Литературно-художественный портал
chitalnya
       
Забыли пароль?

ВИХІДНИЙ

[Саня Труш]   Версия для печати    

ВИХІДНИЙ

Аромат цвіту акації п′янив і наповнював його легкою втомою і небажанням куди небудь іти. Якби не білі свіжі брюки, то він би просто сів би під першим ліпшим деревом на тротуар й сидів би, запрокинувши голову, милуючись біло-рожевим цвітом зеленої красуні, як від кожного, навіть найменшого шороху вітру, вона зтрушувала з себе тонкий аромат. Деколи, навіть видавалося, що аромат має ледь помітне тіло, як літній пар над землею. І в такі моменти він зупинявся, щоб невидима хмарка запаху огортала його повністтю, проникаючи у середину не тільки через ніс, а наскрізь, і наповнювала неймовірно легкою радістю. Наповнювала спустошену роботою душу, немов порожній сосуд, новими мріями, ідеями, новою свободою. В той час, коли наповнювалася душа, в голові все світлішало і почали вилітати хмурі думки про вічну незадоволеність чи задоволеність клієнтів, про високі податки і аренду, по те, що вже два тиждні збирався покликати механіка, що уже пів року машина без страховки і тому він сьогодні пішки; залишалися лише чисті спогади і веселі думки, згадав, як у дитинстві сидів під старою акацією, копирсався в піску з машинками і дивився за ненависними індичатами, які так і норовили забігти у сусідський город і повидзьобувати усі цибулини і кріп....
Він уже зо дві години брів центром міста, насолоджуючись цим теплим травневим недільним днем. Таким чином п′ятнадцятихвилинний відрізок шляху розтягнувся на таку тривали прогулянку. До офісу залишалося лише перейти дорогу і парковку, але тут прийшла думка, що потрібно зайти купити улюблене буханя хліба, поки крамниці працюють, а то ввечері знову прийдеться бігати по району в пошуках хоч якого небудь. І хоч потрібно було пройтись ще три квартала, та він подумав, що все одно сьогодні неділя, клієнтів не буде, а так, як він ще й хазяїн до того ж всього - то може прийти і пізніше. І так же ледве-ледве побрів до крамниці. Аромат акації так і надалі супроводжував його, але місцями...
На вітрині лежали такі красиві смаковинки, що потекли слюнки і закортілося чаю:
-- ...І ще, Будь Ласка, дайте “п′яну вишню”..
-- Я Вам не раджу...
-- ??? Що? Тоді мурашник і буше...
-- І їх не раджу — вони не свіжі.
-- А які ж тоді свіжі?
--Вчорашніх уже немає.
-- Да? ...- протяжно-розчаровано промовив, - ну тоді окрім хліба нічого і не треба...
Його приголомшила не так звістка про трьохденні пірожинки, а те, що є такі продавщиці що не втюхають тобі всяку всячину, лише б позбутися її, а навпаки порадять не брати... А то може я такий весь в білому, весь такий гарний і просто сподобався їй? - промайнула йму думка, але за нею прийшла інша — зайти до найближчої кав′ярні і там узяти з собою. Там то вже точнісінько все буде свіже...
Кав′ярня була такою затишною і так мало було народу, і так тихо грала музика, і так мило всміхалися офіціантки, і так звабливо і красиво лежали солодощі на вітрині, і аромат свіжозвареної кави так пронизував, що у нього пропало усяке бажання іти сьогодні на роботу. От же рішення було прийняте — зробити собі справжній вихідний, а не так, як завше, коли вдома спиш до обіду, а потім збираєшся і все одно ідеш потім до роботи і працюєш, як завше до тих пір, поки вахтери не почнуть виганяти...
-- Добрий день! - Доброзичливо привіталася продавщиця, кокетливо заправивши прядь каштанового волосся за вушко. - Ви з собою будете брати, чи у нас посидите?
-- Тут. Мені Пуер классичний, а з десертів б′янко і чизкейк з ягодами.
-- Вам чаю у великий чайник, чи малий?
-- Малий. З великим я стільки солодощів не з′їм. - у ньго чомусь почав ще більше підійматися настрій і відчуття того, що сьогодні справжнісінький вихідний. - Знаєте — давайте краще великий чайничок. Я сьогодні нікуди не поспішаю.
-- То добре. - Вона знову посміхнулася йому і знову поправила волосся, як і вперше. - Вам подати одну чашку, чи Ви когось очікуєте?
--Одну.
Він вибрав самий затишний куток і столик, який був так розташований, що можна було спостерігати і барну стойку з кассою, і вулицю в вікні , і весь зал. Він бачив, як бармен заварював йому чай, як офіціантка доствала йому десерти з вітрини, як протерла десертні виделочки чистою серветкою... Чай прийшлося чекати хвилин п′ятнадцять, але йому було наплювати на це, бо стосовно вихідного рішення уже було прийняте. Тим паче він знав, що щоб отримати той самий пуер — потрібно зачекати.
