-Буває, - неохоче погодився Котов, хоча у нього на це були свої пояснення. - Так що ж, по вашому, виходить: люди дійсно «подібні», або ми просто самі розділяємо їх по групах?

-Цікавий, скажу я вам, питання! - зрадів сусід. - У нас з вами є трохи більше години, щоб це обговорити. Не проти?

«Дідько! - стиснув зуби Котов. - Навіщо я запитав»?

-Отже, перефразовуємо ваше питання: люди такі від того, що ми їх так бачимо, або ця їх «подібність», так би мовити, від природи? Вірно? Отже... Особисто я налічив сімнадцять типів чоловіків і дванадцять типів жінок. До речі, у тих, кого я спостерігав - навіть хід життя в чомусь подібний. 

-А ви хто по професії?

-Редактор... літературний редактор. А ви?

-Викладач в університеті. Професор фізики.

-Чудово! - чомусь зрадів сусід. - Отже... Я твердо вважаю, що в людині у величезній мірі є присутнім дух такого собі творення. Ми не можемо байдуже дивитися на хаос в природі (який, потрібно відмітити, є її основою) і прагнемо привести світ навколо себе до порядку. Розкласти по поличках... систематизувати... позначити... На цій поличці у нас лежить така-то тема, на другій - наступна. У кутку стоїть третя... Там геть - четверта, п′ята... Я доступно говорю?

-Здається. Ось тільки не зрозумію, до чого ці слова?

-Систематизація - одна із сторін творення. Це не купа незв′язних знань, а чітка система. Вона застосовна і до тих людей, які нас оточують. Зручніше спілкуватися не з незнайомцем, від якого не ясно чого можна чекати, а з тим, кого розумієш. Це як у вашій фізиці: негативний заряд у електрона, позитивний у протона. Все просто, все зрозуміло, все на своєму місці. 

-У позитрона, - підкоригував Ігоря Котов. - Так буде точніше... тому що їх маси рівні. А у протона вона більша. 

Сусід посміхнувся:

-Добре, я згоден. Нехай буде так. Головне, що ви уловили сенс моїх слів.

-Я зрозумів те, що ми самі створюємо... вірніше приписуємо людям, що оточують нас, такі собі «заряди»... чи властивості, про які дізналися, так би мовити, досвідченим шляхом... Де? Чи коли? У дитинстві - так ви сказали на початку розмови? Загалом, ми шукаємо подібності. 

Закладеність слуху пройшла. Літак піднявся над хмарами, в ілюмінатори хлинув потік сліпуче яскравого сонця. Котов примружився і потягнувся до шторки.

-Ось ви, як фізик, дайте відповідь: ми самі створили електрон і... позитрон? Чи він мав свій заряд з моменту своєї появи? Так би мовити - за природою. 

-За природою...

-Виходить, що і люди такими народилися. 

-Дивно! Ви тільки ось говорили, що ми, люди, схильні до систематизації. Тобто, розкладаємо по поличках: тут одно, там - друге. Вірно? Ми як би в загальному хаосі створюємо власне впорядковування. А між тим, той як і раніше залишається хаосом. Творення без творення. Фантом... самообман...

-Так ми прийдемо до того, - із завзятими нотками в голосі заговорив Ігор, - що і увесь той порядок речей, який склався навколо нас, насправді лише результат «систематизації». Не було б її, то одного разу уранці, вставши з ліжка, ми б побачили жахливий розгардіяш. 

-Я розумію, що прокинувшись, ми починаємо проходити тест цього... Рор... Рорчика... здається? У мене чогось таке порівняння прийшло на розум. 

-Роршах, - посміхнувся сусід Котова. - Тест Роршаха... Ну ось так і створюється цей світ: за допомогою теста Роршаха. Що на думку впало, то і бачимо. 

-Напевно.

-Я працюю з письменниками, і вони на порожньому місці створюють цілі Всесвіти.

-Фантасти, чи що? - скривився Дмитро. 

-Не обов′язково.

Котов скептично гмикнув. Його погляд впав на портфель, який Ігор тримав на колінах і періодично погладжував, немов той був кішкою. 

-Тут у мене деякі рукописи, - пояснив сусід. - А знаєте, зараз наше видавництво готується випустити книгу Трудді Чейз. Чули про неї?

-Н-н-н... ні, - задумливо промукав Дмитро. А потім уточнив: - Н-н-не пам′ятаю...

-Та ви що! Її книга кілька років тому викликала фурор. Ми домовилися з нею про те, що переведемо і надрукуємо «Кролика» в нашій країні...

-«Кролика»? - Котову здалося, що він не розчув.

-Трудді Чейз... «Коли кролик виє»... Ну? Пригадайте! У новинах ще якось розповідали, - наполягав Ігор

-І про що вона пише?

-Зараз вчені багато говорять про таке явище, як «множинність особистості». Про це ви вже точно чули! Це коли в одному індивідуумові уживаються декілька «свідомостей». І Трудді стверджує, що відноситься до таких ось людей. Що у неї цілий колектив. Ось, правда, що його члени не бажають бути одним цілим... я б сказав - однією сім′єю. - Тут Ігор розсміявся. - Її «Кролик» якраз про це... А уявіть собі, що якщо ми усі якоюсь мірою володіємо цім явищем?

-Роздвоєнням особистості?