Нарешті перед ним на столику стояв чайник і чашка і дві тарілки з пірожними. Першу чашку він наповнив рідиною блідо рожево-коричневого кольору, від якої йшов легкий пар, несучи з собою тонкий аромат. Чашка прогрілася так, що, навіть за ручку її тримати було неможливо. Прийшлось зачекати ще декілька хвилин, поки вистигне до тої міри, що можна буде пити, не обпікаючись. А ще він згадав слова із мемуарів гейші, що на чай дують лише селянки... І все одно перший ковток виявився обпікаючим. Гарячий потік скотився вниз і в середині стало тепло, але смаку він не відчув. Щоб притамувати біль він почав маленькими шматочками куштувати б′янко. Бісквіт всередині був настільки пропитаним, що кожен шматочок розчинявся на язику, немов зимою сніжинки на долонях, залишаючи приємний смак. Парубок відкинувся на спинку стільця і злегка примружив очі — яке це щастя! Просто отак сидіти, нікуди не поспішати і насолоджуватись спокоєм і смачним солодким, а ще зараз, як ковтну чаю — взагалі буде блаженство!...
А чашка так і манила до себе наповнена майже до самих країв. Він взяв її в руки — вона ще обпікала пальці, але вже її тепло було терпимим, і він знову зробив манюсінький ковточок — пуєр вистиг на стільки, що вже можна було спокійно пити. Ковток за ковтком він наповнювався теплотою напою і, як і аромат весняних дерев, так і смак чаю наповнював його новими відчуттями. Насолодившись до кінця першою чашкою, він почав ліниво роздивлятись присутніх і прислугу. Хлопцю видалося, що його лінощі повільно перелягли на всіх навкруги. Малочисленні відвідувачі тихо і спокійно смакували свої страви, або розмовляли між собою, діти з батьками спокійно іли морозиво, офіціантки не метушилися, лише швидко погядом окидали зал, шукаючи номер заказу, а потім повільно рухалися між столиками. Через пару столиків від нього сиділи дві подруги, одна весь час тикала пальцями в мобілку, а друга щось їй розказувала і розказувала, не зважаючи на ігнор. Деколи вона переривала розповідь і ходила припудрити носик. На ногах у неї були черевички на платформі і височенних підборах. Як і слід було очікувати — вона не вміла їх носити і тому, як робот на пів зігнутих ногах кумедно вишагувала, при цьому вона намагалася тримати прямо спину, але при весь час зігнутих колінах у неї це не дуже получалося.
В другій чашці уже було дуже мало рожевих відтінків, і добавилися ще більше коричневих кольорів, але чай ще залишався напівпрозорим. Кожен ковток приносив незрівняну насолоду, він п′янив, чарував і розвіював неприємні думки. “Цікаво: а чи інші присутні також насолоджуються своїми стравами, а найбільше — своїм вільним часом? Можливістю сидіти тут і нікуди не поспішати? Можливістю побути наодинці тут з самим собою, в самому серці метушливого міста?”- думав він, закривши очі. “А який же дивний цей напій — пуер. Кожен раз, коли п′єш, відкриваєш його заново, весь час з′являються нові відтінки і нюанси, і водночас він такий же, як і перший ковток...
“Ех! - у мене ж там гора роботи стоїть” - прослизнула неприємна думка, але він подумки махнув перед обличчам рукою, немов відганяючи муху - “Завтра. Все завтра...”
Пройшло уже хвилин сорок, як він сидів тут, і почав відчувати, що у цієї кав′ярні є один маленький і водночас великий недолік — сидіння стільців були круглими і не дуже великого діаметру і тому від довгого сидіння на них їх край починав боляче впиватися в ноги. Приходилось через деякі проміжки часу міняти положення. За цей час напій уже повнісстю настоявся і можно було відчути всю гамму смаку. Колір у ньго уже був не прозорий - чорно-коричневий, глибокий, немов травневе беззоряне небо і насичений, мов цукровий сироп. Він і на вигляд теж здавався таким же тягучим, немов варення, хоча таким і не був. Аромат нагадував запах молодого очерету на березі ріки, а смак був прозорим і в′язким, але легким. Терпкості не було зовсім, але була своя насиченість, яка віддавала запахом сирої печери і мокрої деревини свіжоспиленого дерева, і якихось невідомих йому трав. Він робив маленькі ковточки, на декілька секунд затримував рідину в роті, а лиш потім ковтав, коли розкривався увесь букет....
З другим пірожним його чекало ще одне маленьке розчарування — чизкейк виявився на смак не таким, як він звик. Творог був не взбитим до однорідної маси, а маленькими шматочками і пересушеним. Навіть не перепеченим, а саме пересушеним. Але ці дві маленькі прикрощі не могли зіпсувати йому настрій і він і далі сидів , насолоджувався тишою, спокоєм і просто вихідним безділлям. Через два столики від нього сиділа якась молода пара, яка зібралася і пішла, і наш герой не довго думаючи взяв свої чашки і пересів за їхній столик, бо там були маленькі диванчики, а не стільці, як за його столом. Відкинувшись на спинку дивану, потонувши в його поролоні, він заплющив очі і підніс чашку до лиця. Тепер аромат чаю нагадував запах сіна, і здавалося, що він лежить серед поля в покосах.... “А я вже і забув, як пахнуть спогади дитинства. Як пахне скошене, чи тілько засіяне поле, як пахне вітер перед дощем, як пахне корова, щойна пригнана з пасовиська; як муркочуть коти і якими очима вони дивляться на бабку, коли та бере дійницю, як вони висаджуються на порозі хліва і слухають симфонію дзюркотіння молока у відрі...” Хлопець відкрив очі і уважно подивився на чашку - “Може тому я і обожнюю так, саме Пуєр, що п′ю його не часто і кожен раз він різний і різні спогади та ассоциації навіює?”...
На коричнево-бежевих стінах були намальовані білі, або сірі геометричні фігури, а поміж ними були розміщені теж намальовані чашки на блюдцях з руками і ногами і веселими оченятами і посмішками. Веселі чашечки танцювали парами, або поодинці корчили рожиці одне одному. Дивлячись на них, чомусь відчував себе дитиною, що дивилася мультики і від цього ставало ще радісніше на душі.
Він наповнив останню чашку із чайника, і так стало шкода, що чай закінчується; і що він не може собі позволити отак сидіти тут щодня; і що приходиться обідати в столовій у їхньому офісі - і хоч там готували дуже і дуже смачно по домашньому, і завше були великі порції, але із-за браку часу приходиллося швидко все ковтати, деколи, майже не пережовуючи, і знову підійматися нагору до своєї контори. А ось так сидіти більше години і потягувати лише чай - то було понад міри! Таке собі могли дозволити лише студенти та домогосподарки, а от трудягам не до посиділок за чаєм...
Його роздуми перервав телефонний дзвйнок:
-- Да, Міш! Слухаю!
-- Привіт, Сань! Терміново потрібна твоя допомога.
-- Я не на роботі.
-- А коли будеш?
-- Завтра зранку.
-- В змислі??? - на тому кінці були неймовірно здивовані і повисла пауза непорозуміння. - Чому?
-- Сьогодні ж вихідний...
-- А коли це тебе зупиняло? Ти ж і на Новорічні свята і на своє День Народження працюєш, а тут ні з того, ні з сього ...
-- Так сьогодні ж неділя — перебив Сашко.
-- То й що ж? Може у тебе що трапилось — тоді так і скажи і не турбуватиму, але для мене — це питання життя і смерті. Лише ти зможеш допомогти.
--Я тобі серьозно кажу — у мене сьогодні вихідний, - а самого розпирало від кумедності ситуації і інтонації свого ж голосу. - Звернись у якусь іншу контору...
-- Так сьогодні ж неділя і всі відпочивають...
-- Так я ж про те саме і кажу...
-- Та й краще за тебе все одно ніхто не зробить.
-- Ех! Розбалував я вас усіх! - Сашко спробував придати голосу сердиті нотки, але це йому не вдалося.
-- Хочеш — я заїду за тобою до дому і привезу тебе на роботу, а потім назад. Тілько допоможи!! - голос був такий жаліслівий, що аж на сльозу пробивало, - Будь Ласочка!!!
-- Я не вдома.
-- ??? - на тому кінці було невеличке зацепеніння. - А де?
-- В “Шарлау”.
--Так ти ж майже на роботі!!! - радісно пролунало із динаміка, та так голосно, що прийшлось телефон віддалити від вуха.
-- Не “майже” на роботі, а не на роботі. Я в кав′ярні...
-- Тобі до роботи там декілька метрів дойти. Добре. Чекай — я через п′ятнадцять хвилин буду.
-- Я ж вихідний і відпочиваю, - але його уже не чули і в мобілки на екрані висвічувалась тривалість дзвінку. - От народ! Захочеш побайдикувати і то не дадуть. Ех...
Через десять хвилин він побачив краєм ока знайоме авто на узбіччі і почув сигнал. Він повернув голову і, впіймавши погляд Михайла, махнув йому щоб той зайшов.
-- Здоров!
--Здоров! Ну пішли...
-- Я чай п′ю...
Михайло перехилився через стіл, заглянув у чашку, сів на своє місце і тряхнув головою, забираючи з очей довгу чілку:
-- Так у тебе ж чашка порожня!
-- Ну не порожня — там ще два ковтка. От зараз доп′ю — тоді підемо, - і підніс чашку до губ, але відставив і запитав: - ти може теж будеш? Замовити?
-- Ні. Немає коли. В слідуючий раз.
-- Ну дивись — слідуючий раз не скоро буде. Я ж без вихідних працюю.
-- Не бережеш ти себе, - зітхнув. - Так і згоріти можна...
-- Як же тут себе берегти?! - Він висьрбав увесь чай і з гепотом поставив чашку у блюдце. - От зробив собі вихідний вперше за декілька місяців — і на тобі — дзвониш ти і мені прийдеться зараз йти і займатися твоїми справами і вирішувати твої проблеми.
-- Вибач, але лише ти можеш усе зробити по людськи, - Михайло потупив очі і почав винувати їрзати на стільці.
Санько різко підвівся, кинув на стіл зім′яту серветку:
-- Пішли, зараза така! - Він, виходячи з-за столу схопив приятеля за чуприну, злегка посмикав. - Ух! Прибив би! - уже мовив жартівливо.
Виходячи з кав′ярні Сашко на мить обернувся, окинув очима зал і подумки сумно зітхнув: коли ще такий от весняний , приємно пахнучий зеленню і цвітом білим буде вихідний? Щоб можна було просто посидіти, нікуди не кваплячись і просто побути з самим собою наодинці?..