-Роздвоєння... розтроєння... А що, якщо усі люди навкруги - це фантоми, створені нашим розумом? Ось признайтеся, ви часто самі з собою розмовляєте?

-Я що - ненормальний? - спохмурнів Дмитро.

-А я не стверджую, що розмовляти з самим собою - це психічне відхилення. Та і учені... принаймні ті, що не живуть середньовічними забобонами... теж так вважають. Вести діалог з самим собою - нормальне явище. Навіть свого роду - спосіб виживання...

Котов щулився. Розмова починала переходити в дивне русло. 

-Признаюся, - продовжував весело базікати Ігор, - став подумувати про те, що ті типажі людей, яких я зустрічаю на своєму шляху, зайвий доказ множинності моєї особистості. Неначе я сам їх роблю під копірку, тільки з невеликими відмінностями, як це буває з усіма схожими об′єктами... Ви згодні, що в природі абсолютно однакових речей немає?

-По-вашому, і я породження вашого ж розуму? І все навкруги - теж створено ним? Навіть не уявляю, яким у такому разі має бути складним... і велетенським ваш мозок, щоб побудувати і утримати в єдиній зв′язці таку величезну кількість деталей, систем... компонентів... Мало ще утримати, треба і управляти!

-Це лише моя теорія... Вірніше, свого роду - розумова вправа, - заспокоїв Дмитра сусід. - Ви так збудилися!

Розмова різко припинилася. Котов знову взявся за газету, хоча думки вже були розворушені, як осине гніздо...

Автобус зупинився біля терміналу. Відкрилися двері і пасажири поспішили до виходу. Котов знову почекав, поки розсмокчеться натовп, і неквапом рушив до будівлі. Пройшов довгий коридор та опинився в велетенській залі. 

Грубий бетон, масивні колони, пузаті вітрини - усе це той типовий бруталізм, що перекочував в столицю з Англії. Більшість нинішніх київських новобудов, особливо такі відомі хизування - Центральний стадіон, Річковий вокзал, Подільська бібліотека, ось ця будівля аеропорту, яка трохи була розбавлена такими собі «крилами бабок» - будувалися по ескізах світових фахівців, що сповідують таку жахливу течію а архітектурі. Слава Богу, що зараз цей напрям пішов на спад. 

Чиясь рука торкнулася до плеча Дмитра. Він напівобернувся і побачив Лозового - свого столичного колегу. Вони привіталися, потиснули один одному руки.

-Не думав, що мене зустрічатимуть, - промовив Котов.

-Я як дізнався від твоїх підлеглих, що ти прилетиш саме сьогодні - тут же напросився, - посміхався Лозовій. - А ти чого окремо від усієї своєї групи полетів?

-Та деякі справи потрібно було утрясти. І взагалі, я зборищ не люблю, ти ж знаєш. Одинак!

-Ну, куди? У готель? А потім...

-Зараз би чогось пожувати, - Дмитро посміхнувся у відповідь.

-І я не проти! - піддакувала товариш. - Тут, на виході з аеропорту, є кафе...

-Та не потрібно кафе. Чого-небудь простенького перекусити.

Лозовою тямущо закивав і тут же потягнув Котова у бік вуличного рундука з принадною і багатообіцяючою вивіскою над прилавком - «Döner kebab». Смуглявий продавець - «джохар», тут же пожвавився і широко заусміхався.

-Можна мені великий дьонер? - кинув йому Лозовий. - А ти що будеш?

Дмитро озирнувся і пробурмотів:

-Я б книша або завиванців... Хоча... що ти, мабуть, то і я.

-Добре. Перекусимо, потім з′їздимо в готель, там речі залишимо, а потім я тебе до себе в університет зводжу. Таке покажу... таке...

-Невже завів собі нову асистентку? 

І Лозовий розплився в хитрій посмішці:

-Якби... Приїхав професор Клаус з Штутгарта. З лекціями! Рівно о третій години почне читати о...

-Хто приїхав?

-Ну, Клаус... фон Клітцинг... Ти що? Не лякай мене! 

-Просто не розчув. 

-У вас з ним, як я розумію, є загальна тема.

-Була загальна, - поправив товариша Котов. - І за свою ідею він вже премію відітнув.

-Якщо старатимешся - і ти отримаєш, - засміявся Лозовий. - Гаразд, давай їхати. Я тебе з Клаусом зведу, та поговорите з ним, поки до лекції є вільний час.





Эта реклама видна только НЕЗАРЕГИСТРИРОВАННЫМ пользователям. Зарегистрироваться!

Рейтинг работы: 0
Количество отзывов: 0
Количество просмотров: 9
© 24.11.2016 О. Меньшов

Рубрика произведения: Проза -> Мистика
Оценки: отлично 0, интересно 0, не заинтересовало 0




<< < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 > >>












© 2007-2016 Chitalnya.ru / Читальня.ру / Толковый словарь / Энциклопедия литератора
«Изба-Читальня» - литературный портал для современных русскоязычных литераторов.
В "Избе-читальне" вы сможете найти или опубликовать стихи, прозу и другие литературные разные жанры (публицистика, литературная критика и др.)

Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются действующим законодательством. Литпортал Читальня.ру предоставляет каждому автору бесплатный сервис по публикации произведений на основании пользовательского договора. Ответственность за содержание произведений закреплена за их авторами.


Сообщества