-- Саньок! Величезне тобі спасибі! Виручив. І що би я робив без тебе? - Михайло підвівся з кресла в якому сидів увесь час, поки наш герой працював.
-- Те саме, що і зі мною. Як не я, то знайшовся б інший трудоголік, якого хлібом не годуй, а давай лише роботу.
-- Ну може тебе назад у кав′ярню відвезти?
-- Ні, дякую! Раз уж я на роботі, то займуся справами.
-- То тоді — бувай! - Я на зв′язку! - І він жваво побіг по своїм невідкладним справам.
Сашко підійшов до вікна, відчинив одну половину шибки і сів за стіл до паперів. Гамір з вулиці ніяк не давав зосоредитись, а ще й вітерець знову і знову надмухував запах квітучих дерев і так і манив залишити всі папки і папери, і дзінки, і все-все-все, як є, прямо тут і піти пройтися по всесняному свіжим вулицям. Йти і осміхатися перехожим і самому собі, ловити людські посмішки і звуки співу пташок, вогники у очах незнайомих людей і весняні миттєвості, поки вони рояться в навкруги в повітрі. Ловити в кінці кінців цей один однісінький весняний вихідний, що сам собі влаштував. Він подивився на годинник:
-- Аааааа!!! Уже п′ята вечора! У мене залишилося всього-навсього пару годин від вихідного! Все-все-все лишається на завтра...
Сашко зачинив вікно, вимкнув світло і помчався на вулицю на свободу, подалі від тисного душного офісу надолужувати втрачені години вихідного дня.
(2014 - 2016)




Эта реклама видна только НЕЗАРЕГИСТРИРОВАННЫМ пользователям. Зарегистрироваться!

Рейтинг работы: 0
Количество отзывов: 0
Количество просмотров: 15
© 24.11.2016 Саня Труш

Рубрика произведения: Проза -> Рассказ
Оценки: отлично 1, интересно 0, не заинтересовало 0




1 2 3 4 5 6 7 > >>





Добавить отзыв:



Представьтесь: (*)  

Введите число: (*)  









© 2007-2016 Chitalnya.ru / Читальня.ру / Толковый словарь / Энциклопедия литератора
«Изба-Читальня» - литературный портал для современных русскоязычных литераторов.
В "Избе-читальне" вы сможете найти или опубликовать стихи, прозу и другие литературные разные жанры (публицистика, литературная критика и др.)

Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются действующим законодательством. Литпортал Читальня.ру предоставляет каждому автору бесплатный сервис по публикации произведений на основании пользовательского договора. Ответственность за содержание произведений закреплена за их авторами.